На знімку: у Вінниці на вокзалі Наталю Фіялову (в центрі) зустрічали донька Віка з онуком Матвієм і народний депутат України Ірина Борзова (праворуч).

Понад шість місяців Наталя Фіялова перебувала в полоні в росіян. Нині вона вже вдома - у рідному місті Бар на Вінниччині. Але тривога на серці залишається: рашисти утримують у неволі її чоловіка. Каже, вона б уже була з побратимами. Тільки лікарі не дозволяють. На неї чекає хірургічна операція. Має ще одну мрію. Але то вже після Перемоги.

З Наталею Фіяловою розмовляли в той день, коли з полону звільнили 50 наших військових. Серед них були і захисники "Азовсталі".

- Ми з дочкою сподівалися: раптом серед них буде Саша, мій чоловік, - каже співрозмовниця. - На жаль, він не потрапив у списки.

Пізніше, 26 листопада, надійшло повідомлення про ще одне звільнення полонених - 12 з них повернулися додому. Прочитав інформацію - й одразу зателефонував Наталі.

- Немає Саші серед них, - каже вона. - Чекаємо, сподіваємося, віримо...

Наталя потрапила до рашистів 3 квітня, її чоловіка забрали через день, тобто 5 квітня. Де він, не знали до того часу, поки дочка Вікторія не побачила на одному з російських ресурсів обличчя Олександра. Так дізналася про полон. Наталя не мала про чоловіка жодної інформації, аж до звільнення, коли дочка розповіла...

Мрію про подорожі

Нині Наталя в Барі разом із дочкою Вікусею, як вона її називає, внуком Матвійчиком і зятем. Щоправда, зараз той поїхав у Київ на деякий час. Саме там до війни проживала молода сім'я.

У Барі живуть у квартирі матері Наталі. Сім років тому вона залишила цей світ.

- Перед нашою з вами розмовою ходила на могилу до мами, - каже жінка - Поклала квіти. Там і батько похований. Його вже немає 17 років.

Вона замовкає на деякий час. Тоді починає говорити про внука Матвійчика. Каже, це її найкращі ліки. Він її релакс. Він - усе для неї на цьому світі!

Кожного дня вони разом. Мама хлопчика трохи хворіє, тому догляд за ним - на плечах бабусі. Щодня прогулюються. До того ж не один раз. На вулицю виходять, незважаючи а те, яка погода за вікном.

- Відчуваю радість навіть від того, що просто ходимо містом, бачимо людей, - каже співрозмовниця. - Раніше в мене не було такого відчуття. Це все після полону. Там багато чого довелося переоцінити. Не раз ловила себе на думці: якщо вдасться вибратися живою, після війни буду подорожувати нашою Україною. У нас так багато прекрасних місць! Дуже хочеться їх побачити. Раніше це відкладала на потім. Жила, як більшість із нас, - дім робота, домашні клопоти. На щось інше часу не залишалося. Неправильно це. Переоцінка цінностей відбулася, коли побувала в умовах на межі життя і...

Раптом вона почала говорити про ще одне захоплення. Для декого воно може видатися дивним. Їй подобається... дивитися на небо. Просто підняти голову і споглядати, що там у вишині. У такі хвилини відчуває спокій. І не тільки. На душі з'являється радість від відчуття того, яким великим і незбагненним є цей світ з його небесною високістю.

У тюремних камерах їй не вистачало таких відчуттів. Зараз сповна милується тим простором, що над нашими головами. Уранці, щойно прокинеться, підходить до вікна і підводить погляд угору.

- Для когось, можливо, це нічого не значить, хтось, може, й голову не піднімає вгору, а для мене це райська насолода - спостерігати, що там робиться, - зізнається пані Наталя. - Милуюся, як пливуть хмарини, як сипляться сонячні промені... Небо для мене завжди прекрасне, навіть коли падає дощ чи сніг, небо завжди прекрасне.

Якось вона, піднявши голову, незчулася, як поруч зупинилася жінка з дівчинкою.

- Мамо, дивися, це та жінка, яка була в полоні, її по телевізору показувала, я її впізнала, - почула дитячий голос.

Можна, я вас обійму, незнайома жінка здивувала її цією фразою, а тоді пригорнулася, подарувала своє тепло. Після того так само зробила її дитина.

У мене мурашки по спині від такого, каже Наталя. Сльози десь узялися. Бачу, жінка теж дістає серветку, витирає під очима...

Співрозмовниця каже, що в нас немало добрих, щирих людей. Вважає, якби їх було більше, світ неодмінно став би кращий. На жаль, є ще людиська, як говорила одна бабуся. "Є люди, а є людиська". Саме такі роблять цей світ гіршим, а життя для багатьох - нестерпним. Цю нестерпність відчула на собі пані Наталя.

Листи перед відправленням читали охоронці

Наталя Фіялова - медик-санітар Військово-Морських сил. Служила у 501-му батальйоні морської піхоти. У зоні бойових дій перебувала з 2018-го. Початок широкомасштабної війни зустріла в Широкиному. Після бойових дій батальйон відійшов до Маріуполя, де закріпився на металургійному заводі імені Ілліча.

3 квітня вона опинилася в полоні росіян. У неволі провела до 17 жовтня. У той день звільнили 108 жінок військових і цивільних. Спершу їх привезли в окуповану Оленівку, у в'язницю, яку пізніше росіяни обстріляли і де загинули наші полонені. Потім почалася подорож по російських тюрмах: у таганрозі, бєлгороді, курську.

Щоб знову не повторюватися про пережите за ґратами в рашистів, пані Наталя каже коротко: "Це було пекло на землі. З приниженнями, побиттям...". Зізнається, не вірила, що залишиться жива.

У камерах вони не мали жодної інформації з України.

- Один раз за весь час дозволили написати додому листа, - продовжує розповідь Наталя. - Попередили, щоб конверти не заклеювали. Я зрозуміла, що будуть читати перед тим, як віднести на пошту. Я адресувала листа доньці Вікторії. Написала, як кажуть, коротко і ясно. Так, щоб дочка мене зрозуміла. Для Вікусі важливо було знати, що я жива.

Невдовзі після того, як здали конверти охоронниці, вона повернулася до камери. У руках тримала конверти. Повернула ті листи, що були написані українською. Не відправили листи, в яких згадувалося про місце перебування.

Після повернення додому донечка дякувала мамі за звістку, яка та надіслала.

- А ти чому не дякуєш мені за листа? - запитала в мами. Вона в той само день відповіла на адресу, зазначену на конверті.

Не дійшов той лист до адресата.

Не думала, що залишуся жива

Упродовж місяця після того, як Наталю визволили з полону, вона разом з іншими полонянками провела в лікарні в Дніпрі. Тільки після того відпустили додому.

На вокзалі у Вінниці її зустрічали найрідніші люди - донечка зі своїм синочком, кума Тетяна Шароградська. Приїхала народний депутат України Ірина Борзова з великим букетом квітів. За словами пані Наталі, вона одна з тих, хто докладав зусилля до звільнення з полону. Зараз працює над визволенням з російської неволі чоловіка Олександра.

Запитую співрозмовницю про те, що їй найбільше запам'яталося під час пережитого.

- Найбільш пам'ятним був день 5 березня, - каже Наталя. - Не тому, що це мій день народження. Причина в іншому - до мене вдалося додзвонитися моїй Вікусі і повідомити, що вони нарешті доїхали до нашого Бара і вже у квартирі. Як вони з чоловіком і маленькою дитиною вибиралися з Києва, то окрема розмова. Дякувати долі, їм це вдалося. Слова поздоровлення дочки, голосочок онука, які почула по телефону, по-особливому зігріли душу в тій ситуації, в якій на той час я перебувала в Маріуполі.

У моєї співрозмовниці є мрія: об'їхати всю Україну. Перед тим, як вирушити в подорож, треба вибити окупантів. Тому пані Наталя вже готова повернутися до своїх побратимів.

Поки що лікарі забороняють. На неї чекає хірургічна операція.

- Підлікуюся - і знову до своїх, - каже на прощання Наталя Фіялова.

Як нам не пишатися такою землячкою!

Вінницька область.

Фото надано Наталею Фіяловою.