Поки одні науковці захищають Україну зі зброєю в руках, їхні колеги забезпечують стійкість інтелектуального, інформаційного фронту боротьби з агресором.

Саме від науки, зокрема її гуманітарної складової, значною мірою залежить європейський прогрес та майбутнє нашої країни як на полі бою, так і під час її оновлення та відбудови. Наука є неодмінним атрибутом, наріжним каменем прогресивного розвитку українського суспільства, імперативним чинником для утвердження в ньому європейських традицій, національної гідності, збереження національної історичної пам’яті.

На думку президента НАН України, академіка  А. Загороднього, «саме наука має відігравати ключову роль у відродженні України». Немає жодних сумнівів у тому, що майбутнє України має зводитись на науковому фундаменті.

В умовах загроз та викликів глобального світу наука, особливо соціогуманітарна, залишається потужним форпостом націє- та державотворення, інтелектуальним підґрунтям для захисту цінностей демократичного світу.

Повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну висуває нові вимоги до вітчизняної науки, особливо до такої її важливої складової, як українознавство.

Українознавство в якості інтегративного і водночас відносно самостійного напряму соціогуманітарних знань у понятійно-термінологічному аспекті є комплексом різноманітних наук про Україну та українців, які вивчаються як у ретроспективі, так і в динамічних координатах сьогодення. У синтетичному вигляді українознавство представлено такими домінантними напрямами академічної та університетської гуманітарної думки, як історія України, культура українського народу, українська мова та література.

Зауважимо, що дослідницьке поле українознавства далеко не вичерпується вказаними нами провідними напрямами соціогуманітарних студій. До важливих його складових цілком доречно було б віднести археологію, етнографію, краєзнавство, педагогіку, філософію, антропологію, право, а також біологію, географію, економічні дисципліни, які безпосередньо чи опосередковано вивчають різноманітну тематику природничо-цивілізаційного розвитку України.

Війна рф проти України та рішуча відсіч українського народу загарбнику призвели до посилення значення та авторитету нашої держави в Європі та світі. Своєрідним науковим, інтелектуальним брендом в європейському освітньо-науковому та культурному просторі стали такі поняття, як «Україна», «українці», «українознавство», «вітчизняна гуманітаристика».

Президент міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер, визначаючи глибинні історико-генетичні підвалини європейського вектора українознавства, зазначає: «Будь-яке суспільство без гуманітарних наук втрачає дуже багато, фактично підґрунтя власної ідентичності».

Гуманітаристика вчить українців шанобливого ставлення до героїчних і драматичних сторінок вітчизняної історії, до своєї мови, унікальної культури, допомагає розв’язувати нелегкі, суперечливі питання консолідації українського суспільства, відкриває перспективні можливості інтеграції України в європейський дослідницький та інтелектуальний простір. Водночас мусимо констатувати, що держава недостатньо приділяє уваги належному фінансуванню українознавчих досліджень.

З нашої точки зору, за своїм змістовним наповненням, тенденціями і напрямами розвитку українознавство має бути європейською наукою. Зазначимо у цьому зв’язку, що вітчизняне та зарубіжне українознавство як система знань про Україну та українців у часі та просторі має вагомі творчі здобутки. В інституційному вимірі воно представлено як академічними, так і університетськими структурами. Це, зокрема, науково-дослідницькі інститути, університетські центри та кафедри українознавчого спрямування. Серед них варто назвати Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича, Інститут народознавства, які належать до організаційно-наукової структури НАН України. У цьому переліку дослідницьких установ чільне місце займають Центр українознавства в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а також університетські кафедри україністики, які функціонують у вітчизняних та галузевих університетах різних регіонів України.

До відомих зарубіжних дослідницьких структур слід, наприклад, віднести Інститут славістики Віденського університету, Український науковий інститут Гарвардського університету, Український вільний університет у Мюнхені.

До речі, саме в цьому вищому навчальному закладі Баварії реалізується міждисциплінарна програма, яка гармонійно поєднує українську мову, літературу, культуру та історію. Успішно функціонують в Європі та світі такі дослідницькі центри та структури з проблем вивчення української гуманітаристики, як Наукові товариства імені  Т. Шевченка в Парижі, Нью-Йорку, Торонто, Канадський університет українознавства, Центр дослідження української спадщини в Саскачеванському університеті, кафедри та відділи українознавства та славістики Празького, Паризького, Загребського, Белградського, Пряшівського, Варшавського, Ягелонського, Люблінського, Стенфордського, Колумбійського та інших зарубіжних університетів.

Зазначимо також, що на створеному у 2021 році порталі «Український освітній всесвіт» зареєстровано 329 українознавчих осередків за кордоном. Серед них: 267 шкіл, 18 культурних центрів з освітньою складовою, 32 вищі освітні установи, шість наукових установ, шість українських музеїв та галерей з освітньою компонентою. Безперечно, досвід діяльності відомих вітчизняних та зарубіжних наукових центрів українознавства вимагає від дослідників гуманітарної думки прискіпливого вивчення, а також творчого застосування у вітчизняному освітньо-науковому та культурному просторі, поглиблення та розширення творчих зв’язків.

Не викликає сумнівів, що Науково-дослідний інститут українознавства, підпорядкований Міністерству освіти і науки України, має посісти свою особливу наукову та інтелектуальну нішу серед вітчизняних дослідницьких структур. До того ж для реалізації цього важливого завдання є певні передумови. Насамперед вкажемо на те, що НДІ українознавства має вагомі наукові здобутки у царині вивчення теоретичних і прикладних проблем українознавства.

Особливо плідною була наукова діяльність інституту в період з 1990-х років минулого століття до початку 2000-х, коли його очолював один із фундаторів сучасного українознавства, професор Петро Кононенко. У цей період у стінах інституту працювала плеяда таких відомих вчених, яскравих представників української гуманітаристики, як В. Баран,      О. Семашко, Л. Токар,      І. Надольний, В. Солдатенко, Я. Калакура, А. Мокренко, П. Масляк, Л. Грицик та інші. Благородна місія новоствореної новітньої наукової інституції виявилась насамперед в тому, що від дня свого заснування вона поставила собі за мету, за словами С. Єфремова, глибше пізнати свій край, для того, щоб «найбільш доцільно та інтенсивно служити йому».

Стратегічним завданням інституту в умовах сучасних викликів та загроз є відновлення, модернізація та зміцнення його наукових традицій, кадрового та інтелектуального потенціалу. Нам необхідно також повернути втрачений національний статус Інституту українознавства, перетворивши його на потужний науковий, інформаційно-аналітичний та комунікативний центр для координації теоретичних і прикладних досліджень із проблем українознавства. У реалізації цих завдань ми сподіваємося на підтримку та допомогу Української держави.

Значні очікування щодо перспективного розвитку Науково-дослідного інституту українознавства його колектив пов’язує з призначенням на посаду директора доктора філософії, професора, заслуженого працівника освіти України, лауреата Державної премії в галузі науки і техніки України Василя Чернеця. Нове керівництво інституту в стислі терміни здійснило низку перспективних системних кроків у напрямі зміцнення та оптимізації кадрового забезпечення діяльності наукової установи, розширення її організаційної мережі. Зокрема, за досить короткий термін зарубіжні філії інституту вже створено в таких відомих європейських освітньо-наукових і культурних центрах, як Мюнхен, Единбург, Краків. Триває робота з відкриття вітчизняних філій інституту.

Проте для ефективного виконання своїх наукових та експертних завдань і функцій нам, безперечно, потрібне держбюджетне фінансування всіх пріоритетних напрямів діяльності інституту. Гуманітарна наука не повинна бути на узбіччі, вона має відчувати постійну підтримку з боку державних інституцій та структур, центральних органів виконавчої влади, зокрема Міністерства освіти і науки. Слушне запитання, яке в роки Другої світової поставив Вінстон Черчіль, актуальне і нині: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ж ми воюємо?».

У цей відповідальний для України час українознавці мають плідно і натхненно працювати над тими дослідженнями, які наближають нашу Перемогу, забезпечують відновлення та розвиток Української держави. Вважаємо, що соціогуманітаріям важливо зосередити творчі зусилля на дослідженнях, в яких би на оригінальній джерельній та новітній методологічній основі переконливо обґрунтовувалася європейськість України, європейський вектор її гуманітарної політики.

Зокрема, значний науково-пізнавальний інтерес має всебічне дослідження потужної українознавчої проблеми, присвяченої творчому осмисленню державотворчої місії України впродовж її тисячолітньої історії в контексті сьогоднішніх завдань та викликів. На цьому наголосив академік-секретар Відділення історії, філософії та права Валерій Смолій у своєму виступі на засіданні Президії НАН України, яке відбулось у вересні цього року. Він також підкреслив, що розв’язана російсько-українська війна має історичні, політико-правові, соціальні та цивілізаційні виміри. Саме на їх дослідження мають бути зорієнтовані зусилля вчених.

Керуючись інтуїцією, можна стверджувати, що Україна перебуває на початковому етапі нового історичного циклу. З огляду на це, для дослідників історичної істини важливим у методолого-рефлексивному сенсі є усвідомлення і сильних, і вразливих сторін складного і досить суперечливого процесу вітчизняного державотворення...

До пріоритетних напрямів гуманітарних досліджень варто віднести також вивчення проблем збереження та ідентифікації культурно-мистецької спадщини України, принципів, критеріїв та механізмів розмежування з культурою, яку уособлює політико-ідеологічний концепт «русскій мір».

Нагадуємо, що агресор серйозно пошкодив або знищив вщент 300 пам’ятників національної культури, прагнучи поцілити в серце української ідентичності. Російські війська викрали унікальні артефакти з більш як 40 музеїв України. Тому питання культурної протидії ворогу вимагають поглибленого вивчення дослідниками-україністами. Не віддзеркалюючи концепти «русского міра», нам потрібно будувати свій український світ, заснований на непорушності прав людини і базових принципах демократії, європейських цінностях.

Дослідження нагальних проблем вітчизняної історії, культурно-мистецької та мовно-літературної галузей є тим гуманітарним підґрунтям для зміцнення системи національної безпеки. А вона, як відомо, неможлива без інтелектуального потенціалу суспільства. Саме україністика є тією духовно-культурною квінтесенцією, яка виступає каталізатором утвердження та осмислення суб’єктності України в цивілізованому світі, її позитивного іміджу в європейському гуманітарному просторі.

Сподіваємось, що за підтримки держави в українознавців з’явиться значно більше можливостей, зокрема фінансових, для участі в європейських наукових проектах. Сподіваємося також на сприяння МОН України в наданні міжнародних наукових грантів для проведення фундаментальних та прикладних гуманітарних досліджень.

Відомий український та американський історик, професор Гарвардського університету Сергій Плохій цілком слушно вказує на те, що, поза сумнівом, Українська держава, як і її національно-патріотична еліта, зацікавлена в Європі, проте вона має ще багато зробити для популяризації європейської ідеї вдома. На його думку, Україна потребує Європи, але ж і Європа має бути зацікавленою в тому, щоб наша держава була незалежною й демократичною.

Президент Європейської дослідницької ради Марія Лептін наголошує на тому, що для допомоги українцям у проведенні наукових досліджень важливо, щоб наукова спільнота була разом. На її думку, саме фундаментальні дослідження дадуть змогу вирішити найважливіші проблеми нашого часу. Такий підхід варто екстраполювати і на проблематику досліджень у царині українознавчої гуманітаристики.

На наше переконання, основна місія соціогуманітарної науки з чітко окресленою україноцентричною парадигмою полягає в тому, щоб формувати завдання майбутнього перспективного розвитку держави. Незважаючи на війну, складні проблеми в державі, камертон вітчизняної науки все-таки налаштований на перспективу. У нашій пам’яті мають бути назавжди закарбовані слова Бориса Патона, з якими він звернувся до науковців: «Ми неодмінно мусимо вистояти... Наука — той національний скарб, який ми повинні передати своїм нащадкам. Це те, що ніколи не знеціниться і завжди у цьому світі буде затребуваним».

Анатолій ПАВКО, доктор історичних наук, професор, заступник директора НДІ українознавства МОН України, заслужений працівник культури України, дійсний член (академік)  Академії наук вищої школи України.