Історія їхнього будинку сімейного типу почалася понад двадцять років тому. Саме тоді, маючи вже двох власних, вирішили взяти під опіку дитину з дитбудинку. Обирали серцем. Пригадують, коли вперше побачили свою маленьку Оленку (її прийняли в родину першою), вона сиділа осторонь від інших діток і бавилася сама. Відчули — дитина їхня.

Про кожне поповнення в сім’ї завжди радились із дітьми, адже переконані: такі важливі рішення родина має приймати спільно.

До війни мешкали в Олешках, що на Херсонщині. Тут для їхнього будинку сімейного типу держава придбала житло. Просторий дім облаштовували з любов’ю, кожна дитина мала власну кімнату. Ірина працювала медсестрою в лікарні, Сергій — рятувальником. Аби дати дітям усе необхідне, займалися сільським господарством — вирощували курей, овочі.

Ранок 24 лютого запам’ятають на все життя: зателефонував старший син, сказав, що розпочалась війна — треба тікати. Швидко побудили дітей, зібрали найнеобхідніше, документи та єдине фото, на якому вся їхня дружня родина у повному складі (на знімку).

Куди їхати, питань не виникало: Сергій родом із Дубна, тут живе його мама. Саме її двохкімнатне помешкання в перші дні війни стало другим домом для 14 біженців із Херсонщини та Київщини (там жили та навчались старші доньки).

— У нас була можливість виїхати за кордон, — каже Сергій. — Нам як будинку сімейного типу пропонували виїхати в Румунію. Подякували.  Та ми хочемо жити в Україні, на своїй землі.

У Дубні як будинок сімейного типу стали на облік в міській службі в справах дітей. Нині орендують окреме житло, поступово вирішують побутові питання. Діти пішли в місцеві школи, за інтересами відвідують гуртки. Дівчата-студентки дистанційно навчаються в одеському та білоцерківському вишах.

— На Херсонщині ми завжди старалися допомогти іншим, — розповідає Ірина. — В 2014-му в нашу лікарню на роботу влаштувалаяь лікарка з Донеччини. Тоді в її місто прийшла війна. Ми привезли їм овочів, купили постіль, передали одяг для діток — що змогли. А тепер так само допомагають уже нам. Знаєте, якщо ти робиш добро, воно обов’язково повернеться. Бог все бачить.

Родина висловлює слова вдячності владі та жителям міста Дубно за гостинність, турботу й підтримку, які щоденно відчувають. Про рідні Олешки згадують із хвилюванням — там в родини залишилися друзі й знайомі. За майно не хвилюються, бо все найцінніше — діти та внуки — в безпеці. Лише розкидані долею по містах України та Німеччини…

Нині найбільша мрія родини — знову зібратися разом, усією великою та дружньою родиною під мирним небом України.

Дубно.

Фото із сімейного альбому.