Але таку теорію поставив під сумнів ініціативний волонтер з Києва Юрій Ягусевич і довів, що надія на відновлення породи не втрачена.

Ця історія почалась з випадковості. Юрій за своє життя спробував багато занять: і юридичну освіту здобув, і дизайном займався, і старовинні музичні інструменти навчився робити... Проте, втомившись від міського життя, переїхав до села Прибірськ, що неподалік зони відчуження. Там йому до рук потрапила кобила — невеликого зросту, слухняна, працьовита. Почав вивчати різні історичні джерела й виявив, що це поліський кінь — аборигенна порода, яка вважається вимерлою із середини XX століття. Але як зникла тварина отак просто потрапила до чоловіка? З цього питання почались численні експедиції Поліссям: Юрій із командою друзів їздив селами регіону з бажанням викупити в місцевих і дослідити якомога більше коней.

«Так ми зібрали десь шість-сім особин, після чого стали розміщувати оголошення про пошук у Фейсбуці. Там на нас вийшли спеціалісти з Інституту генетики тварин імені М. В. Зубця. З ними ми зібрали первинний науковий матеріал з експедицій 1920-х і 1960-х років, які фіксували зовнішній вигляд і ознаки цих коней», — розповідає про початок шляху Юрій.

На думку чоловіка, вимирання породи почалось через політику комуністичної партії, яка вирішила, що утримання таких коней — процес економічно невигідний, а тому в колгоспах вони замінювались російськими породами. Тримати худобу приватно було заборонено, а причиною, чому в деяких селах і досі місцеві використовують цих тварин у господарстві, стали голови колгоспів, які гірше виконували директиви партії і цілеспрямовано залишали коней у користуванні. Це й не дивно, адже особливість породи саме в її походженні — поліські, а отже — призвичаєні до місцевого клімату, краще за завезених коней переносять хвороби, невибагливі в їжі.

Отак у Прибірську з’явилась стайня, що отримала символічну назву «Щербаті Цуглі», тобто надщерблені уздечка для впрягання коней. Згодом стайня переросла в хутір. Тут відновили дві старовинні поліські хати, що перетворились на музей. Разом з режисером Леонідом Кантером започаткували музичний фестиваль, кілька разів тут відбувався захід «Чорнобиль — Ренесанс». Одним зі способів заробітку коштів, за які утримують і збирають тварин, стали кінні прогулянки для туристів і експедиції. Так, 2021 року учасники проекту «Хащі» разом із засновником «Щербатих Цуглів» вирушили у великий кінний похід найвіддаленішими куточками Полісся. В експедиції брали участь п’ять коней: жеребець Лоці і кобили Ія, Тахі, Кнопка і Поля.

Головною метою пан Юрій вважає саме збереження генетичного коду поліських коней. Адже це той елемент, який у разі втрати не відновиться самостійно в природі. Для цього він з друзями запустив державну програму з відновлення породи за європейським досвідом. Мета — вивести тварин із ризику вимирання, тобто перетнути позначку у 100 особин. Поки що стайня налічує 20 коней. Програма мала тривати п’ять років, але війна змінила плани кожного з нас.

Відчуваючи небезпеку, Юрій із командою за кілька днів до повномасштабного вторгнення росії вивезли на Поділля молодих тварин.

«На старших, у випадку війни, ми планували виїхати із Прибірська верхи, адже коні призвичаєні до далеких подорожей. Але через те, що окупація півночі Київщини сталась буквально за півдоби, частина табуна залишилась у селі», — згадує події чоловік.

Але навіть у найтемніші часи може зародитись нове життя. Так, в окупації з’явилось на світ троє лошат. А вже на початку квітня, одразу після визволення регіону, коней вивезли на Закарпаття — там їх прийняв німецький еколог Мішель Якобі, котрий займається розведенням буйволів.

Сьогодні попри повне визволення Київщини «Щербаті Цуглі» не планують повертатися додому, адже це економічно невигідно. Для утримання коней потрібні харчі, ветеринарне обслуговування, кошти на які раніше давав туризм. Тому нині більшість особин перебуває в селі Ржищеві Київської області. Туди, в Екологічну дослідницьку станцію «Глибокі Балики», запропонували звернутись у Київській ОВА, коли дізнались про безперервні перевезення тварин з місця на місце через війну. На пасовищах станції коні виконують досить важливу функцію.

«Тут ми повністю відтворюємо екосистему, але за рахунок не штучного викосу інвазійних видів рослин, а шляхом природного процесу — випасу свійських копитних тварин. Тобто знову вносимо той елемент, який людина забрала з дикої природи, знищивши диких коней-тарпанів», — пояснює Юрій.

Фото зі сторінки «Щербатих Цуглів» у Фейсбуці.