Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, голова Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак, освітяни під час церемонії нагородження відзнаками Верховної Ради України та подяками Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.
Вони облаштовували гуманітарні штаби, займалися евакуацією, а також надавали прихисток усім, хто його потребував, у підвалах навчальних закладів — організовували їхнє харчування і, наскільки це було можливим, комфортне перебування.
Руслан Стефанчук зауважив, що вручення нагород відбувається на тлі чергового загострення ситуації внаслідок ракетного обстрілу об’єктів критичної інфраструктури.
«Хотілося би, щоби така зустріч відбувалася за інших обставин, — сказав він. — Бачимо, що росія не зменшує свого тиску і продовжує воювати з українським народом замість того, щоби воювати з армією, де вочевидь не має успіхів. Але дуже важливо в цей час подякувати кожному з вас. Бо саме ви тримаєте свій освітянський фронт». Окупанти б’ються з нами не лише на полі бою, переконаний глава парламенту. За його словами, ворог б’ється з нашим інтелектом, з національною свідомістю, з історією, з наукою і освітою. Адже освічені люди ніколи не дозволять панувати на своїй землі тим, хто є неуком, акцентував Р. Стефанчук.
На підтримку своїх слів він навів такий умовний діалог, який міг би відбутися між російським поетом Олександром Пушкіним та нашим Тарасом Шевченком:
— Мы все учились понемногу — чему-нибудь и как-нибудь.
— Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя.
Спілкуючись із освітянами Київщини, Руслан Стефанчук подякував за те, що вони навчають наших дітей насамперед бачити і усвідомлювати процеси, які відбуваються нині, й котрі є дуже важливими. Голова Верховної Ради розповів, що теж асоціює себе із освітянською спільнотою, бо все своє життя пов’язував із освітою. Він подякував присутнім за те, що вони мають «вчительські крила». «Парламент бачить і цінує вашу роботу, -акцентував він. — Ми зібралися в не дуже урочистих обставинах, але від цього душевність нашого спілкування не буде применшеною».
Освітяни Київщини отримали нагороди і від імені парламентського Комітету з питань освіти, науки та інновацій. «Ми пишалися всіма вами під час ковіду — тим як ви перелаштовували систему дистанційного навчання, як займалися онлайн із дітьми. А тепер пишаємося ще більше, — зауважив очільник цього комітету Сергій Бабак. — Мені важко з вами говорити, бо перед очима стоять ті заклади, в яких ви працювали, ті руйнації, які, на жаль, сталися. Хочеться багато чого сказати, але передусім хочеться подякувати. Подякувати за те, що ви робили весь цей час. А особливо у час, коли рашисти були на Київщині, під час окупації. Знаю, що багато із вас готували їжу для військових і захисників із територіальної оборони, ховали людей в укриттях, просто допомагали всім, чим було можна, і досі продовжуєте допомагати. Для кожного нині триває важке випробування, але ми пишаємося вами. Держава вами пишається. Найменше, що ми можемо зробити — це подякувати вам цими відзнаками Верховної Ради».
Під час окупації в Київській області гуманітарні штаби облаштовували здебільшого саме в закладах освіти, зазначила заступниця голови Київської обласної військової адміністрації Жанна Осипенко. За її словами, люди самі тягнулися туди, інстинктивно розуміючи, що там їм допоможуть. Тож по всіх школах працювали гуманітарні штаби, видавалася допомога, де була така можливість, заряджалися старлінки тощо. Так і вийшло, що практично всі освітяни під час окупації Київщини активно допомагали громаді. А там, де був Інтернет, то ще й дистанційно проводили заняття.
У залі, де відбувалося нагородження, зібралися прості на перший погляд люди. Їх охайний одяг і зачіски за кілометр видавали вчителів — це професія, яка ставить на особі певні добрі відзнаки. Проте історія кожного з них — це історія справжнього героя. Як от історія батька та сина — Володимира та Олександра Шомів. На власному авто вони вивезли майже півсотні мирних людей з окупації. Володимир потрапив у полон, та, на щастя, вижив. До розмови з пресою береться неохоче. «Не дуже добре ставлюся до таких нагороджень, — каже. — Багато хто робить і набагато більше. Нині наші люди воюють, гинуть на фронті. Але й позитив також потрібен. Мабуть це добре, що захисників нагороджують. Не впевнений тільки, що я зробив достатньо для того, щоби бути відзначеним». Навмисне запитую, що ж такого, на його думку, доброго зробив пан Володимир. І оком не мигнув: «Вивозив людей у період окупації. Було дійсно важко і не кожен за це брався, але й таких, як я, було багато. Усіляко допомагав людям, розвозив продукти»... «Ви ризикували життям і вважаєте, що цього було замало?» — запитую співрозмовника. «Не вважаю, що робив щось надзвичайне, — каже. — Так треба було робити і я так робив».
До війни Володимир Шома очолював у Бородянці юнацьку спортивну школу. Заклад був повністю зруйнованим. Про те, що нині вдалося відновити навчання, Володимир Олександрович розповідає вже більш охоче. Каже, що поля вже відновили, їх переорали тракторами і тепер вони повністю відновлені. А от із відновленням приміщень процедура затяглася, бо потрібно пройти низку узгоджень. «Дуже хочеться, щоби Бородянщина не була обділена спортивним комплексом і щоби його відбудували, — продовжує В. Шома. — Ми й нині працюємо з дітьми. Їх повернулося дуже багато. Тепер маємо 400 вихованців. А до війни їх було трохи більше восьми сотень. Тренери всі на місці. Кілька в ЗСУ, один, на жаль, помер -не витримало серце. Але тренерські кадри залишилися, тому школа буде працювати і відроджуватися».
Вдалося кількома словами перемовитися й з сином пана Володимира. Олександр нині воює в лавах Збройних Сил на сході нашої країни. Із огляду на те, що чоловіку довелося включитися в цю боротьбу буквально з перших днів широкомасштабного вторгнення, запитую, коли було важче — тепер на сході, чи тоді в Бородянці? «Найважче було в перші дні, — відповідає. — Тоді була незрозуміла ситуація. Не зрозуміло було, як себе поводити, що робити. Був хаос. Зараз є конкретні завдання, які потрібно виконувати». «Чи були вороги серед своїх?» — продовжую допитуватися. «Скажемо так — розчарування були, але не в багатьох», — відповідає за двох Володимир. А потім у два голоси батько й син запевняють мене, що Перемога обов’язково буде за нами. «Навіть не може бути іншої мови, — акцентують. — Ми сильна нація, сильний народ і нас не можна завоювати просто так. І непросто нас не завоюєш».
Усе нагородження відбувалося в дуже теплій атмосфері. А на виході, вже в черзі в гардеробі, довелося мені підслухати цікавий діалог. «А хто знає, чому одні папочки нам вручали сині, а інші червоні», — запитав із освітянського гурту якийсь чоловік. «Червоні — то почесні грамоти, а сині — просто грамоти. Як відмінники і хорошисти».
Утім, усіх наших освітян нині сміливо можна назвати відмінниками, адже те, що вони роблять для наших дітей і для нашого суспільства, дійсно заслуговує найвищих відзнак.
Грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом» нагороджено директора Бородянської дитячо-юнацької спортивної школи Володимира Шома, а його сина Олександра відзначено Подякою Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
