У битві за імперію: російські наративи проти історичних реалій

Така стурбованість даною темою пояснюється необхідністю "розібрати по поличках" з позицій сьогодення обставини появи Союзу, весь період радянської історії, щоб відповісти на ключове запитання: у чому полягають причини краху Радянського Союзу. Вважаючи, що якщо існувала історична опція збереження союзної держави, то закономірною буде постановка не менш важливого запитання: чи можна відродити СРСР? Принаймні інтегрувати в політичній перспективі території, які повністю або частково входили до Союзу. Звичайно, під патронатом РФ, "обґрунтуванням" чого є, зокрема, установка, яка стала останніми роками державною доктриною, що "технічний перерозподіл" російських земель усередині радянської держави - це одне, а в нинішніх умовах - це кричуща історична несправедливість. Для її наглядного підтвердження вимагають порівняти карту СРСР 1922 з картою 1991-го.

На державному рівні такі установки вперше прозвучали в Росії 25 квітня 2005 р. у посланні Путіна Федеральним зборам: "Крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття, для російського ж народу він став справжньою драмою"1. Він особливо акцентував увагу на тій обставині, що "25 мільйонів етнічних росіян опинилися за кордоном поза своєю волею, і... відразу... Російський народ виявився найбільшим розділеним народом у світі. І це, безперечно, трагедія". А згодом вдався до міркувань такого ж штибу у своїй спеціальній статті (12 липня 2021 р.) "Про історичну єдність росіян та українців"2, що стала додатковою підставою для західних політиків стверджувати: Путін так і не поставив хреста на Радянському Союзі (Джо Байден, Ангела Меркель, Дональд Туск та інші).

Американський історик, професор Прінстонського університету С. Коткін влучно відзначив, що міркування з приводу того, чи був розпад СРСР позитивною або негативною подією, вирішальною мірою залежать від того, звідки ви їх вимовляєте: "Як ви вважаєте, що з цього приводу думають у Латвії, Литві, Естонії, Угорщині, Чехії, Словаччині чи Румунії? Як до розпаду СРСР ставляться українці? Тобто ставлення до цієї події залежить від того, звідки ви. А у Брюсселі що думають, як вам здається?

Звичайно, якщо ви проживаєте в Москві і ваше ім'я та прізвище Володимир Путін, ви вважаєте, що розпад СРСР був помилкою. Навіть не помилкою, а злочином. Якщо ви живете в Пекіні і ваше ім'я та прізвище Сі Цзіньпінь, то для вас це теж помилка та злочин. Китайці ніколи не пробачать Росії знищення комуністичного ладу в СРСР. Коли йдеться про стратегічне партнерство Росії та Китаю, не слід забувати, що китайський режим був дуже розлючений розпадом Радянського Союзу. Розлючений, мабуть, не менше, ніж хрущовським розвінчанням культу особи Сталіна"3.

Очевидно, відлуння процесу розпаду СРСР, що все ще триває, явно проявлятимуться фантомними болями і кровоточивими конфліктами ще протягом тривалого часу для частини пострадянських людей. І навряд чи ці люди сприймуть на віру категоричні констатації філософа О. Ципка: "Держава, що виникла волею випадку - я маю на увазі СРСР, завдяки волі випадку й загинула. ...Остаточний розпад СРСР насправді був остаточним розпадом Російської імперії, що розпочався 1917 року. ...І розпад СРСР не був жодною геополітичною катастрофою. Катастрофа - це коли гине щось живе, цілісне, що може ще довго існувати. А розпад СРСР був неминучим, адже він не був добровільним союзом так званих братських республік. Всі ці "братні республіки" Червона армія силою змусила об'єднуватися з Радянською Росією. Тож спроба повернути імперське минуле за допомогою сили нічого міцного створити не могла"4.

На наш погляд, дещо передчасною бачиться оцінка вказаного автора щодо часу остаточного розпаду СРСР, факт якого аж ніяк не увінчує спуск радянського прапора над Кремлем. Утім, такі історики, як Е. Хобсбаум, припускали, що крах радянської імперії взагалі ознаменував собою кінець ХХ століття. Інші пішли ще далі, вважаючи, що то взагалі був кінець історії. Тоді як аргентинський дослідник історії Росії М. Банья, який у деталях проаналізував долю СРСР у книзі "Хто не нудьгує за комунізмом, у того немає серця", застерігає від подібної категоричності: "Так, з розпадом Радянського Союзу відбулися певні зміни, наприклад, припинив своє існування біполярний світ, закінчилася холодна війна. Також зникла ця постійна загроза, якою був Радянський Союз у тому сенсі, що капіталізм повинен був постійно покращуватися, оскільки СРСР був життєздатною і безпечною альтернативою капіталізму. Це саме стосується й ролі Радянського Союзу у пом'якшенні ситуації, чим у 90-ті роки займатимуться неоліберальні політики. У цьому сенсі розпад припускав закінчення конфліктного етапу, але не саме закінчення конфліктів. Одні конфлікти перетворилися на інші"5.

Так, колишні союзні республіки набули суверенного статусу. Але світоглядні засади та уявлення владної верхівки більшості з них багато в чому залишилися незмінними - радянськими, зануреними у реконструкцію його практик. Хоч і з переінакшеними гаслами, але з колишніми світоглядними установками. Своєю чергою укорінена архаїчна радянська система "патрон-клієнтських" відносин негативно позначається на побудові якісно нових суспільних відносин, зберігаючи нероздільною їхню ідентичність. В той час, коли саме суспільства мають брати на себе відповідальність та ризики за нинішній стан і майбутнє своїх країн. Наповнюючи їх реальним державотворчим змістом просування народів до загальноприйнятих основ суверенітету. Інакше політичний біг на місці слугуватиме джерелом подальшого відтворення радянського досвіду.

Не в останню чергу саме звідси й походить публічна зацикленість Путіна на долі радянської держави, помножена на російську практичну політику: переграти історію, повернути хід історичного процесу, виправивши таким чином помилку Росії, яка, "запустивши парад суверенітетів,.. сприяла процесу розвалу СРСР". Він вважає, що "Москві варто було б окопатися як усередині Союзу, так і за кордоном, а не стояти осторонь, поки держави колишнього радянського блоку кидали все, аби приєднатися до Заходу. Багатьох проблем можна було уникнути, якби Совєти не покинули Східну Європу так поспішно"6.

За визначенням антрополога і радянолога О. Юрчака, за своїми світоглядними позиціями та політичними настановами Путін не належить до прихильників радянського проекту, "він антирадянський політик", який сповідує імперськість, що "не має відношення до Радянського Союзу чи комуністичної ідеології"7. А публічні його твердження про розвал СРСР як катастрофу призначені головним чином для багатьох людей, сенс життя яких укорінений в радянськості і на підтримку яких він перш за все спирається. Набагато важливішою для нього є наявність "великого спільного простору, великої об'єднуючої мети, статусу світового лідера, за яким тягнеться багато хто у світі"8. Звідси - путінські претензії до Леніна щодо України, які схожі на звинувачення у злочинах: "По-перше, його абстрактна ідея про право націй на самовизначення тепер призвела до їхнього реального виходу із Союзу. По-друге, більшовицький підхід, за яким нації та території створювалися випадково і часом включали колишні території сусідів, тепер означають, що такі території опинилися в нових, незалежних державах. Саме так, відхопивши російські землі з російськими жителями - за концепцією Путіна, виникла незалежна Україна. За цією логікою, території відбирали у Росії, а Росія нічого не відбирала"9. Важко повірити, але він вважає, що саме Ленін створив Україну. Хоча якщо слідувати за його логікою, то потрібно говорити, принаймні, про Сталіна.

У свідомості росіян посилено реанімується призабута ними ідея, що Київ - це у багатьох сенсах споконвічно російське місто, що належить їм як вагома частина їхньої історії. Як зауважив історик О. Зорін, "проблему" "откуда есть пошла русская земля" влада намагалася вирішити і раніше, втративши Київ: Ізборський клуб, Новгород, "Ладога - перша столиця Росії"... Історично це все могло працювати. Новгород справді важливий історичний центр. Але ця концепція швидко зайшла в глухий кут. По-перше, Новгород - це покликання варягів, початок династії Рюриковичів. Покликали іноземців: "Приходьте княжити та володіти нами". Недобре. А по-друге, ще гірше, це республіка, знищена Москвою, та ще й із жахливою жорстокістю. Вписати Новгород у сучасний державний наратив виявилося неможливим. Довелося повертатися до Київської Русі"10.

За допомогою історичних маніпуляцій Путіну вдалося "підсадити" свій народ на імперську антиутопію "русского міра". Ключовим її аспектом є те, що суверенітет України не сприймається чимось повноцінним. І загалом фундаментальна ідеологія імперського мислення Кремля полягає в тому, що пострадянські території розглядаються сферою впливу та інтересів Росії. А місія Путіна - у зміні карти світу у межах, які він співвідносить з "історичною Росією". Для чого потрібно "повернути та зміцнити" втрачені території імперії. Тобто стати збирачем земель за прикладом Петра І, відновлювати історичну справедливість "силою російської зброї, яка заряджена ще й ідеологічною енергією"11. Головне місце в ній відводиться традиційним цінностям ("духовним скрепам" і міфологізованій "тисячолітній" історії Росії, яка "набуває прикладного політичного сенсу, стає інструментом управління країною"12.

Стандартні наративи цієї політики значною мірою нагадують уміст ідеологічного арсеналу сталінських часів. Наприклад, наратив "визволення" асоціюється зі звільненням "однокровних братів" Західної України та Західної Білорусії у вересні 1939 року. Через 83 роки фактично таке само обґрунтування Росія намагається застосувати щодо всієї України, виходячи знову-таки з путінської концепції, що українці та росіяни - один народ, а українська держава у тому вигляді, в якому вона склалася, не має права на суб'єктність та суверенітет. Як наслідок, заявлена ним "денацифікація" обернулася фактичною деукраїнізацією на основі імперського наративу", а "ідея імперії, підкріплена ідеологемою "русского міра", що частково збігається з "канонічною територією православної церкви", з умоглядної конструкції перетворилася на практичний інструмент ще з часів квазілегальної інкорпорації Криму до складу Росії"13. Під прикриттям тези про те, що у Путіна "не було іншого виходу", аніж розпочати випереджувальну проти нападу ворога "спецоперацію" проти "неонацистів", щоб у тому числі купирувати західні/американські погрози, оскільки вони руками українців формують антиросію і намагаються таким чином знищити Російську Федерацію. Важливо розуміти, що в російській повсякденній свідомості справедливість міцно пов'язана з перемогою над нацизмом, а поняття ворога - обов'язково з НАТО і США. І культ перемоги у цій ідеології фактично перетворено на культ війни як такої.

Історія двох останніх тисячоліть переконливо свідчить, що насамперед війни народжували імперії, але й найчастіше призводили до їхнього краху, а спроби відродження колишнього знову ж таки супроводжувалися кровопролитними конфліктами. Так, для військово-політичних імперій - Російської та СРСР - "головною метою було розширення територій і тим самим параметра своєї безпеки, а також примноження свого престижу та впливу в навколишньому світі"28. Морські імперії не лише військовим шляхом підкорювали заморські території, а й запекло боролися між собою. Наприклад, Англія та Франція у ХVІІІ ст. воювали за встановлення панування над Індією. Перемога у семирічній війні забезпечила Великій Британії величезні території у Північній Америці, але зрештою обернулася Американською революцією та боротьбою за незалежність американських колоніалістів від британської корони (1775-1784 рр.).

Становлення таких континентальних імперій, як Візантійська, Османська, Австро-Угорська та й сама Російська, також супроводжувалося війнами. Однак, на відміну від морських імперій, заморські території яких розташовувалися на великій відстані, у континентальних імперських утвореннях вони становили фактично єдине територіальне ціле. І саме з цієї причини розпад останніх був схожим на розрив єдиного до цього державного тіла, а тому був найболючішим і кровопролитним. Російська, а потім радянська імперії - наочне підтвердження цього. Досить нагадати, що завоювання Росією лише Північного Кавказу, за деякими підрахунками, забрало життя майже 2 млн чоловік з обох сторін і формально тривало близько 50 років (з 1817-го по 1864-й). І досі цей регіон залишається проблемним у складі Російської Федерації.

Наслідки краху імперій позначаються десятиліттями, зачіпають почуття багатьох поколінь у вигляді синдромів належності до великої держави, глибоких переживань за звуження горизонтів. Наприклад, проведені кілька років тому опитування громадської думки засвідчили, що близько третини британців сумує за імперським минулим. Так само, як і в Туреччині - за великим минулим Османської імперії, яка "правила на трьох континентах"29.

Аналізуючи спадщину імперій, А. Лівен - старший науковий співробітник Інституту відповідального управління Квінсі у Вашингтоні - звертає увагу на те, що на Близькому Сході три з них (Османська 104 роки тому, французька та британська після Другої світової війни) залишили по собі низку значною мірою штучних, глибоко розділених держав-наступниць і запекле регіональне суперництво. Балкани продовжують жити зі спадщиною Османської та Габсбурзької імперій та наслідками їхнього краху. Південна Азія все ще переживає наслідки розпаду Британської імперії, в першу чергу через поділ Індії та Пакистану, створення Бангладеш. В Африці незліченні локальні конфлікти можна простежити, принаймні частково, до того, як вони були породжені імперіями, і після того, як ці імперії розпадалися, включаючи страшний геноцид у Руанді, який стався більш як через 30 років після падіння бельгійської імперії30.

У ряді випадків імперії придушували старі локальні конфлікти, що знову спалахнули після їх падіння. Або загострювали протистояння, поєднуючи в одній "державі" етноси, що жили відособлено. Посилювали напруженість за допомогою політики "розподіляй і володарюй". Віддаючи перевагу одній місцевій меншості за рахунок інших (як це зробили французи з алавітами в Сирії та бельгійці з племенем тутсі в Руанді та Бурунді), розпалюючи конфлікти, заохочуючи економічну міграцію. Навіть для того, щоб переселити своїх співвітчизників на території з відповідним кліматом для проживання європейців. Там, де корінне населення було нечисленним, воно або було знищено новими європейськими хворобами, або ці поселенці зайняли постійне домінуюче становище. В інших місцях (Південна Африка, Алжир, Казахстан) внаслідок занепаду імперій їхні нащадки виборювали своє панування, втікали або ж пристосовувалися до правління корінної більшості31.

За великим рахунком, усі колишні колоніальні імперії пристойно "наслідили" пограбуваннями та беззаконнями на колись підвладних їм територіях. Але от виходили вони з них по-різному. Франція "як і раніше буквально зубами чіпляється за свої колишні володіння в Африці, а частину країн континенту Париж і досі контролює не тільки військовими базами, що зберігаються, але й єдиною валютою, що регулюється французьким Центробанком"32.

Численні конфлікти і напруженість, що послідували за розпадом Радянського Союзу, співвідносяться із зазначеними постімперськими наслідками. Це добре проглядається хоча б на прикладі того, як створювалися республіки, зокрема на Кавказі, які із здобуттям незалежності виявилися розділеними за етнічною ознакою, що породило криваві конфлікти з переростанням їх у війни. Інший приклад - переселення росіян для роботи на підприємствах у Латвії та Естонії, де після 1991 р. була створена неформальна схема з російськими меншинами, дуже схожа на приклад Малайзії, де корінне населення монополізує уряд та служби безпеки, а "іммігрантам" залишається робота в економіці і постійне нагадування про те, що вони прибульці. За таких реалій практично неминучими є їх звернення до своєї батьківщини - Росії - за підтримкою та захистом, яка, своєю чергою, вдається до різних форм демонстрацій занепокоєння долею своїх співвітчизників.

Таке зіштовхування інтересів, з одного боку, поваленої імперії, з другого - незалежних утворень, що виникли на її уламках, однаково підживлюють і розпалюють їх бажання повернути втрачене, відродити колишнє, винагородити себе за приниження. Результат цього - конфлікти, територіальні суперечки та агресивні дії. Досить згадати Придністров'я, Крим, Донбас, Абхазію, Південну Осетію та Нагірний Карабах. "Вінчає" ці конфліктні точки пряма війна спадкоємиці СРСР проти України - спроба переграти минуле військовою силою. Реваншизм цієї колись великої імперії, яка аж ніяк не може змиритися з реаліями, черпає свою агресивність у месіанській ідеології та вірі в тому, що бажаної мети можна досягти винятково і лише в такий спосіб для повноти реалізації головної складової "великого проекту". І мало чого навчає весь історичний досвід, що переконливо свідчить: спроби реставрації великих імперій усюди і завжди призводили до людських жертв та розрухи, а в підсумку не давали бажаного результату. Численні зусилля переграти минуле військовою силою зазвичай закінчувалися поразкою. Італія, Франція, Швеція, Австрія, Великобританія, Німеччина та Японія важко засвоїли історичні уроки, але примирилися із втратою колишньої імперської величі, що відкрило їм шлях до становлення сучасних держав та реального процвітання.

Якщо розглядати політику Росії останніх десятиліть, надто ж поведінку її влади, еліт та значної частини населення, можна припустити, що вони не сприймають очевидного факту, що всі без винятку імперії піддаються дії універсальних законів соціально-економічної, військово-політичної та морально-психологічної циклічності. А ті, хто розуміє це, змушені переважно вбудовуватися в мейнстрим, адаптуватися до встановлених правил, вдавати, що вони поділяють панівні політичні та ідеологічні установки. У результаті, як зауважив правозахисник і Нобелівський лауреат, архієпископ Д. Туту, "намагаючись сховатися від правди про радянське минуле, росіяни несуть тягар минулого в майбутнє"33.

На наш погляд, не можна обмежуватися простим і загалом правильним твердженням, що Росія не втратила своїх імперських амбіцій, а імперські технології залишаються ефективними, завдяки яким імперії отримали можливість еволюціонувати у наддержаві. Проблема є значно глибшою - протягом століть російська держава розвивалася і існувала багато в чому завдяки зусиллям щодо виходу її за межі.

Історики звертають увагу, що імперіалізм "зародився в Росії ще до того моменту, коли з'явилося слово "імперія". Першим імператором проголосили Петра І. Але, по суті, імперія розпочала формуватися значно раніше. Коли Московське царство почало розширюватися, долучаючи до своїх володінь усе нові території - Поволжжя, Іван Грозний у ХVІ столітті, Сибір у ХVІІ столітті - це вже було формуванням Російської імперії. Паралельно склалася й імперська ідеологія. Ще на початку ХVІ століття псковський чернець Філофей написав своє знамените послання князю Василю Третьому, у якому сформулював думку, що Москва - це Третій Рим. Звичайно, Філофей дуже здивувався б, дізнавшись, скільки століть житиме його ідея і як трансформуватиметься. Рим, в уявленні людей ХVІ століття, - центр світової імперії, у випадку Філофея - православної. Ця ідея ожила у Катерини Другої, яка хотіла захопити Стамбул та створити там православну державу. Ця ж ідея жила і в ХІХ столітті, коли Росія залізала на Балкани і теж мріяла про Константинополь. Так само дивно вона живе й у Путіна"34.

За твердженнями тих самих кремлівських ідеологів, російська держава "давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати іншими способами. Для Росії постійне розширення - це не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття...". Отже, вона "отримає свою частку у новому всесвітньому збиранні земель (вірніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як бувало в епоху Третього Риму чи Третього Інтернаціоналу". І "розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому що це фізика"35. Лишається всього лиш подолати "фатальну вразливість", що була вбудована в радянську систему. Через що "Радянський Союз виявився насправді не фортецею, а чимось на зразок чорнобильського саркофагу, всередині якого тривали реакція поділу, розкладу та відчуження. ...Не програвши війни. Не захворівши на революцію. Якоїсь смішної перебудови, якоїсь каламутної гласності вистачило, щоб радянська імперія, зшита з клаптиків, розповзлася по швах"36. Внаслідок чого "західний кордон нинішньої Росії майже буквально збігається з тією лінією обмеження, з якою в 1918-му малодушно погодилися більшовики після пред'явлення німецького ультиматуму. Виходить, Росія через багато років була знову відтіснена назад у межі "похабного світу"37.

Відомий американський політолог Р. Каган безперечно має рацію у своїх спостереженнях щодо того, що для Росії, як і всіх великих держав, притаманне вкорінене самосприйняття, яке сформували історичний досвід, географія, культура, вірування та легенди. У свою чергу воно і створює "розуміння ними своїх національних інтересів, того, що становить їхню справжню безпеку, а також дій і ресурсів, необхідних для її досягнення. Часто саме самооцінка просуває нації, імперії та міста-держави вперед до розквіту. Але іноді й до загибелі. Більшість історичних трагедій минулого століття була спричинена діями великих держав, чиї устремління перевищували їхні можливості"38. Незважаючи на історичні застереження, сучасна Росія, схоже, знову-таки з причини своєї історичної схильності, не може уникнути того, що політологи Р. Такер і

Д. Хендріксон одного разу назвали "імперською спокусою". В іншій формі вона, швидше за все, не зможе повноцінно існувати.

Звідси, переконаний професор Д. Квон, беруть витоки і постійна схильність до містифікацій, і вічні претензії на величне та геніальне, і вічне вихваляння в умінні вдатися до найвитонченіших ігор з класикою та модерном: створити інсталяцію з двоголового орла, андріївського прапора, сталінського гімну і "подвоєного" Михалкова, замінити класичну політику постмодерністською політтехнологією. То яка ж це імперія? - запитав він, - і сам же на своє питання відповідає: "...Імперія - глянцева, охоча і до інтелектуального вуаєризму, і до сльозливих і мелодраматичних видовищ і шоу, яка нічого не соромиться і тому на диво постмодерна... Але в якій, як і раніше, на першому місці не окрема людина, не її свобода як антитеза насильству, а велич дрібних імперських справ: роздування правоохоронної системи та зрощення всіх її структур в один імперський кулачок, будівництво храмів та авангардних висоток, оголошення майже будь-якої активної громадянської діяльності "іноагентською", трепетне милування імперським і класичним, і модерністським минулим, перетворення всіх державних ЗМІ на один пропагандистський рупор"39.

"Історична" основа, на якій В. Путін вибудовує політичні плани, зводиться до того, що суб'єктності держав, які входили до складу Радянського Союзу, немає, а є лише одна велика Російська імперія, і вона має бути відновлена. Вже 2004 р. він роздратовано казав американським дипломатам, це відомо з мемуарів С. Телбота - "архітектора" російської політики адміністрації президента США Б. Клінтона: невже ви не розумієте, що жодної України не існує? Згодом були інші подібні путінські висловлювання, призначені вже для широкої аудиторії, першочергово на пострадянському просторі. Наприклад, у червні 2020 р. він, як грім серед ясного неба, нагадав про те, що якщо та чи інша республіка ввійшла до складу Радянського Союзу і отримала до свого "багажу" величезну кількість російських земель, традиційних російських історичних територій, а потім вирішила вийти з його складу, то "хоча б тоді виходила з тим, із чим прийшла, а не цупила б із собою "подарунки" від російського народу"40.

Як показали подальші події, ці інвективи були адресовані переважно Україні. Показово, що саме 12 липня 2021 р. (на державне свято РФ, яке називають "Днем незалежності Росії") він виступив зі статтею "Про історичну єдність росіян та українців", у якій на основі своїх "історичних викладок" дійшов висновку: "Сучасна Україна - цілком і повністю дітище радянської доби. Ми знаємо та пам'ятаємо, що значною мірою вона створювалася за рахунок історичної Росії. Достатньо порівняти, які землі возз'єдналися з Російською державою у ХVІІ столітті та з якими територіями УРСР вийшла зі складу Радянського Союзу. ...Росія фактично була пограбована"41. Далі - більше: у зверненні до громадян Росії у зв'язку з необхідністю "ухвалити вже давно назріле рішення - негайно визнати незалежність та суверенітет Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки", він не лише посилив попередні претензії, а й звинуватив українську владу, як "породження державного перевороту 2014 року", у тому, що вона "не визнавала і не визнає жодного іншого вирішення питання Донбасу, окрім воєнного", вимагає від неї "негайно припинити бойові дії"42. А за місяць до цього (21 грудня 2021 р.) у розмові з канцлером Німеччини О. Шольцем, який, для зняття напруженості, запевняв російського президента, що "протягом найближчих 30 років" Україна не стане членом НАТО, Путін у відповідь відрізав: Україна, Білорусь не повинні існувати як окремі держави43.

Як невдовзі з'ясувалося, це звернення було своєрідним маніфестом із викладом фактично обґрунтувань розв'язання війни проти України. Зауважимо, що цим, крім віроломства, була продемонстрована його парадоксально-цинічна позиція: Путін експлуатує ностальгію за СРСР. І водночас серед людей, які гинуть в Україні, багато тих самих радянських людей - представників того самого "єдиного народу", які розмовляють російською. Це його однолітки, це й старші за нього люди. Вони ж жили в Радянському Союзі і працювали в колишніх радянських містах і на тих підприємствах, що були побудовані в СРСР, а нині знищуються під час ним же розв'язаної агресії. І якщо війни завжди в реальності мають не такий вигляд, як їх хочуть піднести, то нинішня - особливе підтвердження цього, враховуючи "історичну єдність росіян і українців" по-путінському.

Доцільно хоча б у межах радянського періоду кількома тезами доторкнутися до теми територіальних розмежувань, набуття нових територій і переміщень, враховуючи, що вона є предметом окремих фундаментальних досліджень та гостро потребує їх. При цьому важливо розуміти, що ця проблема не є винятково спадщиною радянського минулого. Вона має глибоке історичне коріння і зачіпає навіть сьогодні почуття багатьох народів, якщо не більшості сучасних держав. Досить послатися на опитування Дослідницького центру П'ю (2020 р.), яке показало, що межами своїх країн не задоволені багато європейців. З твердженням про те, що "частина території сусідніх держав по праву належить нам", погодилися 67% угорців, 60% греків, 58% болгар і турків, 53% росіян та 48% поляків. Від цих почуттів не вільна навіть Західна Європа - так само висловилися 37% іспанців, 36% італійців та 30% німців. У нормальні часи це не мало б великого значення. Ті ж угорці можуть жалкувати за Трианонським договором 1920 р., який, на їх погляд, позбавив Угорщину двох третин території, не беручи при цьому в розрахунок, що можуть повернути їх собі практично. Прикро те, що нині ненормальні часи. Ідея анексії, яка тривалий час була табуйована у міжнародній політиці, знову починає обговорюватися44. І не лише обговорюватися, а й реалізовуватись загарбницьким шляхом. Найбільш показовою в цьому плані є історія, що сталася у 2014 р. з Кримом. Особливо з урахуванням мовчазної згоди більшої частини світу з тим, що серйозних перспектив його повернення Україні немає.

Під час зустрічі з Путіним у 2018 р. радник Д. Трампа з національної безпеки Дж. Болтон почув від нього жорстке висловлювання щодо України: "Він детально окреслив політичну та військову складову конфлікту, а потім перейшов до власне конфронтації, заявивши, що постачання США озброєння в Україні є незаконним і що це не найефективніший спосіб розв'язання проблеми. Говорити про Крим він не захотів, даючи зрозуміти, що це вже історичний факт. Мене дуже зацікавило його висловлювання про те, що Обама у 2014 р. нібито прямо дав Путіну зрозуміти, що український конфлікт можна буде залагодити, якщо Росія обмежиться анексією Криму. Втім, Обама з якоїсь невідомої причини передумав, у результаті склалася патова ситуація"45. Відповідно, Трамп "звинуватив у всьому Обаму" і заявив, що "якби свого часу президентом був він, Путін би так не вчинив"46.

Нескінченні відсилання Путіна "до історичної несправедливості та образ... жодним чином не вкладаються в сучасні правові норми, що визначають суверенітет і являють собою не що інше, як маніпуляцію". Таке виправлення "історичних несправедливостей" за допомогою вторгнення в інші держави, що, згідно з законами більшості країн, включаючи Росію, карається кримінально, прагненням "до інституційно необмеженого домінування над іншими націями". Коли вся державна міць "підкорюється волі недобросовісного правителя, це позначається на житті не лише суспільства, захопленого диктатором, а й безлічі інших держав. Як у випадку з енергетичним та продовольчим шантажем світової спільноти з боку Кремля"47.

Що ж, давайте поглянемо не лише на "зміст" подарунків (по-путінськи) Україні, а й на їхню взаємність (на основі публікації журналіста та історика Я. Шимова):

Після проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР) її територіями були заявлені межі кількох регіонів Російської імперії з величезним переважанням українського населення: Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній та повітів Північної Таврії. Об'єднання УНР та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) означало приєднання до України низки земель, що входили до закінчення Першої світової війни до складу Австро-Угорщини. У тому ж 1919 р. на Паризькій мирній конференції українська делегація представила карту, на якій до складу УНР було включено Крим, Кубань та деякі Області Війська Донського та Слобідської України.

Державно-адміністративна творчість уже більшовиків на українській території полягала в тому, що в лютому 1918 р. у частині районів Лівобережної України було проголошено Донецько-Криворізьку радянську республіку, приєднану потім, за розпорядженням Москви, до Української радянської республіки - більшовицької альтернативи УНР. Надалі кордони УРСР неодноразово коригувалися: у 1919 р. від неї відійшли до РРФСР чотири північні райони Чернігівської губернії. Водночас радянська Україна претендувала на низку районів Слобожанщини (нині вони перебувають у складі Білгородської та Курської областей РФ). 13 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив: "Враховуючи природне тяжіння Білгородського району до Харківської губернії... відповідно до запиту Білгородського ревкому приєднати Білгородський район до Харківщини". Згодом, однак, ці претензії не були задоволені. Навпаки, значна частина нинішньої Ростовської області з містами Таганрог, Каменськ і Шахти опинилися в 1920 р. у складі УРСР, але потім більшу частину цих територій повернули РРФСР48.

Те, що Таганрог та прилеглі до нього землі Східного Донбасу є українськими територіями, визнавали навіть більшовики. Принаймні 1922 р., коли створювався Радянський Союз, нагадує відомий дослідник П. Кралюк, вони входили до складу УРСР. Однак у 1924 р. більшовицьке керівництво відібрало від неї низку територій - серед них і Таганрог із навколишніми землями. Хоча за Всесоюзним переписом 1926 р. українці становили 71.5% населення округу. Вчений також історично переконливо показує, що й Донщина тривалий час була регіоном української еміграції із чималою кількістю українських поселень. І саме українці відіграли важливу роль у формуванні донського козацтва, біля витоків якого стояв князь Д. Вишневецький. Він традиційно вважається засновником українського козацтва. Йому належить будівництво замку на Малій Хортиці як прообразу Запорозької Січі. У 1560 р. у Приазов'ї Вишневецький заснував місто Черкаськ (нині - Старочеркаськ, станиця Старочеркаська), яке стало столицею донських козаків. Назва його ідентична назві українського міста Черкаси. А черкасами на той час іменували саме українських козаків. Навіть сьогодні понад 100 тис. жителів Донщини ідентифікують себе не як росіяни, а як козаки49.

Демонструючи незгоду зі встановленням кордонів між УРСР та РРФСР, Харків (на той час столиця України) вважав за потрібне періодично нагадувати Москві про те, що за межами республіки "обслуговування" українців рідною мовою ведеться погано. У травні 1927 р. ЦК КП(б)У навіть направив до ЦК ВКП(б) доповідну записку з цього питання. Посилаючись на те, що на території РРФСР, що безпосередньо прилягає до УРСР, залишалося близько 2 млн. українців, розселених компактними групами в Курській, Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому краї, український ЦК запропонував передати Україні частину районів Курської та Воронезької губерній, заселених українцями, а також повернути республіці Шахтинський та Таганрозький округи. Українська влада попросила створити з цього питання спеціальну комісію. Жодної реакції на таку пропозицію не було50.

У 1928 р. Політбюро ЦК КП(б)У знову звернулося до питання кордонів між УРСР і РРФСР, висунувши територіальні претензії на частину Воронезької і Курської губерній. 18 травня українське Політбюро розглянуло підготовлений проект доповідної записки до ЦК ВКП(б). Українські лідери посилалися на "грубе збочення національної політики партії по відношенню до українського населення в Курській та Воронезькій губерніях": як доводив М. Скрипник, українізація там не проводилася. До того ж, на їхню думку, в економічному плані зазначені території мали "набагато більше спільних рис із прикордонними округами УРСР". Таким чином, висновувало українське Політбюро, "проведення державного кордону між УРСР та РРФСР за етнографічним принципом цілком збігається із сільськогосподарськими та економічними районами". 28 травня 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило "визнати недоцільною на даний момент пропозицію українців про приєднання до України деяких повітів Курської та Воронезької губерній"51.

Точку в питанні про долю прикордонних з УРСР районів поставив Сталін під час зустрічі з українськими письменниками 12 лютого 1929 р.: "це питання кілька разів обговорювалося у нас", прийнято рішення нічого не змінювати, оскільки "занадто часто змінюємо кордони", а "це справляє погане враження і всередині країни, і поза межами країни". Потрібно зважати і на те, що в "деяких росіян це викликає велику відсіч". Сталін апелював до того, що "у нас щоразу, коли таке питання ставиться, починають гарчати: а як мільйони росіян в Україні пригнічуються, не дають рідною мовою розвиватися, хочуть насильно українізувати тощо". Тоді як, на його думку, в СРСР немає жодних кордонів, тому "з точки зору національної культури, і з точки зору розвитку диктатури, і з точки зору розвитку основних питань нашої політики та нашої роботи, звичайно, немає хоч якогось серйозного значення, куди входить один із повітів України та РРФСР"52.

Насправді ж заселені та освоєні українцями землі становили 900 тис. км2. Таким чином, є підстави стверджувати, що українське етнічне зарубіжжя сягає майже 300 тис. км2.53. Вчені правильно звертають увагу на необхідність враховувати те, що "за ленінсько-сталінськими часами Україна приростила територіально не за рахунок міфічних "кремлівських подарунків", а за рахунок саме власних етнічних земель, які знаходилися в межах інших країн. Лише 1954 р. вперше та востаннє Україна збільшила свою територію за рахунок Росії, проте це було зумовлено необхідністю вирішення проблем комунобільшовицької імперії. З іншого боку, це було виявом радикального підвищення політичного статусу України у російсько-радянській імперії"54.

Тому нам здається, що на те, що відбувається в Росії і з Росією, потрібно дивитися глибше - першочергово в структуру російської ідентичності. Путін і війна якраз пробудили те, що здавалося б "ниділо" на периферії суспільної пам'яті. Говорячи словами російського письменника В. Пелєвіна, Росія знайшла свою національну ідею - це і є Путін. Який, за образним визначенням лауреата Нобелівської премії Д. Муратова (головного редактора забороненої "Нової газети"), поводиться як власник супертачки: рокручує брелок навколо пальця. Так само він розмахує ядерною кнопкою. Культивована ним національна ідентичність мала виявитися і вона виявилася у своєму жахливому вигляді - у війні. І країна "пізнала себе у цій війні...", з її почуттям образи, почуттям нереалізованості, з її ресентиментом, заздрістю до Заходу, почуттям прихованої переваги"55.

Російська ідеократична еліта, схоже, почала марити війною з часу путінської промови в Мюнхені 2007 р. З великою ймовірністю можна припустити, що якби Захід з усією серйозністю сприйняв путінську "мюнхенську промову" і адекватно відреагував на 8 серпня 2008 р. - вторгнення Росії в Грузію, то не було б анексії Криму у 2014 р. та війни проти України. Тобто продемонстрував у випадку Грузії те, що почав демонструвати після нападу на Україну. Не відбулося б і переформатування з 2008 р. по 2022 р. російського суспільства на тоталітарне. Росія не виглядала б "хворою людиною Європи". Пристосовуючи та експлуатуючи старі матриці російської історії - імперськість, державу як розподільника подачок у вигляді пільг і привілеїв, створення величезного утриманського класу, основу якого становлять представники силових структур, а також використання рент, Путін, очевидно, увірував у відновлення Росії настільки, що вона може кинути виклик усьому світу і розпочати збирання "історичних" територій. Для початку під приводом повернення "подарунків" і прикриттям вимог забезпечення своєї безпеки від НАТО, що активно розширюється на Схід. Не звертаючи жодної уваги на те, що при розірванні договору про утворення Радянського Союзу, головним призвідником чого був Б. Єльцин, щоб позбутися ненависного йому М. Горбачова, територіальні претензії до сусідів фактично не висувалися, про "подарунки" з тієї чи іншої сторони навіть питань не виникало.

Ось чому таким важливим є неупереджене розуміння долі СРСР, її історичної зумовленості. І не через змови західного світу, передусім США, і не тому, що Москва програла протистояння. Вся логіка історичного розвитку людства вказує на необхідність перш за все дотримуватися місткої формули У. Дюранта - американського письменника, історика та філософа, автора "Історії цивілізації" в 11 томах, написаної спільно з дружиною А. Дюрант і опублікованої між 1935-1975 рр.: Велику цивілізацію не можна завоювати ззовні, доки вона не зруйнує себе зсередини. Ніхто ж не заперечуватиме тезу, що СРСР був великою цивілізацією і ніким ззовні не був завойований. Річ у тому, що об'єктивні історичні процеси становлення, розвитку та занепаду імперій поширюються і на Радянський Союз. І за влучним зауваженням відомого польського журналіста та громадського діяча Ю. Мерошевського, сумнівно, що в Москві могли винайти "еліксир імперського безсмертя"56. Раніше і тепер.

Володимир ЛИТВИН,
академік НАН України.

• 1 Послание Федеральному Собранию Российской Федерации 25 апреля 2005 года [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://kremlin.ru/events/president/transcripts/.
• 2 Див.: Путин В. Об историческом единстве русских и украинцев [Электронный ресурс.] - Режим доступа http://kremlin.ru/events/president/transcripts/66181.
• 3 Хачатуров А., Машуков С. "Горбачев резал расходы на армию, Путин делает обратное. И стала ли Россия сильнее?". Интервью с историком Стивеном Коткиным о "ключевой проблеме" российской истории. - Новая газета. Европа. - 2022. - 15 сентября.
• 4 Ципко А. СССР погиб благодаря случаю. Но окончательным годом его распада стал 2020-й [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.mk.ru/politics/2020/12/01/sssr-pogib-blagodarya-sluchayu.html.
• 5 Банья Мартин: "Распад Советского Союза не положил конец конфликтам". - Раgina 12, Аргентина. - 2021. - 24 декабря.
• 6 Цит. за: Политика сдерживания после холодной войны. - Foreigu Affairs (США). - 2021. - 26 октября.
• 7 "Эта война "победой" закончиться не может", Антопролог Алексей Юрчак - о том, почему Путин ненавидит Ленина и чем Россия похожа на поздний СССР. - Медуза. - 2022. - 25 апреля.
• 8 Анин Р. Как Путин принял решение о войне [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://istories.media/opinions/2022/05/16/kak-putin-prinyal-reshenie-o-voine/.
• 9 Там же.
• 10 Ефимов А. "Устаревшие представления становятся обоснованием массового убийства людей". Почему война с Украиной - логичное продолжение российской идеологии. Объясняет историк Андрей Зорин. - Медуза. - 2022. - 30 марта.
• 11 Колесников А. Империя должна озвереть [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://novayagazeta.eu/articles/2022/07/26/imperiia-dolzhna-ozveret.
• 12 Там же.
• 13 Там же.
• 14 Касьянов Г. Прямая дорога к катастрофе. Украинский историк Георгий Касьянов - о том, как увлечение Путина и россиян "великим прошлым" привело к нынешней войне. - Медуза. - 2022. - 11 октября.
• 15 Цит. за: Сербское воображаемое. Как Слободан Милошевич соблазнил сербов великим прошлым и привел Югославию к концу [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.kommersant.ru/doc/5413365.
• 16 Теперь пропагандисты будут рассказывать о "пророчествах" Путина и сравнивать 2022-й с 2014-м [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://meduza.io/feature/2022/08/04/vy-ne-poverite-no-my-razdobyli-esche-odnu-metodichku-kremlya-teper-propagandisty-budut-rasskazyvat-o-prorochestvah-putina-i-sravnivat-2022-y-s-1914-m.
• 17 Цит за: Ворожко Т. Энн Эпплбаум: украинцы показали, что между либеральными ценностями и патриотизмом нет противоречия [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www/golosameriki.com/a/ann-applebaum-interview-vorozhko/6543134.html.
• 18 "Проигранные битвы шли России на благо". Интервью главного редактора "Газеты Выборчей" Адама Михника - о "хороших русских", коллективной ответственности и будущем Европы. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://novayagazeta.eu/articles/2022/07/16/proigrannye-voiny-shli-rossii-na-blago.
• 19 В Кремле подготовили новую методичку о том, как пропаганда должна рассказывать о войне [Электронный ресурс]. - Режим доступу: https:/medusa.io/feature/2022/08/01v-kremle-podgotovili-novuyu-metodichku-o-tom-kak-propaganda-dolzhna-rasskazyvat-o-voyne-my-ee-prochitali.
• 20 Див., напр.: Ливен Д. Навстречу огню. Империя, война и конец царской России. - Москва: Российская политическая энциклопедия, 2017; Российская империя и ее враги с ХVІ века до наших дней. - СПб: Издательский дом Санкт-Петербургского государственного университета "Европа", 2007.
• 21 Рудаков В. Пути империй: интервью Д.Ливена журналу "Историк" [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://xn-h l aagokeh.xn-p lai/posts/2021/11/03/puti-ing.html.
• 22 Там же.
• 23 Там же.
• 24 Арбатова Н. Двадцать веков подъема и упадка империй. О закономерностях, которые никто не учитывает [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.ng.ru/ideas/2022-07-13/7_8485_empires.html.
• 25 Бэндоу Дуг. Советский Союз умер 30 лет назад из-за того, что Михаил Горбачев был "трусом". - Tne American Spectator, США. - 2021. - 14 декабря.
• 26 Олбрайт М., Вудворд Б. Фашизм: засторога/ Мадлен Олбрайт і Білл Вудворт; пер. з англ.
• О. Дем'янчука. - Київ: Форс Україна. 2019. - С. 23.
• 27 Георг Фарион, Бернхард Цинд. Der Spigel (Германия): упадок США будет происходить по британскому сценарию [Электронный ресурс]. - Режим доступа: ttps://inosmi.ru/politic/20210201/249027171.html.
• 28 Арбатова Н. Двадцать веков подъема и упадка империй. О закономерностях, которые никто не учитывает.
• 29 Там же.
• 30 Див.: Ливен А. Как и мы, Россия потеряла империю. Теперь наблюдаем последствия [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://inosmi.ru/20220216/rossiya-253035346.html.
• 31 Див.: Ливен А. Крах американской империи [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https:// inosmi.ru/20220216/rossiya-253035346.html.
• 32 Сигов Ю. Слухи о скором распаде Британского содружества не соответствуют действительности. - Независимая газета. - 2022. - 14 сентября.
• 33 Цит. за: Пуговкин А. "Истинный патриотизм - это мера стыда за преступления своей страны". Проводы империи: 30 лет назад, 25 декабря 1991 года, СССР официально прекратил существование. - Новая газета. - 2021. - 25 декабря.
• 34 Пегов Н. "Я не вижу изнутри России запроса на ее распад". Как разрушить имперскость в себе и в стране. Интервью историка Тамары Эйдельман. - Новая газета. Европа. - 2022. - 10 мая.
• 35 Сурков В. Куда девался хаос? Распаковка стабильности [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://actualcomment.ru/kuda-delsa-khaos-raspakovka-stabilnosti-2111201336.html.
• 36 Владислав Сурков: Туманное будущее похабного мира [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https:/echo.msk.ru/blog/statya/2980190-echo/.
• 37 Там же.
• 38 Роберт Каган: Америка - это сверхдержава, нравится вам это или нет! Часть 1. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https:// inosmi.ru/20210120/248949442.html.
• 39 Квон Д. Россия как постмодернистская империя [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.ng.ru/kartblansh/2022-01-16/3 _8346_kb.html?print=Y.
• 40 Заявление В. Путина в эфире программы "Россия. Кремль. Путин" на государственном телеканале "Россия 1". [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=etsziYX6pZU.
• 41 Путин В. Об историческом единстве русских и украинцев. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://kremlin.ru/events/president/transcripts/66181.
• 42 Обращение В. Путина к гражданам России [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://kremlin.ru/events/president/news/67828.
• 43 Див.: Шольц розповів про розмову з Путіним перед повномасштабною війною. Той казав, що Україна і Білорусь не мають бути незалежними [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.welt.de/politik/ausland/article240586497/Ukraine-Krieg-Scholz-Biden-Macron-und-Johnson-fordern-Inspektion-des-AKW-Saporischschja.html.
• 44 Див.: Гидеон Рахман. Аннексия: возвращение опасной идеи (Financial Times, Великобритания) [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://inosmi.ru/politik/20200227/246933307.html.
• 45 Болтон Дж. Кімната, де це сталося / Джон Болтон; пер. з англ. Г. Пшеничної, Л. Яким, Є.Коротяєвої, Н. Дерев'янко. - Х.: Віват, 2021. - С. 174.
• 46 Там же. - С. 202.
• 47 Трудолюбов М. Война Путина в Украине показала: мир, в котором доминируют национальные государства, устарел и опасен. Но кто из них согласится на мировое правительство? [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://meduza.io/feature/2022/08/19/voyna-putina-v-ukraine-pokazala-mir-v-kotorom-dominiruyut-natsionalnye-gosudarstva-ustarel-i-opasen-no-kto-iz-nih-soglasitsya-na-mirovoe-pravitelstvo.
• 48 Див.: Шимов Я. "Подарки от "русского народа", Кто и как перекраивал карту СССР [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://www.svoboda.org/a/30686453.html.
• 49 Див.: Кралюк П. Границы разделения - 3. Украинские земли, которые Россия не подарила Украине [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://inosmi.ru/politic/20211120/250951672.html.
• 50 Див.: Борисенок Е. Сталинский проконсул Лазарь Каганович на Украине: апогей советской украинизации (1925-1928) // Е.Ю.Борисенок. - М.: Родина, 2021. - С. 195, 196.
• 51 Див.: Там же. - С. 215-216.
• 52 Див.: Шаповал Ю.І. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії (Відп. редактор В. Коцур; Рецензенти: О. Майборода, М. Горєлов). Центр історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України; Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут імені Г. Сковороди. - К.: Генеза, 2001. - С. 112.
• 53 Див.: Павлюк С. Особливості сучасних трансформацій етнокультурних процесів в масиві українського порубіжжя // Вісник Національної академії наук України. - 2016. - №3. - С. 33.
• 54 Українське століття (1921-2021): витоки, уроки, перспектива державотворення. Нариси / авторський колектив: Тетяна Водотика, Володимир Головко, Станіслав Кульчицький, Лариса Якубова; відповід. ред. Валерій Смолій; наук. конс. Геннадій Боряк. Друге видання. - Київ: ТОВ "Видавництво "Кліо", 2022. - С. 543.
• 55 Цит. за: Фаст Т., Вигман В. "Русская обида придумана политтехнологами". Интервью политолога Сергея Медведева о новой российской идентичности, в которой главная цель - исключительно война с Западом [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://novayagazeta.eu/articles/2022/08/16/russkaia-obida-pridumana-polittekhnologami.
• 56 Цит. за: Лукаш Адамский. Польша потребует репарации от России за оккупацию в 1939 году [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://antikor.com.ua/articles/328801-polijsha_potrebuet_reparatsii_ot_rossii_za_okkupatsiju_v_1939_godu_rzeczpospolita.