Меморіальний комплекс на честь воїнів, загиблих у Другій світовій війні в місті Рожищі.
Завдяки їй було визволено міста Рівне, Луцьк, Шепетівку та багато інших населених пунктів. Як це відбувалося в Луцьку, «Голос України» вже неодноразово розповідав. Не менш жорстокі й криваві бої розгорталися тоді і в інших містах та селах Волині, зокрема в місті Рожищі. У нас є нагода розповісти про напруження того жорстокого протиборства, багато в чому співзвучного із сучасними подіями в російсько-українській війні. Агресор тоді був таким самим жорстоким і безжальним, як і рашисти сьогодні. У боях з ним гинули найкращі й найсміливіші воїни.
Перше визволення Рожища відбулося того самого дня, що й розташованого на двадцять кілометрів східніше Луцька, — 2 лютого 1944 року. Але гітлерівці не хотіли втрачати це містечко на березі річки Стир, через яке проходить колія до важливого залізничного вузла на заході України — Ковеля. Окрім усього, це був плацдарм на лівому березі багатоводного на ту пору Стира.
Попри опір 23 лютого фашисти знову увійшли в містечко. Остаточно ж Рожище визволили 20 березня 1944 року. Понад 900 воїнів 181-ї стрілецької дивізії віддали життя, визволяючи Рожищенський район від німецько-фашистських загарбників.
Давно вже відійшли в засвіти вцілілі герої боїв за Рожище. Але в нас є можливість нагадати події тих давно минулих літ. Допоможуть повернути час магнітофонні записи, зроблені мною в лютому 1985 року, — напередодні відзначення 40-річчя Перемоги.
На старому кладовищі в Рожищі є одна могила, на яку в Дні Перемоги завжди лягають живі квіти. На плиті напис: «Олександра Василівна Коротецька 1892—1959 роки. Патріотці, яка врятувала життя воїна Івана Ніколаєва».
Саме цей воїн-фронтовик і поставив цей скромний пам’ятник на могилі своєї рятівниці.
Зберігся запис спогадів колишнього кореспондента газети 181-ї стрілецької дивізії, старшого лейтенанта Тамари Чернишової: «Рожище брали двічі. 23 лютого 1944 року, після відступу з Рожища, тут залишилося двадцять наших поранених. Не змогли їх звідсіля переправити. І тут, у вашому маленькому містечку, знайшлися справжні патріоти. Лікар Семашко і ця медсестра вирішили врятувати наших поранених. Вони переодягнули їх у цивільний одяг і написали, що це палата для хворих на тиф. А німці дуже боялися тифу і туди не заходили. І вони зуміли зберегти цих поранених аж до того часу, як ми вдруге визволяли Рожище».
Разом з лікарем Володимиром Семашком і медсестрою Олександрою Коротецькою цей подвиг здійснила й Віра Крадецька: «Як Рожище знову захопили німці, то вони в заразний барак боялися заходити. А там лише бійці лежали. Інших туди не брали. Ми боялися, але й хотіли їм життя врятувати. Деякі були непритомними, і їх доводилося нести, а деякі чіплялися і йшли за нами. Більш як двадцять осіб привели і вклали там. А картки цивільних рожищенців, яких перевели в іншу лікарню, залишили, і бійці лежали там під їхніми прізвищами. Якось вдалося нам це зробити. Такі молоді хлопці... Дуже хотіли врятувати їм життя. Усі вижили. Підпільник Василь Бега знав, де точка зв’язку, і проводив їх до Линівки, а там просто до лісу — до партизанів. Я носила ліки партизанам. Як найбільша завірюха, то і йду. Ми все робили, щоб їх якось прогодувати, врятувати. Щоб були здоровими і визволяли нашу землю».
Серед бійців і командирів 181-ї стрілецької дивізії, з якими вдалося майже сорок років тому порозмовляти, був колишній танкіст Володимир Березін: «Мені згадується тогочасне Рожище. Тоді, у середині березня, тут було суцільне пожарище. Стояв страшенний сморід від спаленого людського житла. Неприємний чорний ядучий дим застеляв усе довкруги. І заграва в нічні години висвічувала небо аж до Луцька і Ківерців. Лейтенант Веремій з першого пострілу свого танка змусив змовкнути станковий кулемет, який був в одному з житлових будинків і не давав змоги піднятися в атаку нашій піхоті. Кулеметна точка разом з корегувальником-телефоністом була розташована і на верхівці водонапірної башти в Рожищі. Веремій трьома снарядами зносить верхівку башти разом зі спостерігачем. Командир відділення взводу протитанкових рушниць старший сержант Михайло Кутін під час бою в районі Рожища вночі проповз зі своїм відділенням у розташування ворога, знищив великокаліберний кулемет і кількох солдатів і без втрат повернувся у свою частину».
У 1985 році мені пощастило зустрітися і з колишнім командиром окремої винищувальної протитанкової роти 288-го полку Миколою Єфремовим, який жив у Рожищі. Пам’ять воїна добре зберегла події тих далеких років: «25 чи 26 лютого нам дали підкріплення: самохідні гармати, танки. 28 лютого ми зайняли оборону по Стиру, як і було до 23 лютого. А 17 березня розпочався наступ. Дуже рано, годині о 4-й чи 5-й, розпочалася сильна артилерійська підготовка, яка тривала хвилин 40. Пішли в наступ. Зробили переправу навпроти ткацької фабрики, а другу — за Дубищем. Там був хутір Тарна Воля. Мені довелося переправлятися через Стир з другим батальйоном там, де ткацька фабрика. Спочатку переправилися сапери, а потім стрільці. Невеликий туман був, мрячило. Німці почали освітлювати ракетами, потім відкрили ураганний вогонь. Але ми вже плацдарм зайняли в районі, де нині продуктовий ринок. А третій батальйон з Дубища почав наступати там, де єврейське кладовище. Там панівна висота й німці вже пустили танки. З моєї роти старший сержант Чистяков підбив одного танка, Денисенко підбив танк, Ульянов — бронемашину. Старшина Ульянов тут і загинув. Бої були запеклі. 18 березня рано-вранці німці підірвали залізничний міст, підпалили млина. Він був чотири- чи п’ятиповерховим. І почали відступати. 18 березня ми вже зайняли Кременець і підходили до Ужевої. Вибили їх звідти й пішли далі».
Прикро, що й досі ми не маємо точного переліку дат визволення від фашистських загарбників населених пунктів області. Зокрема, у наявних нині довідниках стверджується, що розташоване майже впритул до Рожища село Копачівку визволили лише 22 березня 1944 року, а розташоване на тому самому шосе Луцьк — Ковель, але дещо західніше, село Переспу — 18 березня. Є багато й інших суперечностей, а Кременець, що лежить між цими двома селами, — аж 15 липня 1944 року. Водночас Ковель, як ми всі знаємо, було визволено ще 6 липня. Рожище ж удруге остаточно визволили 20 березня. Тож історикам і краєзнавцям є ще над чим працювати.
Слід ретельно фіксувати й події сучасної російсько-української війни. Адже і вона з часом стане історією. Переконані, що із щасливим завершенням для нас, українців.
Волинська область.
Фото з відкритих джерел.
