На знімку: з кумом і рятівником Богданом.

Що таке війна з росією, Андрій відчув на собі ще в 2015 році. Саме тоді, коли дружина Анжеліка подарувала йому сина. Чоловік пішов на фронт у четвертій хвилі мобілізації. У складі 25-ї аеромобільної бригади ДШВ був відправлений для виконання бойових завдань тоді ще в зону АТО - воював на території Донецької області. Його бойовий шлях тривав тоді рік і три місяці.

Повертаючись до цивільного життя після військових випробувань, Андрій не міг і уявити, що війна знову жорстоко нагадає про себе. Що крім контузії під Авдіївкою у 2016-му, отримає ще дві та поранення. Що втратить багатьох друзів і побратимів...

"Уранці 24 лютого мене розбудили знайомі з АТО звуки, - згадує Андрій. - Пролетіли літак і ракета. Я зрозумів: "Почалося щось більше, ніж АТО/ООС!"

Уже наступного дня Андрій зі своїм найближчим другом Богданом Довгополом були у військкоматі. 8 березня їх мобілізували і відправили в Кропивницький, де формувався окремий стрілецький батальйон.

Було страшно від того, що можеш ніколи не побачити рідних людей

Після двох місяців навчання друзі потрапили в справжнє пекло на землі. Це була передова поблизу села Устинівка на Луганщині. Нове поповнення привезли на позиції вночі, а до ранку вижив той, хто встиг окопатись... Там Андрій Сугак та його побратими невідступно тримали позиції протягом 13 днів. Під шквальним вогнем авіації, танків, мінометів, "Градів"... Боєприпаси та їжу для них доставляли в сусідню лісосмугу, до якої добирались теж під суцільним вогнем противника.

Із розповіді воїна - крім авіації, артилерійських обстрілів, двічі-тричі на день доводилось відбивати наступи піхоти, яка йшла під прикриттям танків. Але наші військові трималися.

"Ніхто не був впевнений, що виживе, були на адреналіні, на інстинктах самовиживання, не відчували ані голоду, ані болю, - зазначає військовий. - Було страшно. І не стільки за життя, скільки за те, що можеш ніколи не побачити рідних людей..."

Коли їхній підрозділ вивели з-під Устинівки, Андрій Сугак та ті його побратими, яким вдалося вижити, відчули - вирвалися з обіймів смерті. А потім були не менш криваві бої під Сєвєродонецьком. Ущент зруйновані населені пукти, розбиті мости і переправи - ці картини вражали масштабами трагедії. Але найбільшим випробуванням було бачити сотні смертей і невимовні муки поранених побратимів.

"Не в кожного витримувала психіка..." - згадує Андрій.

Натомість їм із Богданом випало не лише рятувати поранених українських бійців, а й збирати для евакуації загиблих: своїх - для поховання, рашистів - для обміну. Одного разу їхньому підрозділу вдалося взяти в полон двох російських морських піхотинців. Каяття в їхніх загарбницьких діяннях наші військові не побачили...

Через втрати особового складу батальйон, в якому воювали Андрій Сугак та Богдан Довгопол, згодом направили на доукомплектування. А вже наприкінці серпня відправили на Херсонський напрямок.

Той бій стоїть перед очима

Першого вересня під час наступу ЗСУ поблизу села Петрівка (Херсонська область), потрапивши під ворожий танковий обстріл, Андрій отримав сильну контузію. Пройшов курс лікування в госпіталях Кривого Рогу та Кременчука. А через місяць він знову став у бойовий стрій, повернувся в свій батальйон, який вже стояв на позиціях під Каховкою. "Ми знову зустрілись із Богданом, - каже Андрій. - Я й уявити не міг, що через кілька днів він виноситиме мене з поля бою, рятуючи життя..."

Той нищівний ворожий обстріл лісосмуги, де були їхні позиції, й досі в Андрія перед очима. Він, Богдан та ще один боєць займали бліндаж. Поряд розірвався один танковий снаряд, другий... Андрія контузило. А третій снаряд потрапив у сам бліндаж. Здавалося, осколки перемолотили все. Але бійцям вдалося вижити. Андрій спочатку не відчував болю, лише коли побачив свою закривавлену ногу, зрозумів, що поранений. Богдан турнікетом спинив кров і став витягувати товариша з поля бою. Підключились інші військові, і Андрія майже кілометр тягли на ношах до автівки, яка мала доправити поранених до медиків.

Рятували землячки

"Через бездоріжжя автівка застрягла, - згадує ті тяжкі моменти Андрій. - Нас у машині було троє поранених, а довезли двох... Мій побратим Олександр помер від втрати крові, бо поранення були дуже тяжкими".

Першу медичну допомогу Андрію надавали дві медсестри-землячки - Аліна Наялович з Онуфріївки та Юля Цимбал із Павлиша (про їхню героїчну роботу "Голос України" уже розповідав). Ці героїчні дівчата-рятівниці і доставили його до найближчого госпіталю.

Після лікування Андрій повернувся додому, але для остаточного одужання, відновлення функціонування ноги потрібен не один місяць. Турботою та любов'ю його оточують дружина, син, рідні. А ще його провідував і рятівник Богдан, який нині теж лікується від контузії. "Ми один в одного хрестили синів, - каже Андрій і з долею жарту додає: - Хіба ж міг він залишити мене помирати..."

"Підтримуємо один одного..."

Андрій також спілкується з побратимами, які нині на передовій та які лікуються в госпіталях. "Підтримуємо один одного", - каже про це спілкування, бо викреслити зі свідомості пережите разом не зможе напевне ніколи і вірить: "Після перемоги в України почнеться новий етап історії. Після таких жертв наша держава стане іншою, ставлення людей до своєї Батьківщини зміниться. А все зруйноване ворогом ми обов'язково відбудуємо!"

Чоловік дякує Богу, що живий, що може обійняти сина, дружину, думки про яких на передовій додавали йому сил, заради яких на лінії вогню постійно давав собі наказ жити. Він бажає вижити і всім захисникам України, які нині відбивають російську навалу на фронтах, щоб разом порадіти такій довгоочікуваній і дуже дорогій Перемозі!

Фото надано автором.