У свої 22 роки Андрій має досвід участі у бойових діях з визволення Херсонщини. Під час визвольної операції воїн дістав бойове травмування, але після виписки з госпіталю - він знову в строю.
Після дострокового випуску - одразу у війська
Андрій родом із Білгород-Дністровська Одеської області. Він виріс у сім'ї кадрових військових. На професію захисника своєї країни хлопця надихнула й атмосфера рідного краю, унікального своєю старовинною фортецею.
Майже п'ять років Андрій навчався у Військовому інституті Київського національного університету. У дні, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, їхній курс був випущений достроково. 5 березня вчорашньому курсанту було присвоєно військове звання лейтенанта. Одразу ж Андрій був відряджений на службу в 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, що вже набула бойового досвіду на Донбасі й незадовго до 24 лютого вийшла із Маріуполя.
На службі Андрій був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення й виконував бойові завдання спочатку в Запорізькій області, а потім на Херсонщині.
"Тоді вже багато прибуло на службу мобілізованих людей, - розповідає він. - Досі це були цивільні люди, які мали нетривалий досвід попередньої військової служби приблизно у 2014-2016 роках. Хтось із них, звичайно, відвикнув від армійських реалій. Тож доводилося допомагати бійцям краще адаптуватися до нових для них умов.
Село, де ми стояли, росіяни розбили повністю. Обстріли тривали постійно - і вночі, і вдень. Але ми вже тоді змогли як слід підготуватися до воєнних умов. Бійці були окопані, поводилися організовано. Тому обходилося без втрат. А ми тим часом готували наш підрозділ до контрнаступу. Постійно проводили стрільби, тактичні пересування, заняття з тактичної медицини. І можу сказати, людей ми підготували добре, всі були навчені до ведення боїв. І коли ми вже пішли в наступ, солдати знали, що їм робити, як робити, де укриватися, аби ворог не поцілив. Заняття фізичною підготовкою напередодні наступу проводилися регулярно, аби люди набули витривалості й могли виконувати завдання. Щодня виходили на полігон о шостій ранку і поверталися о сьомій вечора".
Середній вік військових підрозділу був від тридцяти до сорока років. Бували й люди старшого віку, але це були справжні воїни - вмотивовані, навчені, готові до виконання будь-яких бойових завдань.
Напружені тренування стали в пригоді у бою
Розпочавши контрнаступ 29 серпня, підрозділ, в якому служив Андрій, минув Зеленодольськ і вийшов на село Нововознесенське Херсонської області. Лише через кілька днів після тяжких боїв вдалося вибити звідти противника, оскільки рашисти тут мали час добре закріпитися й люто відбивалися.
Згадуючи ті події, Андрій Венгерчук розповідає, що під час атак не доводилося бачити ворога зблизька. Загарбники стріляли по наших військових з відстані кількох сотень метрів, а воїни ЗСУ відповідали вогнем зі своєї штатної зброї. Злагодженість, відпрацьована під час тривалих тренувань, стала у бойових умовах у пригоді. Командир роти вміло керував організацією бою, сержанти вели підлеглих бойовими порядками вперед, а Андрій, згідно зі своїми обов'язками, забезпечував комунікацію між ротою та командиром батальйону.
"Ротний у мене теж молодий - 23 роки. Він уже після поранення був, мав звання капітана, - згадує мій співрозмовник. - Але в такому контрнаступі, як цей, ніхто з нас ще не бував. Усе було новим для всіх, відбувалося вперше і для рядових солдатів - наших підлеглих, і для нас як командирів. Але ж бачите, все вдалося - і Херсон тепер наш!"
Утім, побачити звитяжні результати цього наступу на власні очі ні Андрієві, ні його ротному не довелося, бо їх обох, як каже сам воїн, "зтрьохсотило".
Найбільше вразив спокій кожного в бою...
"Ми заїхали в населений пункт, і піхота одразу спішилась, - згадує молодий офіцер. - Відділення пішло зачищати село. По місцю, де ми перебували, почала працювати арта. А я і командир роти саме там залишались. Деякий час ми витратили на організацію бою і на комунікацію, але й цих кількох хвилин ворогу вистачило, щоб по нас вдарити. Ми були на подвір'ї одного з будинків, коли прилетіла 120-міліметрова міна, і нас усіх - командира, мене і радиста, який перебував поруч, засипало землею. Мене сильно оглушило, але я виліз першим і витягнув радиста. Ротний також нічого не чув, та ще й дістав поранення осколком у руку. Ми наклали йому джгут. Нашим одразу ж повідомили, що ми "трьохсоті" й потрібна евакуація".
Саме тут знадобилось відпрацьоване вміння надавати першу медичну допомогу. Побратими, які прибули миттєво, зробили все належне для порятунку обох офіцерів і солдата.
Андрій лікувався місяць - був у госпіталях Кривого Рогу, Дніпра та Києва. Нині він знову на військовій службі.
"Що найбільше вразило під час боїв?" - запитую в Андрія.
"Спокій людей, - відповідає він. - Ми всі - і командири, і солдати - були з дуже холодною головою. Ніхто не гарячкував, не виявляв страху. Не було жодних "лівих" рухів - усе відбувалося чітко й за командою. Може, колись хто й не дочував іноді тих команд через гуркіт арти і танків. Але всі, хто був у строю, виявили себе справжніми молодцями".
Чи були між бійцями відмінності й чи траплялися непорозуміння? Адже колектив, ще й суто чоловічий, сформувався надто швидко... На це запитання молодий офіцер, який був відповідальний саме за морально-психологічний стан, каже:
"У нас було правило: один за всіх, всі за одного. І всі розуміли: у бойових умовах ти розраховуватимеш на плече бойового побратима, як на самого себе.
Фото надано Андрієм Венгерчуком.
