90,32 відсотка учасників референдуму відповіли: «Так, підтверджую» на запитання у бюлетені: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». Загалом у голосуванні взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 відсотка населення України. Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: у 24 областях, Автономній Республіці Крим, Києві та Севастополі.
У Києві незалежність підтримали 92,88% виборців, у Донецькій області — 83,9%, в Луганській — 83,86%. А в Автономній Республіці Крим незалежності сказали «так» 54,19% виборців, тоді як у Севастополі показник був вищим — 57,07%. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну почали визнавати інші країни. Історія ніколи не помиляється, вона лише робить новий виток. І сьогодні ми знову виборюємо свою незалежність, утім, тепер замість ручок у наших руках зброя! Але, як стверджують батьки-архітектори незалежності, не варто думати, що у 1991-му свобода дісталась нам легко. Адже цьому так само передували непрості процеси, звісно, не такі драматичні, як нинішні реалії, але не менш важливі.
Аби переконатись у цьому, достатньо згадати, які рішення приймала Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання, яку згодом назвали першим демократичним скликанням. Проте всі ці процеси були б певно не можливими, якби у 1990 році вибори до Верховної Ради тоді ще УРСР не відбулись на умовах альтернативності! Ба більше, переконаний народний депутат першого скликання та віце-президент Асоціації народних депутатів Олександр Барабаш, нову якість політиків дали й вибори народних депутатів СРСР, що відбулися навесні 1989-го. «Так, там була велика кількість партійної номенклатури, були ще вибори з одного кандидата, але все одно у великих містах, особливо у Західній Україні, у Києві, Харкові, Дніпропетровську, обрали достатньо багато нових імен. Це Валерій Грищук, Сергій Рябченко, Петро Таланчук, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Віталій Коротич та багато інших», — розповів він.
Саме ця альтернативність привела до того, що Верховна Рада була принципово іншою. Склад тодішнього парламенту, за словами О. Барабаша, був сплавом прагматизму і радикалізму.
Причому опозиційна Народна рада налічувала не більш як 90 осіб, а комуністів на момент обрання було 374. На долю Верховної Ради першого скликання прийшовся найскладніший етап — «інженерний». Депутати не просто змінили державний устрій, політичну систему, економіку, ідеологію, а й робили все з коліс: практично одночасно приймали рішення в усіх сферах — міжнародній, військовій, правоохоронній, економічній, державного управління, місцевого самоврядування... Так, Верховна Рада Української РСР дванадцятого скликання крок за кроком рухалася в напрямі до економічної і державної самостійності.
Розпочавши роботу 15 травня 1990-го і обравши свої керівні органи, Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання сформулювала свої стратегічні погляди — ухвалила 16 липня 1990 року найрадикальнішу, найгрунтовнішу на ті часи Декларацію про державний суверенітет України. У жодній декларації інших радянських республік не було питань міжнародних відносин, міжнародної суб’єктності, Збройних Сил, прокуратури, внутрішніх військ. І весь наступний період Верховна Рада непросто, в гострих дискусіях і політичній боротьбі, але послідовно рухалася шляхом реалізації ідей декларації. Зібравшись на позачергову сесію 24 серпня 1991 року, пригадує О. Барабаш, у багатьох депутатів було відчуття приниження і немічності. «Ось ми такі ейфорійно приймали рішення, скасовували Союзні рішення, щось будували, а виявилось, що ми були абсолютно беззахисні, що над Верховною Радою літають гелікоптери, а ми нічого не можемо зробити», — розповідав депутат.
А гелікоптери літали, бо в Москві у ніч з 18 на 19 серпня так звана група ГКЧП намагалась здійснити державний переворот, і ситуація в Україні також могла піти за зовсім іншим сценарієм. Про це, за спогадами Євгена Марчука, який тоді був державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, свідчать, зокрема, такі факти: 19 серпня ввечері два чорні вертольоти пролетіли просто над Верховною Радою. Захопити тоді парламент — центр генерування всіх рішень —можна було дуже просто. 20 серпня над Києвом пролетіли понад 30 Іл-76 з десантниками. Вони приземлилися в Борисполі і чекали наказу...
Добре, що все сталося так, як сталося, і та ситуація не мала іншого розвитку. Саме тому, наголошує депутат, 24 серпня питання Збройних Сил, створення Міноборони були одними з центральних. «Якщо під час прийняття декларації питання ЗС довго дискутувалося і було проголосовано компромісну норму, що Україна «має право» на власні Збройні Сили, то тепер рішення було однозначне: негайно утворити Міністерство оборони і підпорядкувати йому УСІ збройні сили на території республіки», — пригадує О. Барабаш.
Зрештою 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради України 392 депутати проголосували «ЗА» ухвалення Акта проголошення незалежності України і створення самостійної української держави. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991-го остаточно легітимізував нову державу, завадивши генпрокурору Радянського Союзу оголосити це рішення незаконним. Одночасно з референдумом відбулися й перші вибори Президента, на яких переміг Леонід Кравчук, отримавши 61,5% підтримки. У перші ж дні після референдуму незалежність України визнали: Польща, Канада, Угорщина, Латвія і Литва, Аргентина, Болгарія тощо.
Після того, як до цього списку 25 грудня приєдналися США, одна за одною Україну почали визнавати такі впливові держави, як Німеччина, Франція, Великобританія. До кінця січня 1992 року цей список налічував понад 90 країн, зокрема всі країни НАТО і ЄС. 8 грудня 1991-го у державній мисливській резиденції Вискулі в Біловезькій пущі (Білорусь) лідери України, Росії та Білорусі підписали угоду про те, що Союз «як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Своїми підписами Леонід Кравчук, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич скасували договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. А 25 грудня 1991 року Михайло Горбачов оголосив про відставку. Союз РСР остаточно припинив своє існування. Буквально за наступні пару місяців синьо-жовтий прапор набув статусу державного, тризуб затвердили як малий герб, а «Ще не вмерла України» стала новим гімном незалежної держави.
На знімку: 1 грудня 1991. Всеукраїнський референдум. Полтавська область. Голосування на виборчій дільниці № 22.
Фото ЦДКФФА імені Г Пшеничного.
