Звичайно, Одеса — місто південне, але зими тут часто бувають суворими, сніжними та тривалими. Саме тому городяни завжди героїчно боролися за кожен градус тепла у своїх оселях.

За нинішніми мірками, взимку в одеських будинках на початку ХХ століття було досить холодно — 14—16°С. А в спальнях температура повітря була ще нижчою. Але в цей час, наприклад, в Англії спальні не опалювалися взагалі. Щоб не будити весь будинок клацанням зубів від холоду, англійці брали із собою в ліжко грілку і доки вона остигала — вдавалося заснути.

Будинки опалювалися дровами, які в степовій Одесі завжди були супердефіцитним товаром і коштували залежно від породи дерева від 20 до 40 копійок за один кубометр. Для порівняння: 10 кілограмів вугілля можна було купити за 15 копійок, а літр гасу коштував 25 копійок.

Колоди доставляли до Одеси морем і залізницею. Їх розпилювали на дрова та відправляли на склади, яких в Одесі на початку ХХ століття було майже сто.

Природно, що місця в Одесі було набагато менше, ніж у столицях імперії — Москві та Санкт-Петербурзі. Але дров’яні сараї городянам були необхідні, а ставити їх поряд з будинком було не можна — вони псували вигляд міста та порушували указ про будівництво вулиць одним фасадом. Тому для господарських потреб та спорудження сараїв активно використовували вільний простір у дворах.

Дров’яні сараї будували не центром двору, а периметром. Потім двірники кололи дрова і відносили їх у комірчину на чорних сходах. Звісно, всі сьогодні знають про чорні сходи: вони вели з двору на кухню, користувалася ними зазвичай прислуга, там були відхожі місця. Коли дрова підсихали, їх відносили мешканцям.

З піччю — веселіше

Квартири в прибуткових будинках Одеси здавалися з дровами і без дров. Різниця в ціні іноді була досить великою. Тому майбутнім квартиронаймачам доводилося зробити непростий вибір: яку квартиру зняти — з дровами чи без.

Звісно, винаймаючи житло з дровами, квартирантові вже не доводилося дбати про закупівлю «енергоносія», але часто якість дров була такою, що ризик учадіти був досить великий. А винаймаючи житло без дров, була ймовірність оселитися в настільки холодних кімнатах, що їх неможливо було прогріти, скільки не опалюй.

Аж до 1930 років тепло в одеських будинках «добувалося» виключно з печей. У деяких будинках споруджували цегляні — російські — печі, які потім за традицією білили. Також використовувалися чавунні печі, які потім прозвали «буржуйками». Крім того, що вони дуже непогано обігрівали помешкання, на них ще можна було готувати.

Але чавунні «буржуйки» дозволялося ставити тільки для просушування приміщень, а постійно використовувати їх було заборонено. Тому коли приходили перевіряльні комісії, господарі запевняли, що поставили «буржуйку» зовсім нещодавно і тільки для просушування приміщення.

Каміни в Одесі для опалення приміщень використовували досить рідко. Причина такої «нелюбові» пояснюється досить просто — у камінах тільки 30% тепла, що віддається, йде на обігрів приміщення, а все інше «вилітає в трубу».

Найчастіше в одеських будинках ставили печі-«голландки». Це довгі вертикальні печі майже на всю висоту стіни, облицьовані плиткою або кахлями. Вони й вигляд мали кращий, і топилися економніше. Звичайну піч топити доводилося щодня, а кахельну «голландку» — раз на два дні.

Вогонь, вода і труби

Центрального опалення в сучасному розумінні в Одесі не існувало. Але в старих газетах можна знайти про нього сотні згадок. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття так називали єдину систему обігріву для всього будинку. Таких будинків в Одесі було приблизно 6% і лише третина з них повністю відмовилися від дров. Зазвичай у багаті квартири проводилося опалення від котла, а мансарди та господарські приміщення обігрівали по-старому пічками.

Для облаштування «теплопункту» у підвалі встановлювали котел, від якого тепло надходило до квартир. Способів «доставки» тепла до житлових кімнат було кілька. При водяному опаленні в казані нагрівали воду, яку насос пускав трубами. За схожим принципом було влаштовано парове опалення, тільки як теплоносій використовувалася не вода, а пара.

Ще одним способом обігріти кілька приміщень було повітряне опалення — котел нагрівав повітря, яке трубами піднімалося до житлових кімнат. Зазвичай отвори для виходу теплого повітря облаштовувалися в кутках приміщень і прикривалися ґратами, щоб у труби не потрапили сміття та свійські тварини.

У дореволюційній Одесі найкращою фірмою з облаштування опалення приміщень була майстерня Бруно Фетіша, яка розташовувалась у будинку Граупе на вулиці Тираспольській, 11. Майстерня пропонувала одеситам опалення різного типу: водяне, пароводяне, парове, повітряне, пароповітряне та водно-повітряне. Одним із найуспішніших проектів майстерні Фетіша можна вважати облаштування центрального парового опалення в міському закладі для божевільних Одеси.

Централізоване опалення (від загальних котелень) почало з’являтися в Одесі лише у 1930-х роках, і поступово трубами теплопроводів було охоплено все місто. Але, зважаючи на все, цей варіант через свою дорожнечу і високі втрати тепла (за які доводиться платити споживачам) стає з кожним роком дедалі невигіднішим. Одесити нині дедалі частіше починають надавати перевагу облаштуванню індивідуальних теплопунктів у своїх будинках. Що ж, як то кажуть, нове — це добре забуте старе.

У середині ХІХ століття одесити досягли відмінних результатів у мистецтві накопичення та збереження тепла. Почали застосовуватися різні заходи щодо зниження тепловтрат у середині будинків. Цегляні стіни стали робити набагато товщими (до 0,5 метра), а вікна — двосторонніми. Відстань між віконними рамами становила приблизно 25 сантиметрів. Улітку одну з рам знімали та зберігали до наступної зими. Коли наставали холоди, раму вставляли назад, а порожній простір утеплювали мохом або ватою. Для покращення зовнішнього вигляду всі обкладали кольоровим папером.

З появою централізованого опалення важливим елементом у квартирах та будинках стали радіатори. У народі їх називали батареями. Першими батареями були звичайні сталеві труби, виготовлені у вигляді змійовика — схожі на них досі використовуються як сушки для рушників. Але такі опалювальні прилади служили недовго. Їх часто доводилося міняти, що сильно било по кишені споживачів, тому водяне опалення не мало попиту.

Звичний нам чавунний радіатор винайшов Франц Карлович Сан-Галлі, який у 1853 році приїхав на заробітки до Росії. «Гастарбайтер» із Польщі влаштувався працювати на машинобудівний завод у Петербурзі. Через чотири роки він винайшов «гарячу коробку» (німецькою — heizkorper). По суті, це була чавунна труба великого діаметра з дископодібними виступами, якими текла гаряча вода. Найважливіше, що це був окремий елемент, який підключався до труб у потрібному місці.

З дня появи на світ першого виробу минуло понад 160 років, але чавунні радіатори й нині здаються вічними. Річ у тім, що чавун не тільки здатний максимально довго віддавати отримане від гарячої води тепло, а й може протистояти агресивному впливу гарячої води, яка, пройшовши досить довгий шлях трубами, набуває «вбивчих» для інших матеріалів властивостей.

Одеса.

Фото надано автором.