Це не просто робота. І не звичка, що передається віками. Це - як невід'ємна риса українця. Бо все це роблять не лише ті, хто має аграрний бізнес. Чи ті, хто живе й годується з землі. Це в кожному. Тільки потрібен час, щоб вона прокинулась. Чи обставини, які повернуть до землі.
Це вже навіть не жарт: дай українцю хоч крихітний клаптик землі, і він умудриться посіяти кропчик чи бурячок хоч у центрі Європи, хоч у найвіддаленіших точках планети.
Цьогоріч сіяли, доглядали й збирали так, як робили віками. От тільки відбувалось усе під час війни. І це накладало свій відбиток на все.
Не можу не пригадати двох ще зовсім юних хлопчиків із села Пасічна, що в колишньому Ярмолинецькому районі на Хмельниччині. Я з ними зустрілась за кілька тижнів від початку війни. Вони вже встигли провести на фронт своїх батьків і родичів. А когось навіть і поховати. Але самі в той час ще сіяли:
- За нас усі люди просили, щоб ми поки що залишились. Бо ми - механізатори. Треба ж посіяти. А там побачимо.
Не знаю, де вони тепер. Не знаю, як склалася їхня доля. Їм би й далі косити, молотити посіяне. Але тисячі таких, як вони, змушені брати в руки зброю, щоб захистити оте посіяне.
Та точно знаю, що їхня праця не була даремною. Бо кинуте ними, як і іншими подільськими селянами, у ріллю насіння проросло і дозріло. І тепер Хмельниччина гордо говорить про результати їхньої праці. Як розповів начальник ОВА Сергій Гамалій, область займає провідні позиції з виробництва зерна, цукрових буряків, соняшнику, молока та м'яса.
Ніхто не відступив. Ніхто не здався. Навпаки, від початку воєнних дій усі агроформування та переробні підприємства краю зберегли свою дієздатність. А до них додались ще сім переробних цехів, які відновили роботу.
Не було пального і добрив, не вистачало грошей, а площі основних продовольчих культур, таких як яра пшениця, гречка, соняшник, тобто тих, що сіяли вже під час війни, збільшили на 23-69 відсотків.
Тепер же завершується збирання пізніх зернових, вал яких на Хмельниччині сягає понад двох мільйонів тонн за середньої врожайності 63,7 центнера з гектара. Загалом в області сподіваються, що загальне виробництво зерна після обмолоту кукурудзи сягне чотирьох мільйонів тонн. Тобто результат буде не гіршим, ніж у мирні роки.
Можливо, рік тому ця цифра видалась би надто офіційною і далекою від життєвих реалій: темп зростання валової продукції сільського господарства в області за час війни становить 101,4 відсотка. Але сьогодні ми розуміємо, що за нею - ті харчі, котрі маємо до столу.
За нею - і 23 хлібопекарські підприємства, які щодня печуть хліб не тільки для жителів області і тих, хто приїхав сюди, рятуючись від війни, а й для наших воїнів.
А ще за тією цифрою - кожна картоплина і цибулина, що виросла на городах, полях і дачних ділянках. Навесні громади області активно відгукнулися на заклик зростити на вільних ділянках наші "Сади Перемоги". Під ці "картопляні та овочеві сади" було виділено понад сорок гектарів землі в різних громадах.
А на завершення сезону цукроваріння накопано мільйон тонн цукрових буряків, за середньої врожайності 516 центнерів з гектара. Тож завдяки селянам і цукроварам не тільки Хмельниччина буде зі своїм цукром...
Смак воєнного врожаю - це непростий смак. У ньому все: перемоги і втрати, віра і розчарування, страх і терпіння... Цієї весни хтось востаннє сів за кермо свого трактора, бо потім пішов на фронт. А восени хтось уперше взяв до рук лопату, щоб зібрати перший вирощений у своєму житті врожай. І при цьому всі знали, що там, у полі, не просто колоситься пшениця, цвіте соняшник чи дозріває картопля. Там - наше життя.
Чимало людей, втративши все, змушені розпочинати його в чужих областях, десь у сільській хатині, біля якої є садок, город і хлів. А хтось усе там же, продовжує своє і думає, кому ж передасть отой городець, що його копали та сапали бабусі й прабабусі...
Війни закінчуються. А сіяти, копати, збирати треба завжди. І в цьому сенс життя.
Хмельницька область.
