Нещодавно вийшла книга відомого українського вченого-економіста Анатолія Гальчинського «Нотатки радника Президента. Десять років з Президентом Леонідом Кучмою». Її автор, який протягом десяти років був радником президента Леоніда Кучми, спробував підбити основні підсумки розвитку України за період 1994—2004 років. Книга охоплює три блоки проблем: державне будівництво, економічні реформи й зовнішню політику держави в зазначений період її розвитку.

Сьогодні, на тлі нової глобальної економічної кризи, ми чомусь забули, яку Україну прийняв 1994 року Леонід Кучма. Хто згадує про гіперінфляцію того року, коли люди прагнули в один день витратити свої мільйони карбованців, тому що завтра ціни обов’язково зростуть? Про те, як зарплату робітникам замість грошей видавали продукцією підприємств — милом, іграшками, інструментами тощо? Про те, як «човники» їздили в Польщу, Румунію, Туреччину й інші країни за товаром? Та й багато чого іншого.

Країна перебувала в умовах системної економічної кризи, коли відцентрові тенденції загрожували підірвати територіальну єдність, а політична система працювала в стані конституційного і правового вакууму.

І в цих умовах була необхідна серйозна політична воля для того, щоб почати масштабні економічні й політичні реформи. Але навіть одна вольова людина не змогла б упоратися із цими завданнями без команди професіоналів. Леонідові Кучмі таку команду вдалося сформувати. І мені приємно усвідомлювати, що я теж був членом цієї команди.

Леонід Кучма не побоявся взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні. Уже в серпні 1994 року — на другому місяці президентства — він підписав два укази, взявши на себе контроль за основними напрямками діяльності уряду, а також підкоривши собі голів обласних рад, які на той час очолювали виконкоми рад.

Не менш рішучими були кроки президента Леоніда Кучми на шляху проведення економічних реформ. У жовтні 1994 року — лише на четвертому місяці перебування на посту глави держави — він оприлюднив звернення до Верховної Ради під назвою «Шляхом радикальних економічних реформ». Цей документ, у підготовці якого брала участь група авторитетних учених-економістів під керівництвом Анатолія Гальчинського, не зводився лише до гучної назви. Він був цілісною програмою, яка затвердила принципи державної політики на 1994—1998 роки.

Необхідно зазначити, що за всі роки незалежності саме програма «Шляхом радикальних економічних реформ» залишилася, мабуть, єдиною програмою, всі пункти якої було виконано. Про це свідчать цифри. Так, було скорочено темпи падіння ВВП з 22,9% в 1994 році до 10% в 1996 році й до 0,3% у 1998 році. Починаючи з 1999 року, сальдо поточного рахунка платіжного балансу України було позитивним. А в 2004 році, тобто до кінця президентського терміну Леоніда Кучми, цей показник досяг 10,6%, що було одним із найкращих показників у Європі.

У цьому чимала заслуга президентської команди, у тому числі й самого Анатолія Гальчинського.

І, звичайно, не можна не відзначити роль президента Леоніда Кучми в проведенні грошової реформи, яка тривалий час стримувалася через нерішучість тодішнього керівництва Нацбанку. При цьому слід зазначити неконфіскаційний характер реформи. Як визнає сам Анатолій Гальчинський, президентові тоді радили піти на конфіскаційні кроки, щоб розв’язати проблему інфляції. Однак він однозначно виступив проти цього, тим самим підвищивши довіру не тільки до грошової реформи, а й до діяльності влади в цілому.

Не можна залишити без уваги рішучих дій президента і його команди під час світової фінансової кризи 1997—1998 років, впливові якої не змогли протистояти навіть стабільні економіки країн Південно-Східної Азії, Японії, Австралії, Бразилії й Мексики. А Росія змушена була навіть оголосити дефолт.

Тому, щоб нас не спіткала така доля, також сприяли рішучі й ефективні кроки глави держави. Тоді було видано майже сотню президентських указів з найбільш гострих економічних проблем. Одним із ключових став підписаний у січні 1998 року Указ «Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходів щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі». Можна лише уявити обсяг робіт, пов’язаних з розробкою цього й інших актів глави держави.

Думаю, не має сенсу переказувати зміст книги Анатолія Гальчинського. Її потрібно читати в оригіналі й у повному обсязі. Упевнений, ця книга знайде свого читача не тільки серед тих, хто брав участь у політичному процесі тих днів, а й серед тих, хто лише ступає на шлях життя.

У ній відображено всі труднощі проведення політичної реформи в Україні в умовах системної кризи, яка склалася до 1994 року, висвітлено перипетії економічних реформ, пов’язані з непростими приватизаційними процесами, проведенням грошової реформи й боротьбою з наслідками світової фінансової кризи, а також проблеми формування зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної політики молодої держави.

Упевнений, що викладені Анатолієм Гальчинським факти й зроблені ним акценти змусять читачів по-новому поглянути на історію становлення державності України, на багато дискусійних питань її внутрішньої й зовнішньої політики в період президентства Леоніда Кучми.

У книзі червоною ниткою проходить думка: для того, щоб бути зрозумілою, прогнозованою й ефективною, влада має підтримувати наступність.

Звичайно, десятилітній період президентства Леоніда Кучми не можна оцінювати однозначно. На жаль, тут також були прорахунки й помилки. Деякі реформи були не зовсім вдалими, деякі залишилися незавершеними або через об’єктивні обставини, або через відсутність політичної волі, або через відвертий опір.

Одна із ключових проблем полягає в тому, що попри ідеї «випереджального розвитку», «технологічного прориву», не вдалося забезпечити розвиток економіки на новій високотехнологічній базі. Економічне зростання забезпечували традиційні низькотехнологічні галузі.

Очевидно, що підписання угоди про Асоціацію між Україною і ЄС відкриває нам широкі можливості для проведення модернізації економіки й політичної системи. Водночас потрібно усвідомлювати, що  Україна в ЄС, як донорський орган, може прижитися, а може не прижитися, і тоді виникне загроза загибелі всього організму.

У цьому контексті вважаю важливим нагадати сформульований у свій час президентом Леонідом Кучмою принцип європейської інтеграції України: у Європу потрібно йти з конкурентоспроможною й високотехнологічною економікою, а також з консолідованим суспільством і дієздатною державою.

Досягти всього цього ми зможемо лише тоді, коли не забуватимемо про витоки, успіхи й проблеми в нашій історії — і древній, і сучасній. Нам надто важливо не повторювати помилок попередників, а вчитися у них. І тут багатий ґрунт для роздумів і висновків дає книга Анатолія Гальчинського.

ДО РЕЧІ

Україна в ЄС, як донорський орган, може прижитися, а може не прижитися, і тоді виникне загроза загибелі всього організму.

Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, народний депутат України.