Але у цей непростий час корови стають справжніми годувальницями для своїх власників. Якщо раніше на Хмельниччині в обсягах надоєного дедалі помітніше зменшувалася частка господарств населення, де постійно скорочувалося поголів’я корів, то нині ситуація змінюється.
Щоб з’ясувати, чому це відбувається саме тепер, поцікавилась, як ведуть свій «молочний бізнес» сільські родини.
Із заготовачами справи не мали ніколи
— У нас вісім корів, — розповів Андрій із села, що за два десятки кілометрів від обласного центру. — Тримаємо їх вже не один рік. Так склалось, що кілька наших пайових гектарів розташовані у такому місці, що ми відвели землю під пасовище, тож з ранньої весни до пізньої осені худоба перебуває там. Це дуже зручно. Та все одно роботи вкрай багато. Це ж безперервний процес: нагодувати, напоїти, подоїти корів. Та головне — продати молоко.
Із заготовачами ніколи справи не мали. Хто ж буде так тяжко працювати за п’ять-сім гривень за літр молока, які вони ще й тепер платять?
Родині пощастило, що живуть недалеко від міста. Тож чотири рази на тиждень Андрій разом із дружиною їдуть туди, щоб продати свій товар. Зі збутом у них проблем не виникає. Уже мають своїх сталих клієнтів, тож здебільшого привозять молоко на замовлення. З-поміж багатьох інших продавців цих вирізняє ціна і якість товару. Усі нахвалюють його.
Якщо тепер на ринку в Хмельницькому півторашку молока продають за 40 гривень, то Андрій віддає за 30, а постійним і давнім клієнтам — взагалі по 25. Таку вартість тримає протягом усього року, без коливань у залежності від сезону.
У тому, що продає за нижчими від базарних вартостями, є свій резон. Стояти за прилавком годинами й триматись за ціну — немає часу. До того ж знає: те, що не вдасться продати — це вже збитки. А так продукція розлітається просто вмить.
Хоча його бізнес можна назвати доволі успішним, уже не раз задумувався над тим, щоб покинути цю справу. Надто багато сил потребує, і з роками стає все важче нею займатись. Та попри такі думки кількість корів поки що не зменшують.
Добре, що у загашнику був генератор
З Оксаною, котра привозить молоко з села, що тепер входить до складу Хмельницької міської громади, знайомимось на ринку. Жінка розповідає, що тримає три корови. А торік вирішила залишити ще теличку, тож її невеличке дійне стадо зростатиме.
— Все одно роблю коло тієї худоби, де три, то там уже й чотири корови. А так ще й трохи більше зароблю.
Про свої доходи не розповідає, але таємниці в цьому немає. Якщо корови дають взимку десь до десяти літрів молока кожна, то, продавши все, можна наторгувати до 800 гривень у день. За місяць вийде тисяч двадцять. Але це, якщо реалізувати все до грама. І не враховувати витрат.
А вони такі, як і на великому виробництві. Корми, логістика (кожен день потрібно дістатись до міста і назад, тож добре, що є свій транспорт), енергоносії...
Щодо останнього, то це не просто лампочка у хліві. Кілька років тому родина придбала генератор. Зробили це, бо іноді під час негоди в хаті зникало світло. Тож і вирішили перейти на автономне енергозабезпечення. Щоправда, у мирному житті цією технікою майже не користувались. А тепер, коли електрика часто відключена, — просто, як знахідка. Дозволити собі таку покупку за нинішніми цінами навряд чи змогли б. А як працювати в хліві в суцільній темряві? До того ж господиня має доїльний апарат, без якого справлятися все важче.
Звісно, техніка полегшує працю. Та все одно навантаження величезне. Робочий день розпочинається щодня десь о пів на четверту ранку. А в шість уже потрібно вирушати до міста на базар. Тож за пару годин потрібно нагріти воду, щоб помити корів, прибрати гній у хліві, видоїти худобу й дати їй їсти. А вже тоді розлити молоко в тару та... розпочати новий робочий день уже на базарі.
Справлятись із таким нелегко. І платня за цю працю виходить зовсім мізерна. Але інший заробіток і раніше було важко знайти, а тепер поготів. Тож доки є сили, Оксана доглядатиме своїх корів, доїтиме їх і продаватиме молоко.
Про завтрашній день ніхто не знає
Охочих наслідувати її приклад в селі зовсім небагато. Не те що по кілька корів, одну мало хто тримає. Не дивно, господині постаріли, і вже не мають сил поратися з худобою.
Але яким буде завтрашній день, ніхто не знає. Он у сусідніх селах з’явились переселенці, котрі сяк-так перезимують. Але йде весна, і ті, кому нікуди переїжджати, вже думають над тим, де посадити хоч якийсь город. Можливо, хтось із часом захоче і худобу тримати. Навряд чи можна розраховувати, що таких господарів буде багато. Та все ж...
Треба визнати, що молоку з приватних господарств усе важче конкурувати з тим, що виробляється на великих фермах. Та попит на «домашнє» не зменшується.
Попри всі ризики, про які застерігають санепідеміологи, покупці цінують його за якість, натуральність, а головне — доступність ціни. Для тих, хто не може дозволити собі заводські сири і йогурти, сметану і кефір, селянське молоко залишається чи не єдиним джерелом такої продукції. Тож поки є попит, залишатиметься і пропозиція.
Хмельницька область.
