Трохи раніше за оборону і наступ на Харківщині комбат із позивним «Сенсей» отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Як розповіли в бригаді, зараз він лікується у військовому шпиталі у палаті нейрохірургії і з нетерпінням чекає повернення до побратимів. Чоловік дуже схуд, має шрами...

Дмитро із задоволенням розповідає про початок війни, зеків-«вагнерівців», особливості боїв за Бахмут і про людей, завдяки яким ми обов’язково переможемо: «Це був приліт ракети чи реактивки, точно не знаю. Якраз спускався у підвал, але не встиг. Отямився за днів сім. Дивлюся — дружина поруч. Отже, не перший день лежу. Знайомих побачив. Кажуть, тебе переправлятимуть з Дніпра до Києва. Лежав у реанімації. Хотів уже лікарями покомандувати, але бачу — прив’язаний. От, думаю!

Вочевидь, хтось із місцевих навів. Туди прилітало весь час, але якось криво. Хоча автівкам під’їжджати до КСП я не дозволяв. Намагався діяти приховано. Зі мною був поранений боєць, який охороняв нагорі. Руки сильно перебиті».

На початку повномасштабного вторгнення росії «Сенсей» був заступником командира механізованого батальйону у 92-й бригаді.

«Війну зустріли на кордоні з боку Печенігів на Харківщині. У перший же день загинули мій командир роти, а також заступник з МПЗ. Тоді у нас протяжність лінії оборони була 79 кілометрів.

Ми від’їхали за Харків, щоб перегрупуватися через втрати, перепрошити рації. Потім два тижні тримали оборону, а далі почали наступ.

Звичайно, ми розглядали варіант великої війни і чекали на неї. Але коли по нас почали працювати і танки, і арта, і бомби, такого ми раніше ніколи не відчували. Танкові обстріли були, але ж не по 20 одночасно. Довелося швидко вчитися. Зрозуміли, як ці танки знищувати. Дякую «Джавелінам» та «Нлавам». Відправили людей на навчання, яке проходили, до речі, на базі 93-ї бригади. І БТР-4Е теж має протитанкові засоби, вони теж працювали. Колони окупантів так просто ніхто не пропускав. Вони проривалися з боєм. Адже ми вже були досвідчені завдяки АТО, ООС. З цим досвідом ми нормально зустрічали ворога, давали йому відсіч у перші дні війни», — наголошує комбат.

Батальйон у 93-й бригаді Дмитро прийняв на Ізюмському напрямку. Багато нових, мобілізованих. Досвіду мало було. Комбат поставив двох нових командирів рот і почав працювати.

«Спланували наступ, дві роти пішли вперед. Люди в батальйоні тоді були дуже задоволені, раділи, що вперше йдуть у наступ. Якби нас не перекинули на Бахмутський напрямок, ми б за два тижні могли взяти дорогу Е-40 Ізюм—Харків під контроль. Бажання було. На Бахмутському напрямку батальйон також показав себе неслабо.

Найгіршим явищем, з яким довелося стикнутися там, це «чевекашники». Перед ними ставлять завдання, і вони йдуть уперед: без різниці, загинуть вони чи ні. Прикриває їх арта, не прикриває — все одно йдуть. Як правило, гинуть. Ми переважно старалися робити так, щоб вони не доходили. Але такі постійні безперервні штурми виснажують. На Бахмуті ми єдиний раз змістилися назад, вирівнялися на 500 метрів. У решті випадків утримали смугу, хоч і загиблі та поранені у нас були. Мій батальйон — колишній 20-й мотопіхотний — оборону тримав нормально. У наступ, щоправда, піти не вийшло, бо постійно наступали росіяни. Але старі позиції, з яких нас вибивали, ми відновлювали.

Я радий, що бійці без моєї команди нікуди не сіпалися, стояли до кінця, відхід — тільки за командою. І тільки на вигідніші позиції. Такого, щоб кинули позиції і відійшли, не було. Через що я дуже ціную свій батальйон, хлопці всі молодці! Мені дуже приємно було працювати з цим батальйоном.

Командирів «чевекашників» на передньому краї не було. Вони сиділи в тилу і звідти давали команди. А на «передку» були одні зеки. Вони звідти навіть не виходили — ні ротацій, нічого. Коли частина гинула, людей не вистачало, їм просто завозили нових. Втрати у них шалені.

На цьому напрямку бронетехніку вони майже не використовували. Ми бачили іноді джип чи УАЗик. Каталася одна БМП-3, але зловити її ми не могли. Працювали по ній, але вона була далеко. Так само і танк. Працював з дистанції — викочувався вперед, хаотично відкривав вогонь перед собою на 3—5 кілометрів і від’їжджав. У мене навіть артилерія на ці точки була наведена. Щоб він боявся стріляти по нас.

До нас був прикомандирований батальйон ТРО, їхні позиції були на лівому фланзі батальйону. На них наступали дві групи вагнерівців, до 20 осіб. І з цими позиціями зник зв’язок. Ми направили туди резерв на УАЗику. Але виявилося, що там уже був противник. УАЗ розстріляли. Тоді я вигнав танк. А з ним поруч поїхала медична «мотолига». Медики не побоялися поїхати, за що їм велика подяка. Танк вів вогонь по ворогу 15 метрів у бік від евакуації прямою наводкою, а я стояв у посадці і керував. Все зробили чітко, противник був знищений. А медики змогли забрати і вивезти поранених. На щастя, всі люди, ТРОшники, які стояли на позиції, були живі! Поранені, контужені, але всі живі. Всіх вдалося врятувати. Але у тому бою загинули дві людини — старший сержант Геннадій Фурманов, а також спецпризначенець. Вони були у складі резерву», — згадує офіцер.

Дмитро впевнений: для того, щоб Україна виграла цю війну, потрібні ракети. Дасть Бог, у нас все це буде. Можливо, вже є, але про це не говорять публічно.

«За дев’ять місяців повномасштабної війни ми багато чого навчилися. Єдиний мінус — загиблі. У них був великий запас міцності і по-військовому робоча голова. Через це ми всі трохи ослабли. Та тішить, що нові люди теж швидко вчаться. Молодші командири, на яких ми розраховуємо, — командири відділень, взводів — в умовах війни швидко стають справжніми військовими, переймають досвід», — каже комбат.

Дуже підтримує і надихає на одужання дружина Олена. А ще допомагає кум, який теж призвався до армії, допомагає з квадрокоптерами, корегує вогонь.

«У військо зараз прийшли люди, які раніше взагалі не мали жодного стосунку до армії. Вони розумні, патріотичні і багато роблять для нашої Перемоги», — зазначає захисник.

Підготував Володимир РИБАЛЬЧЕНКО.

Дніпропетровська область.

Фото 93-ї бригади «Холодний Яр».