Життєва стежина тітки нелегка. Як і кожної старшої сільської жінки на Закарпатті. Робота вдома і в колгоспі, своє ґаздівство, турбота про дітей, згодом — онуків і правнуків. І якось так у клопотах щоденних, малих і більших незгодах-нестатках та радісних митях промайнуло ледь не ціле століття. Здавалося б, чогось визначного ніби й не було. Та ні! Біографія кожної людини, тим паче такого поважного віку, то ціла епоха. Ось хоча б такий штрих. Тітка Анна, не виїжджаючи з села, жила при шести державах: Чехословацька республіка, Карпатська Україна, Угорське королівство, Закарпатська Україна, Україна радянська й Україна незалежна... Тож про все оповідати детально — не для формату газетної публікації. Тому хотів би стисло описати лише деякі, як на мене, знакові моменти її біографії протягом цих замалим не десяти десятиліть...
Усе-таки, я як племінник, який виріс поруч — наші будинки у селі Керецьки розділяє тільки межа, можу зупинитися на тому, що добре знаю і що запам’яталося з дитинства та розповідей мого діда Юри — тітчиного батька. До слова, з дідового життя служба у цісарській австро-угорській армії, фронти Першої світової війни і російський полон на Уралі забрали аж сім молодих літ!.. Повернувся додому, тричі важко поранений, з інвалідністю. І лише через десять років після одруження — ото була любов і повага до своєї обраниці Марії! — першою народилася донька Анна у різдвяну пору 1927-го, а на третє літо — мій батько Іван.
Дідо Юра через постійні болі у руці й коліні робити тяжко з роками не міг. І це все відчували діти. Їхній батько старався скільки міг. Переважно ґаздував удома — благо, землі було достатньо і орної, і косовиці. Розжився на свою пару коней. Так возив при чехах з Мукачева власникам крамниць товар. Але з роками рани мучили... Син Іван з 12 років трудився у різні (важка лісова праця). Донька Анна у 17 пішла заробляти хліб на низинні поля біля села Бакта. «Там ми, дівчата, копали, пололи, жали серпами пшеницю, ламали качани кукурудзи, — згадує і витирає сльозу. — І так від сходу сонця до заходу. Тяжко тото було... Руки не раз терпнули». А влітку і восени 1944-го літаки час від часу почали скидати бомби. Чиї вони були — радянські чи союзницькі — тітці було не до того. «Ми рятувалися, — каже. — Бігли з поля десь до лісу, скакали у якісь корчі-кущі, аби перебути ту біду...».
Звичайно, що навколо міста Берегова були певні мішені для авіації. Тієї осені вже фронт наближався до Карпат.
І все ж, попри війну, юна Анна «заробила дванадцять метрів зерна», тобто центнерів. Щоправда, важко було його довезти додому. Залізниця працювала непевно, з перебоями. Але дідо з іншими чоловіками возами таки доставили мішки у Керецьки за кілька днів до приходу фронту. У вечірніх осінніх сутінках по них хтось стріляв біля села Бронька. Але все минулося лише переляком коней... Той хліб рятував родину у воєнні і два післявоєнні голодні роки...
Відтак Анна вийшла заміж за Василя Гецка із сусіднього села Березники — високого, світлого й добродушного юнака. Та невдовзі його з однолітками і братами силоміць забрали на відбудову шахт Донбасу. Там під землею його і цілу зміну, що тоді було нерідко, завалило породою. Покалічило праву руку. До речі, у них теж аж 14 років не було дітей. А 1960-го народилася донька Марія, через два роки — Анна.
Тепер у тітки п’ятеро онуків, восьмеро правнуків. Правда, удовицею вона самує вже аж 29 років. Чоловік Василь на старості занедужав — далися взнаки шахтарські біди.
Тітка Анна також більш як 20 років тому дуже захворіла — безперервний кашель. Лежала в обласній лікарні. Тоді мені вдалося роздобути вартісні ліки, які допомогли одужати. Відтоді тітка ще трудилася, як молода. Тримала на собі всі домашні справи. Мабуть, найважче було чи не щоранку носити великі сумки з молоком (своїм і сусідським) на автобусну зупинку і продавати у райцентрі Свалява. Турбувалася вже про онуків.
Не пропускала жодну службу Божу — до церкви ходила чи не до 90 літ.
А те, як вона десь років з десять тому щиро, палко, зі сльозами молилася-благала (гадаю, тепер також) на псалтирі-поминках за кимось з померлих родичів, мене вразило на все життя. Ні до, ні після такої ревної молитви до Всевишнього я ніде не чув. То, впевнений, не зозуля накувала їй стільки красних років, а подарував Богонько.
У нашому роду тітка перша, хто живе на білому світі такі, нівроку, довгі літа. Її стрий Іван (старший брат мого діда Юри) прожив 92, його син Андрій — 90, а онук Іван — головний агроном колгоспу-мільйонера «Пам’ять Ілліча»
— 88. Мій батько — 80. Одне слово, родаки наші — довгожителі. Але тітка нині чи не найстарша і серед них, і в селі.
Приємно, що з нагоди дня народження Анну Гецко, окрім родини, привітав також заступник голови Керецьківської ОТГ Мирослав Бучмей.
Тож іще вам, тітко, най Богонько дарує многії, щасливії та благії літа!..
Хустський район
Закарпатської області.
Фото із сімейного архіву.
