З нагоди таких знаменних дат «Голос України» завжди публікує матеріали, які стосуються різних історичних аспектів нашого новітнього державотворення. От і нині ми пропонуємо увазі читачів уривок (передмову) до книги спогадів, що вийшла з-під пера народного депутата, академіка НАН України Олександра Копиленка — безпосереднього учасника тих подій. Незабаром його книжка «ВизволеннЯ або народженнЯ держави. Нотатки самовидця» побачить світ.

У творчій спадщині мого діда, Олександра Копиленка, одного із засновників сучасної української літератури, є два романи, пов’язані між собою часом, ідеями і протиріччями тієї епохи, якій вони були присвячені. Перший з них — це роман «Визволення» (1930), який ледве не коштував письменникові життя і був заборонений протягом усіх років радянської влади. Чому заборонений? Бо там досить відверто показано переродження колишніх комуністів-революціонерів, формування партійної бюрократії на тлі вкрай актуальної сьогоднішньої дискусії стосовно національної самоідентифікації. Після виходу цього роману тодішній український керівник Павло Постишев (разом з майже всією радянською компартійною елітою він потім зник у сталінських катівнях) провів з дідом «виховну роботу», результатом якої стала поява нового роману, «Народжується місто» (1931—1932), де була показана широка картина соціалістичного будівництва, але без ексцесів попереднього твору.

Цей сюжет досить докладно описав мій батько у своїх спогадах про діда, які були опубліковані в першому пострадянському виданні «Визволення»1. Додам лише, що для тридцятирічного Олександра Копиленка це був вибір між життям і смертю...

Для мене ж у контрапункті цих романів важливий збіг обставин, ситуацій і проблем початку 1990-х, коли в таких самих драматичних умовах народжувалася наша держава, визволяючись від вікової залежності.

Чому я про це пишу? Сталося так, що в серпні 1991 року мені судилося брати участь у написанні проекту Акта проголошення незалежності України. Потім я був членом робочої групи з проведення вікопомного референдуму 1 грудня того самого року, а до цього додалася моя участь, не така помітна зовні, але для мене дуже важлива, говорячи канцелярською мовою, у юридичному супроводі засідань Президії Верховної Ради України, в руках якої тоді фактично була зосереджена вся влада в країні.

На цих засіданнях, коли була така можливість, я вів нотатки, які, певен, можуть становити інтерес, оскільки писалися «самовидцем» тієї переломної доби. Я розумів, що їх варто опублікувати, але все чекав слушного часу. І, звичайно, весь час я мучився над назвою своїх спогадів, аж поки, абсолютно несподівано, в одній точці зійшлися мої «творчі пошуки» і щира любов до того, що писали мій дід і батько, оскільки я не раз використовував їхні ідеї — дуже точні, влучні і часто просто пророчі. Так і народилася ця назва — «ВизволеннЯ  або народженнЯ  держави».

А тепер повернемося до початку. Після закінчення Київського університету (1983 рік) я розпочав свій звитяжний трудовий шлях стажистом-дослідником Інституту держави і права Академії наук тоді ще УРСР. Дуже скоро захистив кандидатську дисертацію, дослужився до високого звання наукового співробітника і навіть став головним редактором інститутської стінної газети (не знаю, чи скаже це щось сучасному читачеві).

Переді мною нібито відкривалися непогані перспективи, та ситуація в країні стрімко змінювалася. І як зазначалося в одному з авантюрних романів Луі Жаколіо, я відчув «що моя колонія стає замалою для мого обширного розуму». Саме тому я вирішив кардинально змінити орієнтири і спосіб мого життя (до речі, не тільки я, а й деякі мої такі самі молоді колеги з рідного інституту так само відчували необхідність змін і злегка нудьгували від повсякденної академічної безнадійності, а тому, як і я, виявилися «покликаними революцією»).

Так я опинився в юридичному відділі Секретаріату Верховної Ради УРСР — сталося це через два дні після ухвалення Декларації про державний суверенітет України, яка відкрила перед нами абсолютно нові перспективи. Повною мірою це стосувалося і Верховної Ради — вона поступово перетворювалася на реальний центр влади в Україні, що, зрозуміло, вимагало визначення зовсім інших засад її діяльності. Тепер, коли Апарат Верховної Ради України налічує майже 1300 співробітників, важко уявити, що в далекому 1990-му в п’яти апаратних відділах, включно з управління справами, працювало не більш як 70 осіб.

У юридичному відділі моїми колегами були люди зовсім іншої практичної школи: суди, мінюст, прокуратура. Спершу мені було досить складно і ніяково в їхньому середовищі. Вони не любили представників академічного середовища з науковими званнями, вважаючи, що практичний досвід переважає схоластичні антимонії — точно як у «Пригодах Гуллівера» — вічна дискусія між «висококаблучниками» й «низькокаблучниками» (щоправда, в нинішніх умовах усіх витіснили так звані «незалежні експерти» з їх вихованим інтернетом незатьмареним розумом). Однак ситуація швидко змінилася, і те, що колеги вважали моєю проблемою, перетворилося на перевагу. Дуже актуальними виявилися академічний хист до підготовки аналітичних довідок і навіть спічрайтерство нового типу — з живою думкою та несподіваними аналогіями.

Згадую першу таку довідку, яку я написав за вказівкою керівництва. Сьогодні практично ніхто не пам’ятає, як восени 1990 року на Хрещатику стояли столи, за якими ті, кого нині називають активістами, реєстрували всіх охочих на підставі Закону про громадянство УНР 1918 року.

От керівництво й доручило мені описати цей сюжет. А далі пішли десятки інших схожих і не зовсім матеріалів. Дуже скоро я, тоді ще молодий співробітник, відчув причетність до будівництва нової держави і вже невдовзі переконався, що будь-які апаратні успіхи та невдачі — це справа щасливого чи не зовсім збігу обставин. Пригадую, як восени 1990 року до рук Леоніда Кравчука, тоді Голови Верховної Ради, потрапила моя книжка про Михайла Грушевського — справді перше такого роду видання після десятиліть заборони, і він дав команду знайти автора та доручити йому підготувати матеріали до свого виступу з нагоди якоїсь знаменної дати. Сьогодні уже й не пам’ятаю про що саме. І хоча відстань між нашими робочими кабінетами дорівнювала одному поверху, керівництво мене так і не змогло знайти. І мої думки, викладені на папері, потрапили до Голови Верховної Ради України через треті руки. Хто знає, можливо, тоді б чекав на мене неймовірний кар’єрний злет.

В одній зі своїх праць Михайло Грушевський зазначив: творити історію і писати історію, — тож наша сучасність якраз і відтворювалася як у сесійній залі, так і в кабінетах тодішнього Апарату Верховної Ради України.

23 серпня 1991 року мій начальник, завідувач юридичного відділу Федір Бурчак, викликав мене до свого кабінету, в якому я побачив Левка Лук’яненка. Федір Глібович представив мене, а Левко Григорович сказав, що зараз будемо писати документ, який проголосить та закріпить Українську незалежність, і продовжив: «...постанова — не підходить, закон — так само.

Універсал?». Я відповів: «Універсали вже були, причому не тільки у Центральної Ради». Тоді народилася назва «Акт», а далі ми заходилися працювати над усім текстом. Згодом робочий зошит Левка Лук’яненка з текстом проекту Акта про проголошення незалежності України, на обкладинці якого зазначено моє ім’я й по батькові та службовий телефон, став музейним експонатом.

Що було далі — добре відомо. На ранок Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності.     А ввечері того самого дня у підземному переході між будівлями Верховної Ради я зустрів двох технічних працівників, один з яких ніс під пахвою червоно-синій прапор УРСР, що його «в робочому порядку» спустили з флагштоку. Так закінчилася епоха, так почалася нова, а з нею — тисячі великих і малих справ, які «свято революції» (згадаймо слова видатного діяча українських визвольних змагань Павла Христюка) перевели в площину рутинної, а часом і невдячної праці.

Варто нагадати, що 1989 року, на хвилі боротьби проти «керівної» ролі КПРС, до Конституції УРСР було внесено зміни, за якими Голова Верховної Ради набув статусу «вищої посадової особи республіки», він же за своїм статусом очолював і Президію, до складу якої за посадами входили голови постійних комісій (майбутні комітети).

Так цілком закономірно і природно декоративна у всі роки існування радянського режиму Верховна Рада перетворилася на повноважного носія державної влади. Новою виявилася і роль самої Президії як «правного обличчя» (так називалася одна зі статей у газеті «Нова рада»...) українського парламенту.

Окремо слід сказати про народного обранця того часу. Соціальний, освітній і навіть віковий склад першого депутатського корпусу був досить строкатий і своєрідний, повністю відбиваючи суспільні характеристики того часу. Професійні партократи і червоні директори, посивілі в тюрмах дисиденти і молоді люди, які прагнули змін і їх генерували, комсомольці і хитромудрі селянські бюрократи, інженери, академіки, представники творчих професій... Кожен з них мав (чи не мав) свій досвід. А втім — що таке досвід? Сьогодні, коли перший запис у трудовій книжці «міністр» чи в крайньому разі «заступник міністра» вже нікого не дивує, а парад дорогих брендів одягу, годинників і машин так само став нормою нашого життя, депутат першого скликання в стоптаних черевиках чи закоротких штанях видається трохи дивним, проте їхні очі сяяли ентузіазмом і випромінювали «гарячкову енергію» (цього разу згадаймо майже забутого нині Вінниченка), відчували себе справжніми будівничими нової доби.

Та повернімося знову до моєї скромної персони. Обсяги роботи Президії значно збільшилися, що вплинуло й на інтенсивність самих засідань. До цього слід додати, що за давньою традицією, чиї витоки губляться в дуже далеких часах, у засіданнях Президії завжди брав участь керівник юридичного відділу її апарату (назви певною мірою умовні, бо вони мінялися). Крім того, не варто забувати й таку деталь, яку нинішнім поколінням важко й уявити — з усіх технічних засобів ми мали у своєму розпорядженні лише електричні друкарські машинки «Ятрань», гуркіт яких лунав по коридорах, тому замість неодмінного планшета чи смартфона покладатися можна було лише на власну голову чи, в разі проблем з нею, на свої ноги, коли треба було швидко добігти до довідкового фонду. Зрозуміло, що моєму начальникові, людині літній і поважній, знадобився асистент, що й привело мене у в принципі закриту залу засідань Президії.

Перечитуючи свої «Нотатки «самовидця», стенограми тих засідань, оцінюючи свій власний досвід, я відчуваю якусь кармічність сюжетів нашого сьогодення. Уже 27 серпня 1991 року в залі Президії йшлося про необхідність приступити до розробки концепції розвитку відновленої держави чим, власне, займаємося й донині. Там само пролунала і пропозиція не менш терміново розробити план законотворчої роботи. На наступних засіданнях лунали цілком актуальні пропозиції враховувати досвід Литви чи американські рекомендації (тоді в особі президента Д. Буша-старшого), без урахування яких нас би не прийняли у «пристойне товариство», куди ми й самі прагнули і прагнемо потрапити.

Мудро й пророчо лунали застереження стосовно політики нашого північного сусіда. З одного боку, ніхто не міг собі уявити те, що відбувається зараз, з другого — пропонувалося, між іншим, вивчати Росію як нашу потенціальну загрозу. Тим паче, що буквально одразу після проголошення нашої незалежності російський президент Б. Єльцин оголосив про наявність територіальних претензій до України. Обговорювалася на засіданнях і тема ядерної зброї. Нагадаю, що Постанову стосовно без’ядерного статусу України наш парламент ухвалив 24 жовтня 1991 року. Та це вже інша тема.

...Окремо я хотів би сказати про атмосферу тих засідань. Було б неправильно уявляти собі залу Президії як зібрання набундючених чоловіків з потемнілими від постійної турботи про майбутнє обличчями. Я б сказав, що це були дуже непересічні люди з дуже своєрідним, суто українським, якщо хочете, почуттям гумору. Там було все — і гострі суперечки, і дотепні жарти, які я згадую й досі. Особливо діставалося тодішньому прем’єру В. Фокіну. Випадково чи ні, але дуже часто, коли розглядалося чергове «доленосне питання», під склепіннями зали лунало риторичне питання: «А де Фокін?». Аж доки якогось дня роздратований, з притаманним йому темпераментом, Дмитро Павличко вигукнув: «Коли треба, Фокін або у відпустці, або його взагалі немає!»...

А тепер знову трохи про себе. Моя присутність на засіданнях Президії, як би сказали бюрократи старої школи, не звільняла мене від виконання моїх прямих обов’язків. Як і мої колеги, я ударно працював на законопроектній ниві, а також був тимчасово приписаний до робочої групи, яка опікувалася організацією референдуму 1 грудня, який остаточно оформив народження нової держави. Отже, «ніч перед Різдвом» я провів, чергуючи в кабінеті Голови ЦВК. Це були незабутні відчуття, які я знову пережив, але в значно більшому масштабі, як учасник відомої нам усім «конституційної ночі»...

Нарешті, чому саме «Скрижалі вдячності»? Тодішній Голова Верховної Ради І. С. Плющ (під час його другої каденції я працював у нього радником), який наприкінці 1991 року замінив Л. Кравчука, дуже цінував уже згадуваного мною завідувача нашого юридичного відділу Федора Бурчака (постаті, безумовно, видатної та неординарної на цьому бюрократичному небосхилі, в тому числі і за своїм «соціальним походженням», адже 1917 року його дід був останнім київським міським головою) і, фактично, ставився до нього як до авторитета з будь-яких парламентських питань. А той зі свого боку долучав мене до широкого спектру тогочасних проблем державного будівництва. Власне, чому я й асистував йому на засіданнях Президії в той драматичний час.

Якось він викликав мене до себе і доручив розібратися з листом, якого вже не пам’ятаю хто написав на ім’я І. С. Плюща з пропозицією утворити на місці тодішнього музею Великої Вітчизняної війни (нині — Національний музей історії України у Другій світовій війні) так званий «Сад вічності» — як зазначалося у тому листі, «відтворити історію України в деревах». Мені дали завдання підготувати пропозиції. Я подумав і «видав» ідею скрижалей вдячності — своєрідного національного пантеону, де були б гідно вшановані всі, причетні до творення Української держави. На ранок заходжу в кабінет Ф. Бурчака, а він мене суворо питає: «У вас що, «Сад вічності»?», а я відповідаю: «Ні, «Скрижалі вдячності».

...Сподіваюсь, що після перемоги ця ідея буде реалізована в тій чи іншій формі, вшановуючи і тих, хто віддав своє життя за рідну землю, і тих, хто своїми роками виборював її гідне місце в європейській родині.