Колаж із серії «Дім» Єлизавети Літвіненко.

Презентована в Національному музеї Голодомору-геноциду виставка «Паралелі» незабаром продовжить роботу в низці європейських країн. Мистецький проект музейного закладу, започаткований разом із майстернею Cutout Collage Festival & Studio, представляє серію колажів, автори яких переосмислюють історію Голодомору в контексті російсько-української війни та шукають схожість і відмінність подій 1930-х років і 2022-го та початку 2023-го.

Жодна з робіт Валерії Мірошникової, Наталії Охман, Аннет Сагаль, Каті Лісової, Марини Сілякової, Валерії Бойко, Ярослави Гузь, Ірини Татаренко та інших майстрів нікого не залишає байдужим. Сюжети, кольори, акценти — все працює на головну ідею проекту, що мовою мистецтва розповідає про злочини минулого і сьогодення світу.

«Ми продовжуємо шукати нові форми і формати подачі історії Голодомору — і буквально, і метафорично. І цей проект — саме одна із таких форм вираження нашого трагічного минулого за допомогою мистецтва, в якому кожен зможе знайти свої смисли», — каже кураторка проекту від Музею Голодомору Марина Богуш.

Організатори виставки зазначають, що пам’ять про трагічні 1932—1933 роки — це більше, ніж спогад про страшне, травматичне минуле. Її завдання — будити сумління, спонукати до дії, до протистояння сучасним ризикам і виявам геноциду, до якого росія, розпочавши повномасштабну війну проти суверенної держави, знову вдалася. Тепер уже у XXI столітті. «Щоб придушити опір українців та знищити їх як націю, сталін влаштував Голодомор.

Щоб знищити Україну як національну державу, путін розпочав криваву війну. Масштаби обох трагедій страхітливі, а паралелі між ними напрошуються самі собою», — наголошує Марина Богуш.

На думку співкураторів проекту, серед яких Аннет Сагаль і Катя Сита, активне пам’ятання про Голодомор й усвідомлення масштабів геноциду українського народу під час війни, що триває, потребує аналітики і персоніфікації.

Саме для цього митці обрали нову нетипову форму репрезентації теми. Марія Шапранова у своєму колажі «Поле», проводячи паралель між подіями минулого і сьогоднішніми, що не відрізняються своєю сутністю, але відрізняються методами, зобразила селянина, який оре плугом землю, й інше поле, зоране російськими ракетами. «Тепер у геноциді українського народу бере участь ракетна зброя», — підкреслює мисткиня.

Увагу глядача привертає колаж Ксенії Туренко «Карта Голодомору» (на знімку). Графічно показуючи масштаби трагедії, що охопила більшість території України, авторка зазначає, що організований сталіним мор забрав життя мільйонів українців. «Жорстокість Голодного мору полягає в тому, що голод не був наслідком посухи, неврожаю чи стихійного лиха. Він став результатом навмисної політики. Ця карта Голодомору — як нагадування про жорстокість і біль», — зазначає авторка.

Ще один її колаж «Останні слова» про неймовірний відчай жертв сталінської політики знищення цілого народу. Презентуючи роботу, мисткиня цитує лист 12-річної Євдокії до родичів: «Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище, хапали що потрапить. А нас били палицями і лозою. Херсон — портове місто, і ми бачили, як вантажать зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег. Їх обливали бензином і палили».

«Решта слів зайва», — резюмує Ксенія Туренко.

Виставкові колажі відкривають ще одну грань організованої комуністичним режимом гуманітарної катастрофи — знищення духовних підвалин суспільства через богоборство та руйнацію храмів. Цій темі присвятила одну зі своїх робіт — «Святий грабіж» — Аннет Сагаль. Авторка наголошує: «Підставою для руйнування сакральної архітектури стало проголошення українських релігійних організацій осередками контрреволюції. Тільки в Києві протягом 20—30-х років були знищені Михайлівський собор, Георгіївська та Межигірська церкви. Церковне начиння, святині або нищилися, спалювалися чи рубалися, або вивозились до музеїв москви та ленінграда. Якщо церква не руйнувалася повністю, її будівля використовувалася не за призначенням, перетворювалася на клуб чи зерносховище. У 2022 році росіяни продовжили нищити українські церкви, викрадати ікони й інші цінні артефакти. Українцям доводиться ховати релігійні святині й музейні експонати у сховищах, а самі пам’ятки архітектури, пам’ятники закривати мішками з піском».

Представлені роботи інших учасниць проекту — Віки Остренко, Ганни Русявої, Єви Гольц, Ангеліни Дацюк, Міли Чепрасової, Марії Гумецької, Олени Ушакової — також привертають увагу широкої аудиторії і спонукають до переосмислення та аналізу геноциду українців у XX столітті та геноциду, який відбувається сьогодні.

Фото Валерії МІРОШНИКОВОЇ.