Так, одного разу побачивши цю мальовничу місцину в Межигірському районі Закарпаття, підприємець зі Львівщини вирішив: тут буде його відпочинковий комплекс. А оскільки Андрій є палким прихильником здорового способу життя, то акцент зробив саме на цьому, й інтуїція його не підвела. Та це й не дивно, адже якщо подивитися на екологічну мапу України, то саме ця місцина є найчистішою та незайманою.

— Тут з одного боку хребет і з іншого, — не без гордощів ділиться зі мною Андрій Бойко (на знімку) і зазначає, що навіть хмари сюди чогось поганого занести не можуть, бо все одно обов’язково зачепляться за якусь із гір. Так захоплено починаємо розмову з власником курорту «Ізкі», що на Закарпатті.

Придбавши трохи землі поблизу села Ізки, Андрій одразу вирішив, що всі котеджі зводитиме з місцевої карпатської деревини. Насправді така сировина дуже вартісна, утім було вирішено не економити. Адже згодом це матиме свою віддачу. Так і вийшло — нині, коли війна і бувають значні перебої з енергоносіями, екологічно чисті дерев’яні приміщення досить довго утримують тепло взимку, так само не дають прогріватися під палючим літнім сонцем. Не кажучи вже про комфорт і своєрідну домашню атмосферу.

Отак крок за кроком почав розростатися вже добре відомий нині екокурорт «Ізкі». За цей час на чималій території з’явилася інфраструктура, значно збільшилася кількість послуг, які комплекс пропонує своїм відпочивальникам, і при цьому курорт весь час розвивається, вдосконалюється та намагається розширювати свої послуги.

В «Ізкі» я потрапила восени, коли яскравими барвами вигравала навколо природа і до курорту прибула група художників на свій пленер. Як з’ясувалося, тут уже не вперше приймають майстрів пензля, а вони залюбки приїздять і залишають на пам’ять свої роботи.

Цього року був навіть не просто пленер, а певна реабілітація, бо чимало художників встигли побувати під окупацією, хто втратив рідних, у когось і нині на обійсті «господарюють» рашистські загарбники. Приміром, Вікторія Лебідь жила в Енергодарі, новини про який нині не сходять з перших шпальт українських і світовим ЗМІ. Вікторії з чоловіком вдалося виїхати.

Утім, у її майстерні нині мешкають загарбники. Каже, брат, який залишився в місті, кілька разів ходив на так звані переговори, аби повернули хоча б деякі картини та інструменти. А оскільки вояки «вєлікой і недєлімой» не великі поціновувачі мистецтва, дещо таки вдалося забрати. Сама ж Вікторія нині оселилася в одному із закарпатських містечок, а пленер, каже, як свіжий ковток води, бо спочатку взагалі не могла підійти до мольберта. Те ж саме було з Тетяною Соловей. Вона, до речі, росіянка за походженням, мешкає на Київщині в селі Катюжанка. Тетяна понад двадцять днів просиділа в погребі, але 18 березня їм таки вдалося евакуюватися до родичів у Хмельницький. Звісно ж, спочатку ні про яке малювання не йшлося. Та одного разу, розповідає Таня, вони пішли на ринок і купили надзвичайно красиві яблука. І тут щось прокинулося. Зробила драпування, підготувала натюрморт. От, думає, намалює: «Підходжу, а жодного мазка зробити не можу. Так тривало досить довго, і вже коли повернулася додому, допомогли вихованці — учасники дитячої студії. Вони почали писати, чи можна повернути заняття.

Почала займатися з дітками, поступово повернулося й творче натхнення». Тим часом Сергій з Одеси каже, що тримати себе у формі і не розкиснути дало йому написання плакатів. У театрі, де він служить оформлювачем, з перших днів війни збиралися ентузіасти-волонтери, аби придумувати слогани та оформляти ними плакати.

Утім, художники не єдині, хто в «Ізках» проходив реабілітацію. Ще з 2014 року Андрій Бойко вирішив, що наші захисники відпочиватимуть тут і набиратимуться сил на пільгових умовах. Андрій каже, що тоді сам у пориві хотів стати до лав захисників, але організм послав своєрідний сигнал. «Мене так скрутило, що син-реабілітолог ледве повернув до життя, і тому я намагаюся робити все для того, аби наші воїни почувалися тут комфортно і після тяжких випробувань поверталися до нормального життя. До речі, тоді були грантові програми, і курорт «Ізкі» брав участь у реабілітації воїнів. Зараз це теж потрібно робити, каже пан Андрій, на рівні держави, адже, не повернувши до життя, ми можемо втратити дуже багато наших професіоналів, які після демобілізації можуть приносили користь державі, а головне — жити повноцінним життям.

Що для цього треба? Андрій каже, що лікує природа і навколишні краєвиди. А ще важливе фізичне навантаження. Саме воно виштовхує з голови весь той накопичений непотріб. Тому дуже рекомендує активні походи в гори, часто сам їх супроводжує. Ну а ще тут можна доглядати за овечками, кіньми чи свиньми, які поруч у вільному доступі на фермі. Є також пасіка. Одне слово, кожен може знайти заняття собі до душі.

А оскільки курорт позиціонує себе як сімейний, тут подбали і про діток. Вони разом з батьками можуть зайнятися ліпленням, виготовленням ляльок-мотанок чи зварити мило у місцевій миловарні.

Тим часом керівник екокурорту Андрій Бойко проводить нам екскурсію і докладно та з неабиякою компетенцією й любов’ю розповідає, чим відрізняються «Ізкі» від інших туристичних комплексів:

— Захотілося, щоб ми за сервісом і незайманою природою їздили не лише за кордон, а могли все це отримати і в нас.
Головне правило, якого дотримуються тут при зведенні інфраструктури, каже господар, не нашкодити довкіллю. На жаль, у нас екологічна свідомість ще не така висока, утім люди вже потроху починають приходити до тями.

Тобто наголос робиться на чисту природу, затишок, екологічно чисті продукти, які тут і виробляються, та на цілющу воду. Якщо говорити про останню, то на території курорту є таке джерело. Тут можна скупатися в гарячому чані, а потім пірнути в холоду річку. Особливо така атракція припадає до душі відпочивальникам, що приїздять в «Ізкі» взимку.

До речі, взимку їдуть сюди, щоб покататися на лижах. Для гостей тут працює витяг, а щоб не покладатися лише на милість природи і природній сніг, тут встановили гірськолижні гармати, тому кататися можна від пізньої осені аж до кінця березня. Схили у цій місцевості доволі пологі, тому вони добре підходять для маленьких дітей та початківців.

Проживати в «Ізках» можна в готельних номерах або приватних котеджах. Останні — предмет особливої гордості курорту. Звичайно, дерев’яними будиночками в Карпатах нікого не здивуєш, однак котеджі в «Ізках» будують із великого кругляка діаметром 60—70 сантиметрів.

Андрій Бойко пояснює, що котеджі вирішили зводити з такого великого дерева не лише тому, що це надає їм оригінального вигляду, а ще й для збереження енергії. Такі товсті колоди після разового прогріву здатні утримувати тепло багато днів при повністю відключеному опаленні. Зайве й говорити, як це актуально нині. А про користь для здоров’я від проживання в такому натуральному будинку, мабуть, зрозуміло й так.

Підсумовуючи, можу сказати, що «Ізкі» — це найбільш підходяще місце саме для гарного сімейного відпочинку, де щось цікаве й корисне для себе знайдуть і діти, і дорослі, а надто ті, хто не сидить на місці, хто любить рух і активний спосіб життя. Андрій Бойко додає: «Для активних туристів ми збудували тренажерний зал, відкрито спортивний майданчик, є футбольне поле, дитячий та дорослий басейни. Крім того, це місце, де можна добряче відпочити від міського шуму та напруженого робочого графіку. Не кажучи вже про наших захисників, для яких це фактично повернення до життя».

Утім, одне зрозуміло і так: «Ізкі» — це краєвиди мальовничих полонин Боржави з кришталево чистим гірським повітрям, якими варто і треба насолоджуватися.

ДОВІДКОВО

Село Ізки, як місце відпочинку, стало відоме порівняно нещодавно, хоча й має давню історію. Перша згадка про Ізки датується 1600 роком. Місцеві жителі стверджують, що назва села пов’яза з легендою про Олексу Довбуша. В одній із легенд, а їх свого часу ходило Карпатами досить багато, розповідається, що коли опришки їхали дорогою, викладеною з каменю, то аж іскри летіли з-під копит їхніх коней. Село, яке потім виникло біля дороги, так і назвали — Ізки — від слова «іскри».

Фото автора і з відкритих джерел.