Насправді, слово «останній» вона не любить, не сприймає і намагається у розмові оминати. Просто каже, що поговорила з чоловіком того дня...

«Щойно була можливість і зв’язок, він постійно телефонував, хвилювався за нас із донькою і за родину», — розповідає жінка. Хвилювалася і вона — як-не-як, чоловік на війні і до того ж — у найгарячішій точці. Але того дня це хвилювання було якимсь особливим. Почувши тривожні нотки у голосі дружини, Сашко заспокоїв, мовляв, усе нормально. Поговорили, як завжди, коротко. Більше на зв’язок він не виходив. Це потім їй стане відомо, що цей телефонний дзвінок був за декілька годин до пекельного бою...

Земля там просто горіла

Новотошківське, що на Луганщині, де стояла тоді 57-ма окрема мотопіхотна бригада (34-й батальйон), в якій числиться Олександр Русецький, вріжеться в її свідомість назавжди. Нині, як і в ті дні, жінка ретельно стежить за телевізійними новинами із зони бойових дій. Знає, що саме в середині квітня у тій місцині Луганської області українські вояки мужньо тримали оборону, та, на жаль, рашисти значно перевершували їх і кількісно, і в озброєнні. «Земля там просто горіла...» — зітхає Наталія.

Офіційне повідомлення про те, що російські окупанти захопили Новотошківське, пролунало з телеекрана 25 квітня. Від населеного пункту залишились самі руїни... Голова обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай уточнив, що захоплювати там було нічого, російські війська взяли випалену землю...

На ту болючу тему, як зізналася Наталія, тепер уже може говорити спокійно, хоча що робиться в її серці, не знає ніхто... Тоді ж, у перші дні, коли їй повідомили, що чоловік зник безвісти, здавалося, чорна пелена закрила очі, світ зник, залишивши страшенний біль і безвихідь. Зібравши всі сили, вона зрозуміла, що таким своїм станом нашкодить не лише собі, а й п’ятирічній донечці, тому треба було взяти себе в руки, жити та шукати Сашка. Такі думки не залишають її й у ці дні, просто вона навчилася той пекучий біль нікому не показувати.

Згадувати лише добре, що було в їхньому житті

До війни обоє працювали у Кропивницькому. Олександр — знаний майстер із натяжних стель. Замовлення мав не лише в обласному центрі, а й по всій області. Розмірене, спокійне життя молодої сім’ї, де радістю і втіхою була донька Настя, як і в кожній українській родині, обірвалося 24 лютого 2022 року. А вже наступного дня Олександр був у військкоматі. «Я не відмовляла його. Знала його характер — він усе одно піде захищати рідну країну», — розповіла Наталія. За її словами, свого часу чоловік проходив строкову службу, тож мав певний військовий досвід. На фронт його відправили 7 березня. Того ж дня, під вечір, він уже був на передовій у Лисичанську.

Дехто з подруг Наталії у ті дні залишив Кропивницький і, взявши дітей, подався за кордон. Залишити рідне місто жінка навіть не думала. «Як я могла поїхати, коли чоловік воює?!» — пояснює вона.

Промайнуло дев’ять місяців...

Жінка в Інтернеті, по телебаченню, у пресі постійно стежить за будь-якою інформацією про українських полонених, шукаючи рідне прізвище, але поки що безрезультатно. Сашко сниться Наталії майже щоночі. Постійно один і той само сон:  вона бачить наче він повертається з полону. Жінка твердо вірить, що її чоловік у полоні, хоча немає жодних доказів цього. І щоранку її впевненість, що він живий, лише збільшується. За цю думку тримаються і його батьки, які мешкають в Олександрівці. Наталія розуміє, що їм, людям похилого віку, ще важче і ще болючіше переживати розлуку з сином. Тому, хоч як складно самій, намагається підтримати їх.

Нині їх уже шістдесят

А тоді, наприкінці квітня, одержавши повідомлення, що чоловік зник безвісти, разом з іншими дружинами і матерями 57-ї бригади, чоловіки і сини яких мали такий самий статус, робили все можливе, щоб відшукати хоч якусь інформацію про долю рідних. Хтось не хотів їх слухати, хтось вислуховував, заспокоював, але конкретно нічого не казав. Тоді ці жінки, дружини, матері, доньки створили громадську організацію «Сім’ї на захист воїнів 34 батальйону 57 бригади», щоб мати право на офіційному рівні звертатися в різні високі інстанції і врешті-решт з’ясувати долю тих українських військовослужбовців, інформація про яких обірвалася біля Новотошківського.

«Для мене сама назва цього селища на Луганщині — як ніж у серце», — зізнається Наталія.

Жінки збираються на зустрічі в Кропивницькому, для них завжди відчинені двері в обласній військовій адміністрації, вони їздять у Київ на мітинги. Їх вимоги — знайти інформацію про безвісти зниклих, а стосовно полонених — обміняти всіх українських військовополонених на всіх російських. Ці вимоги підтримують і жінки з Кіровоградщини, чоловіки яких перебували в інших підрозділах і яких спіткала така сама доля. Всі вони доєдналися до громадської організації, яку очолює подруга Наталії Валентина Непоменко. «Ми руки опускати не збираємося. Гуртом нам вдасться роздобути інформацію про наших рідних», — впевнені жінки, але дуже хвилюються, щоб якимись своїми діями не нашкодити рідним, чиє життя в руках окупантів.

Тато обов’язково повернеться

Пояснити маленькій Насті, де тепер її тато, жінці важко. Але донечка знає, що він на війні, поїхав захищати її та всю родину, і щойно закінчиться війна, він обов’язково повернеться. Цими думками живе щохвилини й Наталія.

Олександрівка Кіровоградської області.