Лицьова сторона медалі
«Життя людини подібне до медалі, яка має дві сторони: аверс і реверс. Аверс — лицьова сторона, яку видно всім. І реверс — тильна сторона, яку не видно, але вона є. Без неї медаль не існує.
Народження, дитячий садок, школа, інститут, служба в армії, сім’я і робота, робота, робота — це все аверс (лицьова сторона).
Реверс — це громадська діяльність в царині фізичної культури і спорту.
Доля розпорядилася так, що я став будівельником. Древня мирна професія.
Молоді роки і енергію віддав розбудові матеріально-технічної бази Закарпатської облспоживспілки (яка була лідером у Радянському Союзі). Де й сформувався як керівник завдяки наставникам, з якими працював. У першу чергу це мій батько — Михайло Васильович Гісем, а також мій шеф — заступник голови правління облспоживспілки з будівництва Олександр Васильович Мартинов.
Радянський Союз перестав існувати, а матеріальна база облспоживспілки «розійшлася» по руках, які не брали жодної участі в її створенні.
Період становлення Незалежної України був непростий. Потрібно було виживати. Відкривалися нові можливості у співпраці з іноземними партнерами. Чим я успішно скористався. Цьому сприяли мої поїздки з доньками-спортсменками на міжнародні змагання до країн Європи.
Нові знайомства, нові бізнес-партнери: Сербія — кераміка (черепиця, облицювальна плитка, санфаянс); Італія — фірма «Leitner», виробник гірськолижних витягів; фірма «Elan» — виготовлення гірськолижного спорядження; Словенія — фірма «Duol», виробник великих критих спортивних споруд; будівельні фірми «Alpen bau» (Італія), «Wolf Modul» (Австрія), «Wolf System» (Німеччина).
Побачивши гірськолижні центри в Європі, захотілося схоже реалізувати вдома. Почали зі свалявського перевалу Уклин. На новорічні канікули на горі Уклин зібралися 28 депутатів Верховної Ради України. На жаль, «Курорт Уклин» не відбувся. Не пощастило...
З легкої руки заступника головного лікаря з господарської частини санаторію «Синяк» Михайла Лешка ми «передислокувалися» до села Синяк Мукачівського району — гора «Обавський камінь». Створили ТОВ «Спортивно-туристичний комплекс «Синяк». Директором обрали пана Лешка.
На календарі — 1998 рік.
За короткий час змонтували два витяги. На горі проводили етапи Кубку України та чемпіонат України з гірськолижного спорту.
Багато любителів лиж перші кроки зробили саме в «Синяку».
Вінцем роботи стало проведення україно-австрійських днів спортивної дружби на базі гори в селі Синяк та санаторіїв «Синяк» і «Квітка полонини».
Під керівництвом заступника голови Закарпатської обласної ради Ернеста Нусера розпочалося проектування розвитку курорту «Синяк» австрійськими спеціалістами. Вартість проекту оцінювалась у 150 мільйонів доларів. На жаль, через політичні чвари проект не відбувся...
Позаду Помаранчева революція. Президент Віктор Ющенко «протрубив» про піклування про маленького, чи пересічного, українця, який потребує соціального житла.
Наші контакти з будівельними фірмами «Wolf Modul» і «Wolf System» вилилися в реальні проекти. Австрійська технологія була адаптована до українських будівельних норм та законодавчих актів у співпраці з львівськими партнерами (ТОВ «Каменяр» — Богдан Демчина). Проте і програма «Соціальне житло» залишилася на папері.
Співпраця з італійською фірмою «Alpen bau» вилилася в два кілометри лісової дороги — першої в Україні, створеної за європейськими стандартами (Верховинський район Івано-Франківської області).
Співпраця з фірмою «Leitner» вилилася у проектування і монтаж гірськолижних витягів у Карпатах: СТК «Синяк» (с. Синяк, Мукачівського району), санаторії «Квітка полонини» (Свалявський район), «Зачарований край» (с. Осій Іршавського району) і на горі Стіг (урочище Драгобрат Рахівського району) — двомісний крісельний витяг. Наша структура стала офіційним представником фірми «Leitner» на Закарпатті.
Співпраця зі словацькою фірмою «Etop-energy» — результат розробки проекту альтернативної енергії «Гірка» в cелищі Чинадієво Мукачівського району потужністю 25 МВт, в тому числі 15 МВт сонячної енергії і 10 МВт вітрової енергії. Реалізація проекту «на паузі».
Запроектовані об’єкти: житлові будинки, дитячий садок на 80 дітей (с. Верхній Коропець Мукачівського району), фельдшерсько-акушерський пункт (с. Синяк), в яких передбачено опалення, освітлення, кондиціонування за технологією словацької фірми «Etop-energy».
На рідних теренах брали активну участь у реконструкції школи в селі Верхня Визниця Мукачівського району.
Очолили та здійснили проектування і будівництво санаторію «Сузір’я» в селі Солочин у Свалявському районі, в результаті чого оздоровниця стала однією з кращих на Закарпатті. Родзинка проекту — когенераційна енергетична установка «Caterpiller» потужністю 600 КВт.
Нами здійснено проектування і реконструкцію котельні та цеху перекурки (це такий термін) Ужгородського коньячного заводу. Встановлено когенераційну енергетичну установку «Vilson» потужністю 600 КВт британського виробництва.
Спільно з інженерами ужгородського заводу «Турбогаз» запроектували, сертифікували та запустили у виробництво гірськолижний витяг «Мультиліфт». Виготовлено 25 штук і змонтовано: у санаторіях «Квітка полонини» і «Сонячне Закарпаття» — по дві штуки; по одній одиниці на базі відпочинку «Водограй» у селищі Сколе Львівської області та селі Синяк.
Реалізували проект із глибокого заморожування і зберігання ягід для австрійсько-української фірми «Транскарпатен-Освальд».
Зворотна сторона медалі
«Лижі — це наркотик у хорошому сенсі слова. Це стиль життя. Базою для зимового відпочинку був «Бескид», куди на вихідні «Сніжні поїзди» вивозили для активного відпочинку лижників Мукачева, Сваляви та інших міст.
Аматори заводу «Мукачівприлад» змонтували примітивний бугельний витяг. Ретраку (сніготрамбувальної машини) не було. Зранку всі дружно дві години трамбували сніг лижами, щоб можна було кататися.
Потім з’явився новий гірськолижний центр у селі Подобовець Міжгірського району на горі Рябушка, який ми з цімборами-друзями-лижниками успішно освоїли. А освоювати було що! Це вам не гірка на Бескиді. Довжина траси і особливо перепад висот — істотний і відповідає міжнародним стандартам, що дало можливість проводити змагання найвищого рівня: всесоюзні сільські ігри, першість москви, першість білорусі, Кубок України, першість України.
Початкові уроки їзди на лижах на Бескиді ми, аматори, отримали від Андрія Берегія — свалявчанина, який свого часу тренував жіночу збірну України з гірських лиж. Він викладав у Львівському інституті фізичної культури.
У студентські роки я продовжував узимку тренуватися у Львівській політехніці на гірськолижній базі «Політехніка» в селищі Славсько, влітку — на водній базі в селі Гинна Наварія (біля Львова) на водних лижах у тренера Миколи Чубучного. Це вже було серйозно!..
Збірна Львівської політехніки на Універсіаді України стала абсолютним лідером. Капітаном нашої збірної був аспірант вузу Зіновій Курендаш.
Перші організаційні кроки у спорті я зробив саме в Політехніці.
Коли нашого тренера звільнили, ми залишилися «сиротами». Я взяв на себе обов’язки начальника збірної команди з гірських лиж на громадських засадах.
Два роки, поки я був студентом, ми самі тренувалися і успішно виступали на всеукраїнських змаганнях.
Ще один цікавий факт з лижного життя хотів би зафіксувати. Троє лижників — Олександр Сарканич, Володимир Голчо і я — в 1978 році (1 травня) здійснили сходження на гору Стой (Свалявський район). З нами була моя дружина Тетяна. Здійснили успішний спуск у бік села Оса. Думаю, що ми перші і поки що єдині, хто з’їхав з гори Стой на лижах...
Спортивна громадська робота продовжилася в 1994 році, у період становлення Незалежної України.
Відновилися етапи Кубку України на базах Волівця, Жденієва та Подобовця.
З’являються нові імена, в тому числі Олена і Тамара Гісем (мої доньки).
Слідом за дочками я також влився у спортивний рух краю. І був неприємно вражений імпотентністю спортивних функціонерів щодо вирішення простих організаційних питань. Дивитися на те не було сил. Довелося виправляти ситуацію. І, на жаль, таке триває 29 років поспіль!
Перші роки становлення спортивної галузі проходили в період тотальної бідності. Але емоційний підйом у суспільстві був на високому рівні. У розвитку гірськолижного руху відчувалася всебічна підтримка — моральна і матеріальна.
Базою зимового відпочинку став щитовий будиночок пересувної механізованої колони (ПМК) облспоживспілки біля мотелю «Смерічка» на околиці райцентру Воловець та будівельний вагончик біля підйомника на горі Рябушка в селі Подобовець, де ми й проводили зимові сімейні вихідні. На горі проходили вишкіл катання на лижах мої доньки, племінники, хресники і діти моїх друзів. Колектив налічував 14—16 людей. Тамара була наймолодша, але виконувала обов’язки коменданта. Тренувальний процес на горі забезпечував я.
Перші офіційні старти представників нашого любительського осередку відбулися в Славському на горі Тростян. Проходив черговий зимовий відпочинок. Приїжджає старший тренер збірної Закарпатської області з гірських лиж Володимир Ренжин із пропозицією, щоб дівчата з нашої любительської команди виступили на першості України у складі збірної області. Троє дівчат: Христина Дулішкович, Марія Гештень і Олена Гісем були включені до складу збірної області. А Олена Гісем через чотири роки була відмічена як краща спортсменка області.
Важливу роль у відродженні гірськолижного виду спорту віді-грали дві особистості, патріоти Закарпаття, котрі на ділі, а не на передвиборних гаслах прагнули розвитку туризму і рекреації. Адже гірські лижі — це візитна картка зимового Закарпаття. Це два Івани — Голубка та Митровцій. Обидва керували обласними управліннями спорту.
До речі, варто сказати, що фінансова складова в результатах спортсмена загалом посідає значне місце. Без неї ніяк. Буремні 90-ті. Бюджет порожній. На підприємствах — в основному бартер. На бартер хороших лиж не купиш. Підготовку спортсмена до змагань не проведеш. А значить, і результату не буде.
Підказка, як вийти зі становища, надійшла від мого товариша Віктора Грошева — першого заступника міністра спорту і туризму білорусі. Вердикт був такий: із сімейним бюджетом нереально досягти серйозних результатів у великому спорті. Так визріло рішення створити громадську організацію «Спортивний клуб «Латориця».
Зібралися аматори, любителі здорового зимового відпочинку: Георгій і Катерина Хіменці, Євген і Емілія Берщанські, Степан Легеза, Олег Щадей і я у будинку Хіменців і ухвалили рішення: створити ГО СК «Латориця». Президентом одноголосно обрали Степана Легезу.
Спортивний клуб став фундаментом відновлення гірськолижного спорту на Закарпатті, ступенем ракети-носія, яка вивела закарпатські лижні види спорту на Олімпійські орбіти, чого не було в історії зимових видів. Результат не забарився: 22 (двадцять два!) вихованці закарпатських лижників представляли Україну і Закарпаття на Зимових олімпійських іграх і Всесвітніх універсіадах. Починаючи з 1998 року (Нагано, Японія) на кожних Зимових олімпійських іграх у складі збірної України були представники Срібної землі.
З появою СК «Латориця» відкрилися нові можливості співпраці з потенційними спонсорами: як українськими, так і міжнародними.
Реальна співпраця почалася з Мукачівською лижною фабрикою (директор Володимир Данчевський), з лижною фірмою «Elan» і «Duol» — власник Душан Олай (Словенія). Шефство над клубом узяв заступник голови Закарпатської обласної ради Ернест Нусер. І як результат — графиня Шенборн запросила спортсменів СК «Латориця» на тренувальний збір на Олімпійську базу Австрії в Цеаль-Зее з культурною програмою у Відні. Усі витрати — за рахунок австрійської сторони. СК «Латориця» приймав графиню Шернборн у мотелі «Смерічка», яка в той час стала базою спортивного клубу.
В Україні формувалися інституції, в тому числі — Федерація лижного спорту України. І СК «Латориця» став одним із її засновників.
У 2002 році офіційно зареєстрували Закарпатську обласну федерацію лижного спорту. Співзасновники — Йосип Машкаринець, Золтан Мінай і я.
Першим президентом був обраний Юрій Брунцвик — тодішній директор Ужгородського фанерно-меблевого комбінату.
Ось такі мої будні й свята і обидва боки житейської медалі...»
Монолог записав Василь НИТКА.
Ужгород.
Фото надано автором.
