Мабуть, більшість сучасників Василя Стуса, які пережили його, відчувають певну вину перед цим чоловіком. Це вина за те, що ми жили поруч з ним — і нічого не знали про нього. Він був настільки глухо замовчуваний владою, що більшість його сучасників уперше довідалася про Стуса вже після його смерті. Та й вірші його стали доступними теж посмертно.
Це вина — без вини, але від того вона тяжка не менше.
Двома рядками вище сказано, що вірші його «стали доступними». Сказане вимагає уточнення. Його вірші тримають певну дистанцію між собою і читачем, до них небезпечно наближатися просто так, знічев’я — бо тебе відкине, як відкидає удар електричного струму. Цими віршами неможливо отак собі просто «милуватися», бо чи не кожен із тих віршів, мов генеральна репетиція Голгофи. А кому збреде в голову сказати: «Ах, яка мила ця Голгофа!» Навряд чи якийсь хлопець спробує спокусити дівчину віршами Стуса, бо навіть його еротичні поезії (як-от «Вона лежить, як зібгана вода…») схожі на дев’ятибальний шторм, де ти відчуваєш реальний страх безодні під собою.
Так само й особистість Стуса тримала й тримає його на відстані від нього. Це, як скажімо, сьогодні тримають на відстані від себе захисники Маріуполя: щоб наблизитися до них, треба наважитись на неможливе, як наважилися вони. Десь отак і зі Стусом. В одному з листів до дружини з неволі він писав: «Сьогодні, Валю, довідався із жалем, що Ти робиш якісь кроки вирвати мене із цього благословенного краю. Я Тебе розумію (і дякую, люба), але заради Бога — не треба того. В моїх очах це неестетично: твою чистоту янгольську іспитувати такими спробами. Віддаймося, Валю, долі. То найсправедливіше і найкраще для нас. Як Бог дасть — так і буде. Гаразд?»
Отже, його естетика дорівнює етиці. Не кожен поет міг би це повторити, знаючи, що про цей подвиг не почує ніхто, крім твоєї дружини й твоїх тюремників. А почують, може, лиш тоді, коли тебе вже не буде на світі.
Так само й з віршами: він уперто писав їх тоді, коли не гарантувалося, що ці вірші вийдуть на люди — кудись далі тюремної камери чи мордовського табору. Головні його книги — «Час творчості» й «Палімпсести» — створені в ув’язненні. Геніальна поетична симфонія «Гойдається вечора зламана віть…» — це погляд поета, спрямований на світ, видимий з вузького вікна слідчого ізолятора КДБ на вулиці Володимирській.
Колись, ще на волі, у передмові до своєї книги «Зимові дерева» (1970), він писав: «Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. (…) І думка така: поет повинен бути людиною. (…) Якби було краще життя, я б віршів не писав, а робив би коло землі».
Можливо, тут є певне перебільшення, в оцій обіцянці «робив би коло землі». А втім — хтозна? Адже він ніколи не кидав слів на вітер. У тій таки передмові він написав слова, що тоді здавалися лише метафорою: «Ціную здатність чесно померти». А через п’ятнадцять років Стус підтвердив ці слова власною смертю.