Усе це — про уродженця Поливанівки Новомосковського району Дніпропетровщини, 71-річного Василя Скибу (на знімку), який і в нинішній війні волів потрапити на передову.
Як розповіли в ОВА, строкову службу молодий хлопець починав зі школи підводників. Потім опинився на ядерному полігоні, де на таких, як він, випробовували небезпечну зброю. Там і дізнався, як швидко згасають люди після опромінення.
«Заряди закладали глибоко під землю. Під час одного випробовування рвонуло так, що поверхня дала тріщину. Строковики, котрі були поруч, отримали опромінення», — згадує час задовго до аварії в Чорнобилі Василь Скиба.
Повернувшись, влаштувався водієм автобуса до автопарку у Дніпрі. Одружився і став батьком. Та коли 26 квітня 1986 року почув про вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської станції — не вагаючись, попросився до зони відчуження, де міг бути корисним.
«По мене ніхто не приходив. Мене це муляло, адже я на цьому вже трохи знаюся. Написав листа комісії з ліквідації наслідків аварії. Просив долучити мене. Відповіді не було, тому пішов до військкомату і «здався». Повістка не забарилася. Дружині не сказав, що йду добровільно, бо міг би пікірувати із сьомого поверху», — розповідає чоловік.
Він згадує, як майже щодня доводилося виїжджати на станцію у складі бригади хімічного захисту, де вони розчищали територію від просяклих отруйною радіацією комунікацій, будівельних уламків, пилу. Поруч завжди були «янголи» — так називали людей у білому. Вони постійно перебували на АЕС — ставили задачі. З бригадою завжди був і дозиметрист, який замірював рівень радіації та вираховував, скільки хвилин можна працювати на ділянці.
У робочі зміни тривалістю по півдня доводилося працювати в надважкій свинцевій амуніції. Ліквідатори навіть навчилися на собі відчувати небезпечні території — одразу з’являвся присмак металу у роті.
Перші проблеми зі здоров’ям у Василя Скиби почалися після повернення до Дніпра. Тому через його стан та поважний вік чоловіку відмовили у мобілізації на фронт у 2014-му та 2022-му.
«Є бригада, з якою я пліч-о-пліч уже вісім років. Прийшов до них і попросився на передову. Мені дали автомобіль, який транспортує снаряди. На ньому виїхав під Харківську область. Та коли там на мене натягли бронежилет, відчув, що важко. Хлопці помітили це і сказали, що не потягну. Це треба і на кузов вилазити, і ракети заряджати. А з мене робітник вже не той», — сумує Василь.
Але він знаходить, чим допомагати наближати Перемогу й у тилу. Ремонтує разом із друзями автомобілі, збирає кошти на запчастини, транспортує їх на передові позиції. Коли це необхідно — відвозить захисникам амуніцію, інші потрібні в побуті речі та гостинці, які збирають для них земляки.
Дніпропетровська область.
Фото Дніпропетровської ОВА.
