Щороку збирається біля хреста на Челтнемському цвинтарі українська громада. Вшанувати жертв Голодомору в Україні приходять і представники місцевої влади, члени парламенту.

Цьогоріч тут буде велелюдно: до відносно невеликої, але досить активної української діаспори в Глостеширі доєднаються десятки родин так званих резидентів, по-нашому - тимчасово переміщених осіб, яких дружньо прихистила Велика Британія. Невелика країна з великим серцем.

Строката громада українців у Глостеширі й Бірмінгемі мені знайома. Бо я ж така сама резидентка. Намагалася розшукати земляків, була спрагла до спілкування...

Хто хоче, той має.
Хто шукає, той знаходить.

Розповім вам декілька історій. Не героїчних. Це замальовки з життя. Зустрічі, які залишили слід в моєму житті, з людьми, які щиро люблять Україну, які вміють допомагати іншим.

Бірмінгем: українські мітинги щосуботи

«Україна - це я! Україна - це ти!» - лунає з динаміка в самому середмісті Бірмінгема. І так щосуботи від початку повномасштабного вторгнення росії до України. Упродовж двох годин щосуботи під синьо-жовтими прапорами, з плакатами і українською піснею проводять мітинги на підтримку України ті українці, яких Велика Британія прихистила під час війни. Хоча...

Беззмінні натхненники і організатори цих суботніх мітингів - подружжя Фірманів, які вже більше десяти років живуть у Британії. Михайло з Тернопільщини та Каріна з Латвії тут і зустрілися, одружилися, тут народилися їхні діти.

Михайло працює викладачем. Каріна займається домом. Разом вони виховують трьох дітей. Школа. Тренування з тенісу... Роботи, клопоту, занять вистачає! Але щосуботи впродовж восьми місяців вони збирають сумки з українськими сувенірами (дещо з України надсилають знайомі, а що Карина власноруч робить), колонку, розкладний стіл, українські прапори і плакати та їдуть в центр Бірмінгема. На мітинг.

Щоб зібрати гроші на підтримку захисників. Коли більше, коли менше виходить. Але з таких крапель складається океан.

Михайло створив групи у Фейсбуці, Вайбері, Телеграмі. Там зареєструвалося до 200 учасників. А на суботні мітинги збирається разів у десять менше.

І це не в осуд. Кожна тимчасово переміщена особа має свої проблеми, справи, плани... А в родини Фірманів щосуботи один план - на мітинг збирати гроші для оборонців!

Дощ? Є парасольки. Сильний дощ? Притягнемо додатково ще й намет.

Навколо них гуртуються активні українці. Й не тільки. Майже на всі мітинги приходить румун. Юна латвійка була щосуботи, поки не поїхала. Іранці останнім часом підключалися: вони виступали проти поставок до рашки. Білоруси підходять. Студент із росії під синьо-жовтим прапором стояв, щоб підтримати тих, кого намагаються знищити «соотєчєствєннікі». Англійці солідарні. Особливо ті, хто прийняв українців у себе.

Сюди йдуть мами з дітьми. Часто бачу маму з донечкою. Мала онкохвора. Після чергової хіміотерапії просиділи у підвалі і виїхали з Запоріжжя до Британії. Дідусі й бабусі залишають малих онуків на батьків, щоб бути ці дві години разом із земляками тут, разом з усією Україною там.

А на мітингах то дівчатка виконують запальний танок, то хтось заспіває... Тут лунають Гімн України і українська пісня. І ми всі підспівуємо: щиро, від серця.

Тут представлена вся географія України, помножена на біль і жах війни.

Тут щирість вищого ґатунку.

Увечері щосуботи Михайло переказує гроші на фонд Притули. Чого саме туди? «Бо є довіра. Бо за майже дев'ять років не було жодного скандалу. Бо там знають потреби, знають, як, де і що закупити і куди надіслати».

Потім звіт у соцмережах.

І - до наступної суботи.

«Україна - це я.Україна - це ти»!

Челтнем: що може одна людина?

Та будь що! Було б бажання.

Непереборне бажання об'єднати українців у Челтнемі з'явилося у Лариси Кобзаренко. Думаєте, їй нема чого робити? Троє дітей, старенька мама, та ще й працює!!!

Порахувала вона, що відстань від Києва до Челтнема 2500 км!!! І якщо 500 людей пробіжать по п'ять кілометрів, ця відстань буде, нехай умовно, але ж подолана! І англійці побачать українську громаду. І нагадаємо місцевим про нашу біду-війну. І гроші зберемо на потреби армії.

Бо не можна просто так сховатися у мирній Англії і нічого не робити!

...Та провести масовий спортивний захід чужинцям у Британії - то нереальний квест. Хоча б така деталь: кожен учасник забігу повинен мати страховку. Вихід Лора знайшла, звернувшись до відомої в Англії організації, яка проводить забіги щосуботи. Це Cheltenham parkrun. І вони радо зголосилися взятися за організацію і проведення забігу в підтримку України. Ще й на своєму сайті оголосили про збір коштів! І попросили учасників бігти в спортивній формі кольорів українського прапору. Українські прапорці були у волонтерів, що вказували маршрут.

Синього і жовтого в цей день вистачало!!! Більше півтисячі учасників взяли участь в цьому заході: українці і англійці, молоді і літні, чоловіки і жінки. Величезний парк був заповнений людьми.

Що може одна людина?

Та будь що!

Чернігівка організувала Український центр

Чернігівка Наталя пережила блокаду міста, неймовірний холод, відсутність електрики і води. Її син пішов добровольцем у ЗСУ з перших днів широкомасштабної російсько-білоруської навали. Саме він наполіг, щоб мати виїхала за кордон. Пані Наталя знає англійську, тож у Польщі волонтери знайшли їй житло у Великій Британії, допомогли оформити документи, квитки... Так жінка, якій за 70, опинилася одна-сама далеко від дому, сина, країни...

Спонсори (так називають британців, які приймають у себе в домівках тимчасово переміщених українців) зустріли її в аеропорту. Держава забезпечила пенсією, безплатним медичним обслуговуванням і ліками, безкоштовним проїздом... Здавалося: живи й не бідуй, пенсіонерко.

Тиха й лагідна пані Наталя виявилася активною і енергійною. Щонеділі вона зі спонсорами їздила до церкви. І одного разу на запрошення священика після служби виступила перед громадою. Розповіла, що їй і чернігівцям довелося пережити, про авіанальоти, про артобстріли, руйнацію, смерті...

Колишня директорка місцевої школи з іншими парафіянами організували при церкві центр підтримки українців. Щопонеділка ввечері до храму збираються переселенці. Тут на них чекають «потрібні люди». На запрошення церковної громади приходять чиновники, які консультують наших громадян з тих чи інших питань; роботодавці, які пропонують працевлаштування. Сюди протягом тижня місцеві зносять речі, а в неділю приносять яблука зі своїх садів, городину...

Тут кожна церква, які є осередком суспільного життя, обов'язково має кухню, бар (не з алкоголем, а з кавовими машинами, є все для традиційного чаювання), туалет. А в пані Наталя на цих зібраннях свій клопіт: вона приходить раніше, щоб розкласти тістечка, печиво. Вона пригощає гостей кавою, чаєм. Для дітей - окремі розваги і окреме меню.

Після кожної зустрічі вона все прибирає на кухні... Втомлюється, звичайно. Але ніколи нікому не відмовляє у допомозі! А до неї звертаються! Приміром, приїде жінка з дітьми і немолодою мамою і просить пані Наталю допомогти «соціалізуватися». То вона зустрічається, йде на прогулянку містом, розказує що та як...

Вона бере участь у всіх українських заходах. За півроку тутешнього життя багатьох знає і її знають. І українці, і англійці.

Український хор у церкві Доброго пастиря

Челнтем - невелике, дуже затишне і гарне містечко, колишній курорт мінеральних вод. Як перевести на наш адміністративний розподіл, то це районний центр, а Глостер - обласний. Тільки тут не області, а графства, не Глостерщина, а Глостешир. У Челтнемі я шукала українців. Знайшла! Але познайомилися ми в Глостері, де багато років існує Український клуб «Дніпро» і церква Доброго пастиря УГКЦ. Саме тут і гуртуються українці, які в різні часи за різних обставин переїхали жити і працювати до Британії. Тут об'єдналися родини, чиї батьки змушені були покинути Україну під час Другої світової; змішані родини англійців і українців... Усіх їх поєднує мова, віра і традиції, які вони зберігають.

Саме вони перетворилися на волонтерські осередки: церква збирала допомогу в Україну, а клуб допомагав і підтримував переселенців.

Тут я познайомилася з Аллою Постолатій, викладачкою музики. Вона створила у Глостері чудовий аматорський хор. Українська пісня лунає у церкві, в клубі «Дніпро», у величному кафедральному соборі, на міських заходах у Глостері. Адже український хор тут вже знають і цінують.

Це робиться не за гроші, ви ж розумієте. Репетиції відбуваються після роботи. А в кожного ж є родини, діти... Та для української пісні вони знаходять час. Ентузіазму і завзяттю пані Алли я не перестаю дивуватися!..

...Її дочка Надя Постолатій вчиться у Бірмінгемській консерваторії. І щосуботи приходить на українські зустрічі, з яких я починала свою розповідь. Це про яблуньку та яблуко, про виховання в родині.

Киянка, що не забула батьківщину

Киянка Вікторія вийшла заміж за англійця. Деякий час подружжя жило в Україні, незабаром переїхало до Британії. А коли почалася широкомасштабна війна, Вікторія з чоловіком стали допомагати грошима ЗСУ, і всіма силами - переселенцям. Віка створила вайбер-групу. Тепер це спільнота в дві сотні людей!

Знайомилася, зустрічалася з кожним новоприбулим. Точніше з кожною новоприбулою, бо, в основному це жінки й жінки з дітьми. Допомагала перекладати, ходила з новачками по інстанціях. Коли дізналася про скрутне становище молодої жінки з Маріуполя, взяла свої гроші і повела її по магазинах одягати. Віка не втомлюється їздити з одного міста в інше, щоб перекладати на зустрічах... Масштаби її безкорисної і щирої роботи, можливо, не вражають. Та це конкретна допомога конкретним людям. І це - безцінню!

***

Велика Британія стала домівкою для багатьох українців кількох поколінь. Зараз в цій країні існують програми з допомоги українцям, які рятуються від війни. А ті, хто живе тут не перший рік, розуміють складнощі адаптування і всіляко допомагають співвітчизникам.

Я жила саме в Англії з лютого. Тож пишу і розповідаю вам з власного досвіду, враження від побаченого на власні очі. Моя оцінка, звичайно, суб'єктивна.

Ось про що свідчать цифри. Рік тому в Англії та Уельсі проживало 37 530 українців, народжених в Україні. Але кількість насправді може бути більша.

З 18 березня 2022 в Сполученому Королівстві запрацювала програма «Homes for Ukraine». Це спрощене отримання візи і безплатне житло. У який спосіб безплатне? Так звані спонсори надають українцям житло. За це англійці отримують від держави 350 фунтів стерлінгів допомоги щомісяця. Це досить скромна сума, адже комунальні послуги тут коштують вдвічі більше. Уельс та Шотландія поклали всі витрати на місцевий бюджет.

Держава перевіряє спонсорів: щоби було опалення, щоби була окрема спальня (не їдальня чи вітальня, а саме окрема спальня). Перевіряють умови, рекомендують зробити ремонт чи придбати нові меблі. І англійці виконують всі рекомендації! Я знаю випадок, коли спонсорці держава відмовила, бо вона перебувала в стадії розлучення і вирішувала свої майнові справи в суді. Уряд Великої Британії не обіцяє переселенцям жодних виплат. А на ділі люди пенсійного віку (за тутешніми законами цей вік настає у 67 років) отримують пенсії, молодші реєструються в центрах зайнятості. Поки їм шукають роботу, виплачується 320 фунтів щомісяця. Тільки-но українці прибувають до Сполученого Королівства, їм додому приносять кожному банківську картку з 200 фунтів на рахунку, безплатну сім-картку з місцевим мобільним номером і проїзний квиток на 50 поїздок...

А от спонсори, крім житла, не винні нічого.

Далі я наводжу свої особисті враження, адже багато спілкуюся, з багатьма знайома, цікавлюся усіма групами в соцмережах і за журналістською звичкою вмію слухати і чути (відчуваєте різницю?)

Усіх українців, які живуть в Англії багато років, я поділила для себе на українців і заробітчан. Українці намагаються і в різний спосіб підтримують батьківщину в тяжку годину. Вони пишаються українськими коріннями, шанують традиції. Заробітчани не мають до цього руху жодного стосунку.

Всіх, хто приїхав до Англії після лютого 2022-го, я для себе поділила на тих, хто рятувався і рятував своїх дітей від війни, і тих, хто скористався можливістю потрапити до Великої Британії за спрощеною схемою, яка дозволяє перебувати тут і працювати до 2024 року.

Не засуджую останніх: вони взяли від життя те, що прийшло до рук. До речі, ця категорія українців самостійно шукає роботу, швидше працевлаштовується, вивчає мову і адаптується: вони хочуть і надалі тут жити і працювати.

Ті ж, кого війна вигнала з рідних місць, звичайно, також дуже різні. Хтось вдячний, а хтось незадоволений: ти ж для цієї країни нічого доброго не зробив, і центу не сплатив податків, то радій і дякуй. Не подобаються умови, повертайся додому.

Хтось намагається бути корисним, організовувати зустрічі, спілкуватися і збирати гроші для захисників, а хтось, як на зустрічі не поїв і торбу з собою не забрав, то й «навіщо збиралися?»

Хтось намагається познайомити своїх спонсорів з українською кухнею, традиціями, а хтось чекає від спонсорів додаткової допомоги, дратується, що їх «змушують» заощаджувати електроенергію, воду, газ, тепло...

Є пані, які слово «спонсор» зрозуміли в дещо інтимному значенні.

Є ті, хто лише вимагає від усіх усього.

Є ті, хто всім у всьому допомагає.

Тут, на чужині, особливо гостра проблема мови. За мовою ти ідентифікуєш «свій-чужий», а зараз «свій чи ворог». Я ніколи не заговорю на вулиці до тих, хто голосно говорить російською, але завжди привітаюся, як почую українську. Був такий випадок. Жаліється мені одна російськомовна пані з Сум, що її спонсорка стільки зробила для неї, всюди возила автівкою, а тепер навіть не розмовляє (але договір спонсор з державою підписує на шість місяців, не менше. Тож і вигнати не може. Бачите, як держава і про це подбала!) Почала я розбиратися. «Паєхалі ми с нєй в бібліатєку взять славарь русско-англійскій»... ось воно! Англійка впустила до себе українку, прихистила від війни, від агресивних росіян. Мовну різницю не розуміє, з нашою «двомовністю» не знайома. А та начебто українка, з'ясовується, і не українка, а росіянка... Оце сором на все село(бо ж бібліотекарка усім розповість про той російсько-англійський словник). Хіба можна пояснити іноземцю оте непутяще «російськомовний українець»??? Особливо під час російсько-української війни?

Мова має значення!

***

А ще мені подобаються ініціативи українців, які зближують з англійцями. В Сполученому Королівстві з великою вдячністю ставляться до ветеранів армії. День пам'яті - Remembrance Day - відзначають широко і не один день, а до найближчої неділі під назвою Remembrance Sunday. Всюди червоніють маки: у вітринах, біля церков, на лацканах одягу... Біля усіх пам'ятників військовим проходять покладання вінків з маків. У неділю - паради ветеранів, військових, рятувальників, кадетів.

11 листопада об 11-й годині країна завмирає у хвилині мовчання.

Цьогоріч до вшанування британців долучилися і українські громади. На вінках з маків майоріли синьо-жовті стрічки.

Лариса Кобзаренко вийшла з іншою пропозицією. В парках і скверах тут працюють і прибирають волонтери. А чому б українцям не вийти на толоку? Ми б показали місцевим, що ми вдячні за прихисток і допомогу! Можна, звичайно, без «випендрьожу» отримувати всі виплати, користуватися усіма пільгами і не перейматися. А можна і щиро продемонструвати свою вдячність.

***

До Великої Британії приїхало 100000 переселенців з України тільки за програмою «Будинки для українців», зараз залишилося 84000. Всі вони дуже різні. Кожен має своє бачення ситуації. Кожен має свою історію її свої плани на майбутнє.

Але ніколи не забудеться ця безпрецедентна підтримка Сполученого Королівства Великої Британії для українського народу і нашої перемоги.