Радість зустрічі.

Вони можуть пробачити все, крім посягань на свою свободу навіть у дрібницях: одразу «випускають голки» й настовбурчуються, наче їжачки. Отой «їжачок» і став поперек горла путіну й путіноїдам, коли ті ні сіло ні впало припхалися «асвабаждать» Херсон.

Тому путін його й не втримав. Громада моментально змикитила, до чого йдеться, коли зайди-ординці, чи то пак орки, взялися грабувати банки й магазини, а своїми консервними бляшанками на колесах у жаб’ячому камуфляжі стали безжально чавити на дорогах перехожих і звичайні цивільні автівки.

Вони були чужими, і їх тут бачити не хотіли. Саме тому кількадесят відчайдухів із тероборони заступили шлях броньованим колонам у Бузковому парку із самими лише старенькими автоматами, пляшками із запалювальною сумішшю та кількома старенькими гранатометами. Знали, що загинуть, але пішли на смерть заради своєї головної цінності — свободи, яку в них хотіли забрати. В інших їхніх земляків не було й тих автоматів, але вони беззбройними тисячами із самими лише плакатами виходили на центральну площу Свободи й зупиняли ті колони ворога голіруч, озброївшись лише праведною ненавистю.

Гранатами й автоматним вогнем розігнали мітингарів, але херсонці пішли в підпілля, і підпільником був чи не кожен. Палили й підривали саморобною вибухівкою машини колаборантів і російських поліцаїв, малювали на стінах й вивішували в парках синьо-жовті стяги, переховували в своїх оселях поранених українських бійців, повідомляли ЗСУ про кожен помічений рух ворога. Навіть старенькі бабці, шкандибаючи вулицями, вважали своїм обов’язком бодай тишком-нишком плюнути вслід якійсь прихильниці «русского міра» чи зірвати зі стовпа ворожу агітку. І летіли «Хаймарси» точнісінько у ворожі кубла, вказані партизанами, і спалахували ночами склади боєприпасів.

У Херсоні набралося чимало таких, хто взагалі не хотів мати нічого спільного з ворогами, котрі паскудили собою місто, і навіть дихати з ними одним повітрям. Такі евакуювалися, поки зберігалися «віконця». Або ж виїжджали на загублені у дніпровських плавнях дачі й там виживали на власноруч виловленій рибі та на вирощеній тут-таки городині й садовині. Одним з таких був херсонський пенсіонер Михайло Вертман — власник затишного будиночка на лівому березі Дніпра.

«На дачі орки майже не потикалися, аж поки не стали лазити по наших «маєтках», закликаючи виїжджати в евакуацію. Я добре зрозумів, до чого йдеться, і таки евакуювався. Тільки переїхав не з правого берега на лівий, а зробив навпаки — просто повернувся додому. І вже вдома дочекався визволення. У Херсоні зараз немає електроенергії, тож доводиться купувати свічки за великі для пенсіонера гроші — по сорок-пятдесят гривень за штучку. Зате на душі знову світло й затишно: нам тепер ніхто не вказує, як жити, і не цілить у тебе з гармати чи автомата», — каже Михайло Хаїмович.

Цими простими словами й можна пояснити, чому своїх визволителів

Херсон зустрів таким масовим сплеском радощів і захвату. Люди знову виходили на стихійні мітинги з витягнутими зі схронів синьо-жовтими прапорами, славлячи ЗСУ. Посеред темних вулиць уночі розкладали багаття й танцювали біля них. А жіноцтво влаштувало просто-таки полювання на своїх захисників — кожного намагалися пригорнути, обійняти та палко поцілувати.

Ті дні повернення свободи херсонці пам’ятатимуть вічно — недарма ж громада піднімає голос за те, аби перенести святкування Дня міста з вересня на 11 листопада. На день визволення.

...Після майже дев’ятимісячної перерви на очищеній від окупантів частині Херсонщині вільні люди знову мають доступ до правдивого журналістського слова. Тут відновив вихід друком обласний тижневик «Новий день». На першій сторінці першого номера — промовиста фраза: «Херсон визволили — звільнимо й Україну!». Так і станеться.


Розмінування на під’їздах до Херсона.
 


Місцеві жителі готують їжу на вулиці.



Біля «Старлінка».
 


Діти звільненого міста.
 


Фото на згадку.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.