У повітрі майорять державні синьо-жовті, повстанські чорні, козацькі малинові прапори. Грізно, як грім, гуркотять тулумбаси. Перед мікрофоном стоїть високий стрункий юнак. Це 22-річний Дмитро Бур’ян, студент Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Через мить впаде біле полотнище, й учасники холодноярських вшанувань побачать пам’ятник повстанцям-селянам, які у 1920 році зі зброєю у руках піднялися проти червоного терору, проти московських заброд-грабіжників. Майже півсотні хліборобів полягли тоді у нерівному жорстокому бою з окупантами й були по-звірячому порубані, понівечені, спалені у топках паровозів більшовицькими нелюдами. Монумент незборимим звитяжцям за українську волю — перша велика Дмитрова робота, й автор помітно хвилюється.

Дмитро Бур’ян, 32 роки, уродженець Черкащини, фаховий скульптор-художник (на знімку). З лютого 2022 року добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Його підрозділ дислокується на українському півдні. У рідкісні хвилини затишшя Дмитро бере до рук вугільний олівець і творить графічні портрети воїнів — відомих і маловідомих героїв фронту запеклої боротьби з рашистською ордою.

— З цим цілеспрямованим, по-творчому натхненним юнаком ми познайомилися у Києві, — пригадує дослідник національно-визвольних змагань початку ХХ століття, письменник Роман Коваль. — Він мене сам знайшов. Сказав, що на одному подиху прочитав книгу Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», а також мої розвідки про повстанців Наддніпрянщини й прийшов поспілкуватися. Показав свої роботи, розповів про своє коріння. Батько його був із села Глодоси, що на Кіровоградщині. Унікального села, що упродовж століть давало відсіч найлютішим загарбникам. А у 1917-му виставило цілий полк в обороні Центральної Ради. Його дід у ті роки воював, гадаю, за волю України. Ми довго говорили, згодом ще не раз зустрічалися, і я переконався, що переді мною не лише свідомий українець нової, молодої патріотичної формації, а й зрілий художник-скульптор.

Свій висновок президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль зробив безпомилково. Ще сімнадцятирічним Дмитро Бур’ян мав у Черкасах персональну виставку скульптури.

Двадцятирічним — створив скульптурні роботи під назвою «Василь Симоненко та шістдесятники», працював над образами лицарів-козаків, гайдамаків, отаманів Холодного Яру. Ось тому саме Дмитрові письменник-дослідник разом з однодумцями доручив створити пам’ятник незламним українським хліборобам. Молодий скульптор на відмінно впорався з цим завданням. У центрі села Соснівка Олександрівської громади, що на Кіровоградщині, постав масштабний монумент «Хліборобам, що загинули за волю України».

Окрилений успіхом, Дмитро зі ще більшим завзяттям поринув у творчу роботу. Він брав участь у мистецьких симпозіумах та конкурсах, відкривав свої нові виставки.

У 2016-му виконав громадянський обов’язок, пройшов строкову службу в інженерних військах ЗСУ. Повернувшись, представив персональну виставку армійських замальовок. У 2018 році — серію портретів «Отамани Холодного Яру та Чорного лісу».

Того ж року скульптору доручають важливу місію: відновити погруддя на могилі Миколи Міхновського на Байковому кладовищі. Наступного року — створити погруддя видатного мислителя, першого ідеолога української нації на його батьківщині, у селі Згурівка на Київщині. «Нарешті це відбулося! — схвильовано написав тоді у соціальній мережі Дмитро Бур’ян. — Відкриття пам’ятника батьку української самостійності Миколі Міхновському! Приємно було попрацювати над цією роботою. Створити погруддя близькій по духу людині. Як вдячність від наступних поколінь вже вільної України».

Остання передвоєнна персональна виставка художника-графіка і скульптора з успіхом відбулася у Черкаському обласному краєзнавчому музеї. На ній Дмитро представив 74 графічні портрети та 10 скульптур. Хто з учасників тієї березневої мистецької події міг тоді уявити, що через рік талановитий автор «Семи років війни» одягне військову форму, візьме до рук автомата, аби разом з такими, як він, добровольцями зупинити чорну рашистську навалу, захистити свого трирічного сина, всіх українських дітей і рідну Україну.

«...У мого діда по батьку на Кропивниччині, у кінці городу, на межі, була невелика могилка, — писав згодом у миколаївських степах, у бліндажі, Дмитро Бур’ян. — Там була похована померла від голоду маленька дівчинка нашого роду... Це болить. Тому для мене завжди великим подразником було все російське в Україні. Прощення їм нема за злочини, вчинені ними проти нашої нації за століття. Нарешті ми маємо шанс на Перемогу правди над кривдою».

Перші місяці бойових буднів були найскладнішими. Ворог наступав, а в українських підрозділах бракувало всього: амуніції, технічних пристроїв, засобів захисту та зв’язку. Особливо прикрим було те, пригадував Дмитро, що у їхньому підрозділі стояв без руху бронетранспортер. Аби відремонтувати обидва двигуни БТРа, потрібні були чималі кошти. Й тоді художник-воїн звернувся до своїх колег та друзів. Допомога надійшла своєчасно. «Завершився перший збір на волонтерську картку, — написав, звітуючи благодійникам, Дмитро. — Мрія стала реальністю — капітальний ремонт двох двигунів БТРа. Тепер наш красунчик літає степами Миколаївщини» (на знімку).

Згодом були інші приводи для звітів. Їх Дмитро складав скрупульозно, рахуючи кожну надіслану гривню. Коли підрозділ обжився, окопався й став маленькою фортецею на своїй території, у художника з автоматом на плечах з’явилися рідкісні хвилини для малювання. Окопна творчість зарясніла назвами графічних робіт: «Гамалія», «Сотенний УПА», «Пророк», «Черкаський козак», «Художник», «Помста буде!» та іншими.

У червні 2022-го сталися трагедії, котрі болем і невимовним жалем переповнили Дмитрову душу. У смертельному бою під Ізюмом поліг Роман Ратушний, 24-річний відважний юнак, київський активіст, борець за рідний йому неповторний Протасів Яр. Під тим же пекельним Ізюмом загинув Олег Куцин, засновник «Легіону Свободи», командир добровольчого батальйону

«Закарпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Легендарного націоналіста Дмитро знав особисто, захоплювався його сталевою стійкістю, безкомпромісністю у боротьбі за Українську державу. Створюючи портрети Ратушного, а згодом Куцина, художник написав друзям: «Два козацькі хрести не встиг доробити для пана Олега. Досі вдячний за придбання моєї серії малюнків «Отамани Холодного Яру». Гірко і щемко, що гинуть найкращі серед українців. Найдостойніші люди. Герої. Хочеться бути гідним їхнього чину. Завжди пам’ятатиму і рівнятимуся на велетів духу нашої землі».

До Дня Збройних Сил України Дмитро Бур’ян підготував виставку графічних робіт у бліндажі (на знімку).

Освітлені окопними свічками, немов лики святих, виринали з напівтемряви й дивилися просто в душу, образи живих і загиблих героїв. Серед них — дитячий письменник, батько-одинак Володимир Вакуленко, замордований російськими бузувірами в Ізюмі.

«Зробив міні-виставку портретів захисників. На нашому спостережному пункті. Тримаймося! Разом переможемо. Москва впаде», — лаконічно підписав свою експозицію художник у військовому строї.

Через кілька тижнів вугільний олівець Дмитра Бур’яна створив батальний малюнок. На ньому українські спецпризначенці викидають рашистську нечисть з Кінбурнської коси. Про запеклий двобій у Дмитра склалося навіть кілька рядків гарячого білого вірша: «Шибки аж дзвенять! Стіни йдуть ходором... Битва за Кінбурн! Наші хлопці під Очаковом! Дають гарі окупантам...».

Бої штормлять. На півдні і сході. Війна триває. Люта, кровопролитна, жорстока. З її смертоносного виру українці неминуче вийдуть переможцями. Завдяки мужнім, хоробрим митцям, таким, як Дмитро Бур’ян, ми дізнаємося про її високу ціну. Про тих, хто з презирством дивився в очі ворогу, хто ступив у Вічність, закривши собою матір Україну.

Черкаська область.

Фото Дмитра БУР’ЯНА.