Ще мить — і Дмитро опинився в обіймах матері, братів і нареченої Діани. Він удома, він повернувся до тих, кого не бачив більш як рік, стійко витримавши всі жахіття перебування в російському полоні.

Відрядження на південь та романтична пропозиція коханій

Коли в червні минулого року командир відділення однієї з частин Командування Сил підтримки молодший сержант Дмитро Рашкевич вирушав у чергове відрядження, то й гадки не мав, яким смертельно небезпечним воно стане. Попередньо йому повідомили, що завдання вдалині від дому доведеться виконувати впродовж дев’яти місяців.

«Дев’яти, то дев’яти, витримаю», — лише подумав тоді наш герой. Тим паче, схожий досвід у нього вже був, коли тривалий час ніс службу в районі проведення АТО на сході країни.

Щоправда, цього разу йому належало вирушити не на «гарячий» схід, а в напрямку відносно спокійного та мирного півдня. Для себе він усе вже прорахував: «У березні закінчується відрядження, у квітні добігає кінця контракт із військом, роблю пропозицію Діані, одружуємося та разом вирушаємо до Чехії навчатися на підприємця та здобувати вищу освіту».

Із запланованого Дмитро встиг лише зробити пропозицію своїй коханій, яка приїхала до нього на Запоріжжя у вересні минулого року. Як романтично це було! Вона, Діана, стояла на березі Азовського моря й прислухалася до шуму хвиль. І тут з’явився він — у військовому однострої, шоломі та з автоматом через плече. Підійшов, став перед дівчиною на коліно, вдягнув їй на палець обручку та пообіцяв завжди бути для неї справжньою опорою й захисником. Тоді до його повернення з відрядження залишалося приблизно півроку.

У перші дні війни опинився в глибокому тилу

— Нам не пощастило. Ми в перші ж дні війни опинилися в глибокому російському тилу. З одного боку, рашисти обійшли Маріуполь, з другого — подолали Перекопський перешийок і захопили Мелітополь. Як кажуть, кільце оточення замкнулось. По суті, вихід був один: перевдягатися в цивільний одяг та залишати наше місце базування. Ми так і зробили, вирушивши до сусіднього Приморська. А там уже винаймали житло, маскуючись під звичайних «шабашників», — згадав Дмитро.

Десь до середини березня, створивши собі легенду, воїн-інженер перебував зі своїми побратимами в окупованому Приморську, постійно шукаючи шляхи виходу з оточення. Утім, час не працював на наших захисників. Загарбники вже захопили всі траси навколо морського узбережжя. Вікно можливостей відходу звузилося до мінімуму. А ймовірність викриття наших хлопців щодня збільшувалася. І Дмитро разом ще з трьома бойовими товаришами пішки вирушив шукати щастя до сусіднього Бердянська.

Через командування своєї частини він вийшов на зв’язок із відповідними спеціалістами, які перебували в Запоріжжі. Завдяки їхній допомозі військовиків розмістили на конспіративній квартирі. А далі в житті Дмитра розпочалася підпільна діяльність зі своїми явками, паролями, схованками...

Як солдат перетворився на підпільника

У Бердянську вже на повну «господарювали» окупанти та їхні поплічники-колаборанти. Було смертельно небезпечно...

У випадку Дмитра треба було не просто переховуватися, а й діяти. І він діяв! З метою подальшої ідентифікації крадькома фотографував поліціантів-зрадників, розклеював у людних місцях патріотичного змісту листівки, розселяв на конспіративні квартири переселенців з окупованого Маріуполя тощо.

Він допомагав їм, а відповідні спеціалісти із Запоріжжя зі свого боку мали передати Дмитрові пакет документів, скориставшись якими наші воїни-інженери мали евакуюватися на підконтрольну Україні територію під виглядом цивільних мешканців.

Молодший сержант Рашкевич терпляче чекав. Документи вже начебто були готові, він ось-ось мав їх отримати від одного зі зв’язкових. Але той чомусь на зв’язок не виходив.

— З-поміж моїх товаришів по службі зі мною тоді залишалися Микола та Сергій. Максим раніше повернувся до наших хлопців до Приморська. А тут саме рашисти відкрили «зелений коридор» для евакуації мирних мешканців до Запоріжжя. Обидва мені і кажуть, мовляв, давай, командире, спробуємо, це шанс. Якось виплутаємося: скажемо, що документи втратили внаслідок бойових дій. Ризикована, звісно, була ідея. Але хлопці на цьому наполягали. Ми вигадали правдоподібну легенду, я видалив усе зайве з їхніх мобільних телефонів. Здавалося, що ми реалізували всі застережні заходи. Але, на превеликий жаль, наша операція провалилася, — каже Дмитро.

Сам командир відділення з ними не поїхав. Він просто не мав права цього робити. Адже неподалік, у Приморську, перебували ще шестеро його бойових побратимів. І кинути їх напризволяще він не міг. О сьомій ранку він вивів Миколу та Сергія у визначене місце, міцно потиснув руку, сподіваючись на якнайшвидшу зустріч на Одещині, провів колону з українськими переселенцями, а о шістнадцятій зв’язок із хлопцями зник.

У Дмитра й донині немає інформації про їхнє точне місце перебування. Він лише знає, що хлопців зняли з автобуса й вони потрапили в полон.

Після цього він сам ще понад два тижні перебував у Бердянську, продовжуючи свою підпільну діяльність в окупованому місті. Знов постійно змінював місця проживання. Сусіди повідомили, що сюди приходили та розпитували про мешканців.

Увечері 27 квітня він щойно завершив свою розмову з мамою Іриною Олександрівною.І тут зателефонував товариш по службі, який повідомив, що в Приморську ворожі війська здійснюють облави. Тому вони вирішили евакуюватися до Бердянська, треба їх зустріти.

— По голосу відчувалося, що мій товариш нервував. Тож певні підозри виникли. Але я все одно пішов «зустрічати» своїх побратимів. Точніше, як згодом виявилося, не їх... Адже ще вранці всі шестеро моїх товаришів уже були затримані росіянами в Приморську. А ввечері схопили й мене. Кільце, як то кажуть, замкнулося... Але я ні на кого не ображаюсь. Знаю, що той фатальний дзвінок мені було зроблено під тортурами, —згадав Дмитро.

Душили пакетом, били струмом 

Наступні три дні молодшого сержанта тримали в поліцейському відділку Бердянська. Тримали й катували...

За словами Дмитра, його душили пакетом та били струмом і гумовими кийками. Від фізичного болю хлопець кілька разів непритомнів. А його обливали водою й знов били, й знов душили...

— Під час допитів я був обмотаний електричними дротами, прикутий до стільця кайданками, а ноги було прив’язано будівельними стяжками. Своїх катів я не бачив, бо на моє обличчя вони натягнули маску. Та й самі вони теж були в балаклавах. Під час допитів росіяни чомусь імітували кавказький акцент, хоча, як я зрозумів, насправді були особами слов’янського походження. Навіщо вони це робили? Мабуть, задля того, щоб за певних обставин я їх у майбутньому не впізнав, — каже воїн-понтонер.

Із використанням методів фізичного насильства першого дня допити тривали до глибокої ночі. Вибивали від нього свідчення стосовно себе та своїх товаришів по службі, питали про ділянки мінування місцевості, якісь бункери, склади зі зброєю, секретні лабораторії та несли іншу нісенітницю. Намагалися навіть «навісити» на молодшого сержанта знищення російського військового корабля, який був потоплений наприкінці березня в порту Бердянська, мовляв, що саме він виконував роль навідника. Але попри все Дмитро тримався!

Лише наступного дня, коли рашистам вдалося розблокувати мобільний телефон нашого воїна та виявити у файлах месенджера його світлини у військовому однострої, він, фізично й морально виснажений та спустошений, зізнався, що є військовослужбовцем.

Виводили на «розстріл»

Згодом Дмитра перевели до Бердянської виправної колонії, в якій на той час уже утримувалися шестеро його бойових побратимів.

Спочатку молодшого сержанта тримали в камері з іншими полоненими. А пізніше Дмитра переселили в «одиночку», де тримали його товариша по службі Олександра.

Там вони перебували понад три місяці. Умови були жахливими: карцер 2х2 метри, решітчасті вікна й жодного ковтка свіжого повітря. І так день у день...

— Лише тричі на добу відкривали віконце, куди нам протягували їжу. Якщо, звісно, це взагалі можна назвати їжею...  Прогулянок зовсім не було. Тільки коли раз на тиждень через внутрішній дворик нас виводили помитися, вдавалося вдихнути повітря.

Але в лазню нас водили лише впродовж місяця. Потім і цієї можливості позбавили.

І часто він чув, як у сусідні камери приводять когось нового. Чув їхні крики через побиття. Крики, які він уже ніколи не забуде та які й досі іноді сняться йому вночі. Самого Дмитра в колонії теж ще кілька разів били електрошокером. Ще під час допиту в поліцейському відділку 25-річному чоловікові зламали ніс та вибили зуб. Виводили його і на «розстріл». Точніше, імітували: вдягнули на обличчя маску, завели в якусь кімнату, а потім кинули під ноги петарду. Як кажуть, не гребували ані фізичними, ані психологічними тортурами.

Шлях додому пролягав через Севастополь

Але десь у середині серпня в його душі запалився промінчик надії. І невипадково. Адже в українських військових стали перепитувати, які під час затримання в них були із собою речі й документи, щоб скласти докладний опис.

— Звісно, що це справило на нас позитивне враження. Думок, що я ніколи не повернуся додому, в мене взагалі не виникало. І тут така приємна новина — перепитують про речі, тому можливий обмін... Після цього ми щодня чекали на цю мить, але впродовж місяця нічого не відбувалося. А, здається, 7 вересня нам урешті-решт повідомили, що завтра ми переїжджаємо до іншого місця. Так і сталося. О дев’ятій ранку нас вивели з камер, міцно перев’язали руки, заклеїли скотчем очі, розмістили в кузові вантажівки та під наглядом двох озброєних рашистів повезли в невідомому напрямку, — поділився спогадами Дмитро.

Як виявилося, їхній шлях лежав до Севастополя, якого вони, виснажені нелюдськими методами транспортування, дісталися того самого дня пізно ввечері.

Сам молодший сержант Рашкевич до цього ніколи не відвідував Крим, але через решітчасті казармені вікна майже одразу зміг упізнати знайомі зі світлин севастопольські пейзажі. Ще місяць вони перебували в полоні на кримській землі. На прогулянку їх не виводили, але годували вже краще та не знущалися. А рано-вранці 13 жовтня їх знов розмістили у вантажівці та повезли на обмін. Вони йшли через міст один повз одного: визволені захисники України та повернені з нашого полону окупанти. росіяни сіли на той самий КамАЗ, який доставив для обміну наших хлопців, а захисники України — в комфортабельний автобус.

Ось і все — муки Дмитра та його шістьох товаришів по службі залишилися позаду. Шкода, що разом з ними не повернулися Микола та Сергій, які так хотіли прорватися через «коридор» до своїх ще у квітні...

Три тижні разом зі своїми побратимами Дмитро провів у відповідному Центрі реабілітації, потім повернувся додому. Нині він перебуває у місячній відпустці через хворобу, проводить час із мамою Іриною Олександрівною, двома рідними братами-підлітками та нареченою Діаною. Він щасливий! Вони всі разом дуже щасливі! Щоправда, весілля поки що відкладається до Перемоги.

На знімку: молодший сержант Дмитро Рашкевич з мамою та нареченою Діаною.

Фото Володимира ВІВАТА.