Коли раптом падає велике дерево, аж тоді бачиш, що воно займало особливе місце в пейзажі, й без нього весь ландшафт став іншим.

Горлов був великим чоловіком, тож спогадів зібралося багато — від друзів, колег, авторів нашої газети чи тих, хто вважав себе його учнем.

На чотирьох шпальтах газети вмістилася (і то скорочено) заледве десята частина написаного. Повністю ці та інші тексти ввійдуть до книги спогадів про Анатолія Федоровича. Сам він любив придумувати книжкові проекти — і його натура, його життєва історія варті такого проекту.

 

«Моя зброя висіла в шафі…»

Звістка про несподівану смерть Анатолія Горлова шокувала не тільки колектив редакції «Голосу України», а й кожного, хто знав цю чудову людину. Його ім’я добре відоме в сучасній українській журналістиці. Нашу професію він вивчав не з конспектів студента факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Навряд чи Анатолій вів такі конспекти. А от піввіку праці в практичній журналістиці — це той досвід, що в поєднанні з людськими якостями дозволив йому тридцять літ упевнено вести через бурі й шторми корабель під назвою «Голос України».

Вступаючи до університету, він надав папку своїх публікацій в різних газетах Запорізької області й, насамперед, у Михайлівській районці. А після навчання отримав направлення в Держкомітет УРСР з питань телебачення і радіомовлення і тривалий час працював у редакції зарубіжного радіомовлення.

Якось запросив і мене взяти участь у радіомості Україна — Австралія, і я звернув увагу не тільки на те, як професійно вів він цей діалог, а й на його добре знання англійської (в університеті він вивчав німецьку).

Кілька років Анатолій віддав роботі в РАТАУ, нинішньому Укрінформі.

Йому випало побувати і в одній з гарячих точок планети, де служив перекладачем. Про цей час не любив розповідати. Лише коли ми, група випускників факультету журналістики 1972 року, готували тритомник про наш факультет і курс, то він обмежився в «курсовому томі» про перебування на північному сході Африки кількома рядками: «Ефіопія. Джиджига. 1984 рік. Перша ніч.

Звернув увагу, що інколи щось стукає в стінку. Це були кулі. Я поклав під подушку пістолет, а поруч автомат. Обстріл відбувався кожної ночі, впродовж двох років. Але через тиждень після першої ночі моя зброя висіла в шафі».

Та, звісно, головною справою його життя став «Голос України». Тридцять два роки тому вийшов перший номер парламентської газети. Відтоді й до останнього у своєму житті дня Анатолій Горлов незмінно працював у її редакції. Це видання займає чільне місце в українській періодиці, воно широко відоме й авторитетне в Україні. Й у цьому заслуга всього колективу редакції, але насамперед — її керівника. Вісім з лишком тисяч газетних номерів, виданих за цей час, — це повсякденний багатовимірний літопис новітньої історії України з часу проголошення її незалежності.

А ще Анатолій Горлов був ініціатором і організатором цілої серії книг про минуле України. Завдяки його зусиллям створена ціла бібліотечка з цієї тематики. Син землі Української, з країв Запорізьких, він вважав своїм професійним і патріотичним обов’язком представити і в газеті, й у цих виданнях нашу не спотворену, а справжню історію. 

Був добре обізнаний з проблемами сучасної української журналістики й щиро уболівав за неї. Багато років Анатолій Горлов обирався до правління Київської організації НСЖУ і мав у журналістському гурті незаперечний авторитет. Бо завжди й незмінно захищав своїх колег, обстоював їхні права, виступав проти поспішного і непродуманого роздержавлення ЗМІ. 

Анатолій Горлов був людиною надзвичайно чутливою до чужих негараздів, простою, доступною і дуже скромною. Чи не найбільше це проявлялося у його непоказній готовності підтримати кожного, хто звертався по допомогу. Не злічити, скільком людям — і не лише колегам і друзям — допомогла його небайдужість. 

Ми, його однокурсники, пишалися тим, що з нашого випуску вийшла така непересічна особистість. Він зі свого боку дорожив нашою дружбою, вона для нього була справою священною.

Гірко усвідомлювати, що його земна дорога так несподівано обірвалась. Але залишаються на цій дорозі суспільно значущі, освячені любов’ю до людей, богоугодні справи. І світла пам’ять про цю яскраву постать. 

Михайло СОРОКА, голова Київської організації НСЖУ.

 

Останній з могікан

1991 рік. Анатолій Горлов і Сергій Правденко з першим номером «Голосу України».

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

Дуже важливо, що редакція «Голосу України» — газети, яку Анатолій Федорович Горлов разом із однодумцями започаткував як унікальне парламентське видання, котре очолював понад 20 років і зробив головною справою свого життя, присвячує цей випуск його пам’яті.

Керувати такою газетою, беручи до уваги складний політичний процес, іноді драматичний перебіг парламентського буття, — непроста справа. Тут замало лише ділових зв’язків, кулуарного досвіду, просто вдалого збігу обставин. Тут потрібні саме ті якості, які повною мірою мав Анатолій Федорович.

Попри різницю у віці, ми добре розуміли один одного. Це не були відносини головного редактора й автора, хоча й багаторічного (25 років мої статті друкуються на сторінках «Голосу України»).

Горлов завжди сприймав мої пропозиції, інформацію про Інститут законодавства Верховної Ради, який я довгий час очолював і до якого він дуже прихильно ставився. Іноді сам наштовхував мене на ідеї публікацій. Анатолій Федорович пильно стежив за значущими для історії України, становлення її державності та законотворчості подіями і датами. Отож пропонував написати статтю з певної такої нагоди. Але найчастіше ініціатива в співпраці з газетою була за мною.

Він завжди підтримував мої ідеї, які згодом знаходили свою реалізацію на сторінках газети. Умів помітити такі речі, які потім надавали матеріалу особливого звучання й викликали значний суспільний резонанс.

Деякі мої ідеї так і лишилися на стадії обговорення. Зокрема, публікувати в газеті фейсбучні пости. І тут Горлов знайшов делікатну форму співпраці, надрукувавши один мій пост, що-правда, вибравши з усього пакета пропозицій саме той, який стосувався ювілею Всеукраїнської федерації фрі-файту, президентом якої я є. Його спортивній натурі сподобалася фраза з того допису: «Рука у вишиванці мусить стискати не пляшку пива, а горлянку ворога». Мабуть, через неї і з’явилася та публікація…

Я не грав з ним у футбол. 

І взагалі дізнався про захоплення Анатолія Федоровича футболом уже після його останнього матчу. Наше спілкування, на жаль, обмежувалося суто діловими стосунками. Це, можливо, обумовлювалося рисами мого характеру — завжди намагався тримати дистанцію. Втім, як і він…

Як на мене, Горлов був дуже стриманою і закритою людиною. За рамки розмов у справі не виходив. Пам’ятаю, коли вийшла у «Голосі» значуща для мене публікація, взяв пляшку коньяку і приїхав до нього. І Анатолій Федорович не сприйняв той мій жест вдячності…

Горлов як лідер редакційного колективу завжди точно відчував виклики часу, передусім ставив інтереси держави України і українців, аналізував будь-які процеси виключно через призму українського законодавства та міжнародного права. Тому й боротьбу з російським агресором ще з 2014 року вів професійними журналістськими методами, не порушуючи канонів, не ганяючись за сенсаціями за рахунок достовірності й неупередженості — тільки перевірені факти, офіційні першоджерела, патріотична мотивація...

Анатолій Горлов був носієм професійної журналістки, людиною слова, вірною своєму обов’язку. Прекрасно розумів і чутливі сюжети, від яких залежала доля газети. Після того, як він пішов із життя, справжніх героїв у цій журналістській, видавничо-газетярській галузі, боюся, майже не залишилося. Горлов був останній із могікан у класичній українській журналістиці!

Олександр КОПИЛЕНКО, заступник голови  Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, академік НАН України.

 

Самурай газетної журналістики

«Шкода, що він не побачить нашої Перемоги. Він був ду-у-у-уже сильним суперником» — так мій син відреагував на звістку про смерть головного редактора. На літніх канікулах в обід вони часто пересікалися у футбольній залі нашої редакції. А іноді після дружніх матчів шеф заглядав у наш кабінет з цукерками і «смачними» історіями. Якось я підслухала, як Анатолій

Федорович вчив Макса «тримати удар» після будь-якого результату змагань та розповідав про традиції японців і кодекс самурая. 

Тримав удар у всьому і сам Горлов. Спокійний, врівноважений, з фантастичним самовладанням. Хоч під час інтерв’ю з президентами, хоч 24 лютого…

Саме минулий рік «вічного лютого» був чи не найвідповідальніший для країни і для кожного з нас. «Маємо бути на місці й показувати — газета працює, парламент працює, країна працює», — сказав у перший же день великої війни головний редактор і додав свою візитну фразу: все буде добре, а по «Голосу» ще писатимуть історію. 

Так, Лариса Гончаренко, Світлана Чорна, Ольга Вауліна і я залишилися у редакції на пару днів, аби координувати роботу з колективом, а затрималися на пару місяців — до запуску метро між берегами Києва. Мирні ще вчора рубрики змінилися «Звірствами окупантів» та «Спецвійною» із перекладами на англійську, німецьку, польську, французьку та іспанську. Щоби світ почув і жахнувся! 

Горлов читав усі матеріали й 24/7 був на зв’язку — бо не завжди йому щастило доїхати через блокпости на столичну Шулявку! Ми разом обговорювали події — від автоматних черг диверсантів і підбитого недалеко від нас танка до глобальних тем: «ЄС, закрийте небо!»… Горлов, який раніше був суто «діловим» по телефону і не любив сентиментів, міг годину слухати нас і навіть розповідати про себе. «Тримаймося», — закінчував він щоразу телефонну розмову. А іноді додавав: треба робити те, що вміємо і можемо. Не зупинятися. Йти.

Не зупинявся редактор у своїх проектах, у яких був непередбачуваний і передбачуваний водночас. Бо всі вони мали бути — про Україну, державотворчі процеси і від першої особи, творців і свідків історії.

Так з’явилася його остання ідея — після Перемоги видати книгу про війну.

…Якось у середині 1990-х  ми робили новорічну стінгазету. Ідея була така:  показати кожного працівника «Голосу України» з гумором — колаж плюс пару слів. Ми, тоді ще студенти, до останнього відтягували шарж на шефа. Тоді Настя Сироткіна, Юля Потапенко і я зійшлися в одному: Горлова треба зобразити залізною людиною. Бо поза очі ми нерідко називали шефа «залізний Фелікс». Колаж зробили з трьома мушкетерами з підписом: «Толя, Федорович і Горлов — це три різні особи в одному залізному». Ми хотіли показати, що для кожного він був різний, проте — свій!

Залізний самурай газетної журналістики...

Наталя ЯРЕМЕНКО.

 

Доля об’єднала нас задля утвердження Дня Української Державності

2018 рік. Руслан Стефанчук, Анатолій Горлов, Олександр Святоцький, Степан Кубів під час обговорення наукового видання «Українська Державність».

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Понад десять років мені пощастило співпрацювати і, можна сказати, товаришувати з Анатолієм Федоровичем.

Наше знайомство пов’язано з підготовкою наукової статті на тему Української Державності. Хоча я її готував до публікації у науковому журналі «Право України», мені здалося, що тут потрібна значно ширша аудиторія. В особі Анатолія Федоровича я зустрів людину, яка теж переймалася цим актуальним питанням. Ми об’єднали зусилля, а результат не забарився.

Публікації в газеті «Голос України», журналі «Право України», підготовка фотолітопису, наукового видання «Українська Державність», фотовиставки в Національному університеті імені Тараса Шевченка і Українському домі та документальний фільм з цієї теми, нарешті — звернення до п’ятого і шостого президентів України.

Президент України Володимир Зеленський, ознайомившись з нашим зверненням, у день 30-річчя Незалежності України, 24 серпня 2021 року, просто на Майдані підписав Указ № 423/2021 «Про День Української Державності», тим самим офіційно визнавши понад тисячолітню тяглість Української Державності від часів Київської Русі й дотепер.

Так видається, що саме її величність Доля звела нас з Анатолієм Федоровичем задля здійснення довгоочікуваної мрії мільйонів українців — відновлення історичної справедливості.

Після цього ми з Анатолієм Федоровичем порушили питання правдивості «фактів», які вже понад 300 літ росія втовкмачує в голови людей: що росіяни та українці — це єдиний народ; що Київська Русь — колиска трьох братніх народів; що російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського, а тому мають право на спадщину Київської Русі.

Початок повномасштабної війни росії проти України 24 лютого 2022 року тільки загострив це питання. Я взявся готувати текст звернення до Президента України та історичну довідку.

Звернення стосується офіційного визнання на законодавчому рівні факту присвоєння московським царством 22 жовтня 1721 року власної назви Русь та історії України-Руси. А історична довідка переконливо подає історичні факти про те, що москва та московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди — держави Чингізидів. Увесь цей матеріал мав бути опублікований саме в «Голосі України», а також лягти в основу підготовки петиції Президенту України. Якраз 3 січня цього року ми й домовилися з Анатолієм Федоровичем про зустріч в редакції «Голосу України». Але доля розпорядилася по-іншому.

Дорогий, вельмишановний Анатолію Федоровичу!

Я доведу всю цю нашу спільну загальнонаціональну справу до повного завершення. Серед підписантів звернення до Президента України і всіх історичних матеріалів буде по праву і Ваш підпис!

Я завжди буду згадувати наші чаювання у Вас у кабінеті, обговорення важливих загальнодержавних питань, просто спілкування, взаємоповагу один до одного, Ваше переживання за долю газети «Голос України» і наші спільні дії для її збереження, Вашу порядність, інтелігентність, витримку і збереження спокою, надію і впевненість у нашій Перемозі в цій жахливій війні!

Царство Вам Небесне та Вічна Пам’ять!!!

З великою повагою — пам’ятаю і сумую 

Ваш Олександр СВЯТОЦЬКИЙ.

 

У його житті знайшлося місце для подвигу

(до 75-річчя від дня народження Анатолія Горлова)

Уродженець степового Запоріжжя Анатолій Горлов, зрештою, як і всі його ровесники, виростав в атмосфері радянського наративу про те, що в житті завжди є місце для подвигу. Тодішня радянська пропаганда розкривала перед ним десятки прикладів того, як можна його здійснити. Чи під час навчання в школі, університеті, вже самостійному житті.

Спочатку Анатолій Горлов скромно виконував свої обов’язки радіожурналіста, фах якого здобув в Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. А в період горбачовської перестройки, коли в Україні розпочалися процеси реальної демократизації й було засновано першу позапартійну газету парламенту «Голос України», його запросили туди першим заступником головного редактора. Оскільки очільник цього видання був водночас головою депутатської комісії зі свободи слова, то саме на Горлова лягав весь тягар організаторської роботи в колективі. А він був нелегким, особливо після проголошення незалежності України.

На цій посаді він підготував себе і до беззаперечного лідера, якого з 2002 року оберуть головним редактором. І вже через два роки Анатолію Горлову випаде здійснити той подвиг у житті, про який він чув з дитинства. Перед ним постане вибір, коли саме від його рішення буде в повному розумінні залежати доля його рідного народу, майбутнє незалежної державності, яку після стількох століть неволі відновить Україна.

Так, саме редакторський підпис Анатолія Горлова вирішував тоді долю України: дозволить він під тиском проросійських сил надрукувати в ті грудневі дні 2004 року нікчемну постанову Центральної виборчої комісії про нечесне обрання Януковича Президентом України, чи утримається від цього неправового дійства, виконуючи ухвалу Верховного суду України про повторне голосування. 

Анатолій Горлов і сам виявився законослухняним, і підтримав у цьому головного редактора газети «Урядовий кур’єр», де також необхідно було надрукувати згадану постанову ЦВК. Відтак було знівельовано і завчасні поздоровлення Януковичу від його московського покровителя Путіна.

Саме позиція Анатолія Горлова зіграла визначальну роль, аби 2004 року не здійснився державний переворот через визнання сфальсифікованих виборів Президента України на користь Януковича.

Звичайно, очолюючи понад 20 років газету «Голос України», Анатолій Горлов багато зробив для утвердження нашої державності, перетворивши цей орган у справжнє джерело історичної правди для українців і всього світу. Саме завдяки позиції головного редактора державотворчий процес України постає зі сторінок «Голосу України» відображенням історичної правди.*

* Коли випуск Календаря-альманаху «Соборна пам’ять України» уже був підготовлений до друку, стало відомо про раптову смерть Анатолія          Горлова 3 січня 2023 року.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.

 

П’ятниця...  Суботній «Курінь»...

Ми грали в одній команді. Довго. 32 роки! І він не любив програвати...

У 1990-ті, коли ми поступалися, Горлов інколи кричав: «Віталію, розізлися!».

Хто пас корів — знає, як цвьохкає батіг. Цей ляск на полі теж спрацьовував — команда починала ганяти вихором, і врешті-решт ми завжди тоді перемагали...

З часом, уже в 2000-ні, мені бракувало того ляску — тих двох слів. І Толя тоді у роздягальні, ніби виправдовуючись, тихо казав: «Нехай хлопці теж виграють...».

***

Щоп’ятниці після планування він брав останню шпальту майбутнього суботнього номера і, як мені тоді здавалося, довго й нудно вчитувався у кожне слово моєї «Дошки пошани» «Куреня» (сатирично-гумористична сторінка. — Авт.).

Бувало, щось правив, але завжди пояснював чому.

А одного понеділка зайшов до мене в кабінет і сказав:

«Там, — і показав пальцем угору, — у суботу наробив ти лементу, вимагають покарання.

Так от, я написав туди, що тобі дали догану, але її ніде не буде, і в колективі не знатимуть!».

Я зопалу кинув: «Нехай хлопці теж виграють!?». Анатолій Федорович здивовано зиркнув, але промовчав... А мене вже понесло, як на полі:

— То мені не писати?!

— Пиши, але...

— Через «але» — не можу!..

— Тоді просто — пиши, — і вийшов з кабінету...

А в п’ятницю після планування він, як завше, схилився над «Куренем» і довго й нудно вчитувався у кожен рядок... 

Це епізод часів Януковича...

Віталій СУДДЯ.

 

Чоловік доброї волі

Щойно згадаю про нього, накочують щем і жура, й відчуття щирої вдячності. Я не грав з ним у футбол, не пив на брудершафт.

Але нині вже ясно: наше знайомство — це історія відносин більш високого рівня, ніж у керівника з підлеглим.

Про чесноти Анатолія Федоровича можна говорити так само, як про мої недоліки, — зранку до вечора. Але мене весь час вражало найочевидніше.

Він завжди когось захищав. І щось обстоював. Де б не був — у Верховній Раді чи в урядовому кварталі, на футбольному полі чи в себе в кабінеті...

...Я переступив поріг редакції з досвідом роботи в багатотиражці й вмінням заробляти на прожиття в інформагентстві, де платили долар за кращу новину.

І щойно зустрівшись з головним на той час редактором Сергієм Правденком, бовкнув зайвого — мовляв, шукаю роботу за протекцією. «Тоді це не до нас», — відрубав Сергій Макарович.

Його заступник Анатолій Федорович Горлов усміхався лукаво, але не скептично. І запитав:

«На посаду коректора з випробувальним терміном підете?».

«Піду».

«Ну, тоді тимчасово матимемо першого коректора за протекцією».

Я тоді так і не второпав — він мене підтримав чи захистив?

Спогади чіпляються один за одним. Ось ми п’ємо каву. На календарі 3 січня якогось року — він давно вже редактор, а я — оглядач.

Ніби між іншим, цікавлюсь, чому мене взяли на роботу. Він мовчки дивиться в чашку, ніби там є відповідь. А потім дивиться просто в очі: «Бо ти сказав правду».

Підозрюю, що я так жодного разу йому й не збрехав. Не тому що не вмію. Бо не бачив у цьому сенсу.

Так склалося, що я все життя виправдовував чиєсь довір’я. А от чи виправдав його — не встиг запитати. Було не до цього.

...Ось у міністерстві фінансів шукають автора фейлетону, який висміює їхнього шефа за нульовий дефіцит бюджету гіперінфляційного року.

Мене як автора збираються «поставити на місце», але «своє місце» втрачає міністр.

Ми з Анатолієм Федоровичем доводимо свою правоту повторним інтерв’ю з високопоставленим чиновником.

...А ось я відмовляюся погодити до друку допис академіка через... відсутність належної аргументації. Він жаліється редактору.

Але той укотре стає на мій бік. Авторитет не спрацьовує.

Власне, схожі ситуації виникали в багатьох з нас, його підлеглих.

Він завжди був готовий захищати кожного, якщо бачив, що справедливість на їхньому боці. І не міг без того, щоб відносини з підлеглими рано чи пізно не стали довірчими.

Як порядна людина, поміркований керівник, чоловік доброї волі. Пам’ятаймо про це!

Сергій БОРИСЕНКО.

 

Редактор з великої літери

Анатолій Федорович був першим, кого я, тоді ще практикантка 4-го курсу Інституту журналістики, зустріла в «Голосі України».

Тоді в інституті відважилися на експеримент — відправляти студентів на практику не влітку, коли у редакції охоче беруть молодь через відпускний період, а під час навчального року.

Мовляв, ви йдете не допомагати, а вчитися. Логіка так собі, але мені у вересні довелося оббивати пороги редакцій, щоб знайти місце для практики.

Охоронці «Голосу України» довго розпитували до кого я прийшла, хто мене направив і з ким хочу побачитися.

Мої відповіді про те, що я сама по собі і прийшла на практику, а не до когось, їх вочевидь здивували, і мене відправили до Анатолія Федоровича  як до єдиної людини, яка могла владнати таку ситуацію.

Горлов попросив мене присісти, а сам крокував довкола й поглядав на студентку, яка ходить, як кішка, — сама по собі.

Але треба віддати йому належне — побачивши «юне дарованіє», він, як багато хто з медійних менеджерів, не виставив мене за двері, посилаючись на зайнятість, укомплектованість штату, завантаженість через початок нового сезону (новий сезон у ЗМІ завжди починається восени) та тисячу інших причин.

Ні, він знайшов час поговорити й вислухати. До речі, згодом я помітила, що Анатолій Федорович завжди всіх вислуховував і вникав у суть будь-якої проблеми — чи це була необхідність змінити заголовок, чи важливість написати про зміну уряду у Великій Британії, чи навіть особливість транслітерації українською Associated Press.

Часом, щоб до нього потрапити, доводилося чекати в приймальні. Він слухав кожного і намагався з кожної ситуації знайти вихід.

Так сталося й того вересневого дня, коли Анатолій Федорович уперше мене побачив. Він не відмахнувся від настирливої студентки, не «скинув» мене бездумно в інформаційний відділ (куди ж ще дорога практикантам?).

«Про що ти б хотіла писати? Що тебе цікавить?» — запитав він і, здається, добряче здивувався, почувши мою тираду про міжнародну політику.

А після цього він здивував мене. «Підеш на практику в міжнародний відділ», — сказав він, давши мені в такий спосіб один з найбільших шансів усього професійного життя.

Лише кілька газет у ті часи (а нині й газет практично не лишилося!) мали міжнародні відділи, й потрапити туди було складно, бо конкуренція була велика.

Я ж ще зі шкільних років мріяла про міжнародку — вчила організації, новітню історію, читала мемуари і біографії. Але навіть тоді не вірила, що хтось дасть мені справжній шанс стати журналісткою-міжнародницею.

Після практики мені запропонували місце в штаті, й так потроху «Голос України» з місця практики став у якомусь сенсі моєю родиною.

Тепер ця родина осиротіла.

Тетяна ПАСОВА.

 

Синички під вікном

2000 рік. Новорічний «капусник». Фото з архіву «Голосу України».

Ще й досі, якщо дивитися боковим зором уздовж наших редакційних коридорів, інколи явно бачиш там, у кінці, на повороті, знайому постать, що віддаляється.

Здається важливим згадати, як він ходив: трохи нахилена голова, так, наче чоловік йде проти вітру, і характерне коливання корпуса, трохи моряцьке чи кавалерійське, така собі проста й водночас невловима мелодія руху.

Інколи, як ніхто не бачить, намагаюсь повторити цю ходу — безуспішно, можливо, не вистачає зросту.

Так, мабуть, ходив би високий жилавий соняшник — якби вмів ходити.

Цю фразу Горлов, безумовно, викреслив би, бо не любив красивостей.

І ми посварились би.

***
Сваритися доводилося не раз — за викреслену фразу, змінений заголовок (яскравий — на нейтральний) і навіть за цілу шпальту, зняту з друку. Іноді — на високих тонах.

Однак ці сварки ніколи не мали адміністративних наслідків. Він не дозволяв собі ображатися.

***
Не дозволяв собі ображатися — не означає «не ображався». Ось один приклад. Згадайте, яким був колись двір перед входом до редакції — нерівний пустир, де ріс бур’ян. Дідок-двірник з ручною косою не міг того бур’яну подужати.

Наші хлопці інколи допомагали йому косити. Навіть Сергій Правденко якось разів зо три махнув косою — дивіться, мовляв, як треба.

Горлов у ті ігри не грався. Він просто подбав, щоб ділянку розрівняли, посадили оті ялини, що тепер густі й великі, й посіяли траву. Це звалося «газон». Якось до нас на роботу взяли чоловіка, який професійно знався на ландшафтному дизайні.

Він скептично перепитав: «Оце — газон?».

Горлов те чув, і було видно по очах, що його боляче зачепило, бо він уклав у ту справу багато себе.

І що ж? А нічого. Той зухвалець і досі працює в редакції — це наш чудовий художник Олексій Кустовський.

***
Чи варто казати, що до газети Анатолій Федорович ставився так само ревниво?

***
Його не спокушали «вільні» ЗМІ, перед якими офіційний «Голос України» інколи програвав у популярності. Зате, казав Горлов, за нашою газетою можна надійно вивчати історію українського парламентаризму. Не хочете цього розуміти — справа ваша.

Усі знали: тих, хто пішов з редакції, а потім хотів повернутися, Горлов назад не брав. Утім, бувало всяко. Якось, на початку 2000-х, автор цих рядків перейшов у «вільну» газету. Через місяць вона збанкрутувала. Ми добряче випили за її пам’ять і розійшлися. Наступного ранку (в голові ще шуміло й було море по коліна) приходжу до Горлова: «Вам не треба хорошого журналіста?». Він (з незворушно іронічною усмішкою): «Пиши заяву!» — «На яку посаду?» — «Ти забув, яка в тебе посада?»

Думаю, він від самого початку знав, що так усе закінчиться.
***
Після того, як Анатолія Федоровича не стало, багато хто згадував його фразу «Нас не буде — газета буде!». Втім, якщо цитувати повністю, то перша половина фрази звучала чи не по-сталінськи: «Незамінних людей немає».

Однак у Горлова це мало власний світоглядний сенс: люди — передусім живі істоти, а талановиті вони чи не дуже, то справа другорядна. Не раз між нами з цього приводу бували такі діалоги:

— Анатолію Федоровичу, ну навіщо давати в газеті вірші оцього чи того автора, що на старості літ стали жалюгідними графоманами?

— Я знаю, що це графоманія. Але ж вони старі люди, нікому не потрібні, хто ще зробить їм таку радість? Та й хтозна, якими будемо ми, коли доживемо до їхнього віку.

— Ну, ви в його віці таким не будете!

— Якщо доживу.

Він дожив до «їхнього віку» й до останньої хвилини залишався собою, гідним сам себе і схожим тільки на самого себе.

***
На підвіконні його кабінету, знадвору, стоїть годівничка, де Горлов узимку підгодовував синичок.

Вони так звикли до цього місця, що навіть влітку прилітали, безбоязно залітали у вікно й пурхали по кабінету.

Вони й тепер туди навідуються. Для них нічого не змінилося.

Віталій ЖЕЖЕРА.

 

Мій адмірал

Так сталося, що у лютому 2004 року, у момент мого призначення на посаду власкора по Одеській області, Анатолій Федорович був у відпустці. І лише за місяць у телефонній розмові відбулося знайомство з ним.

У його голосі відчувалася внутрішня пружина — він був не сухий і жорсткий, а швидше, дружній і м’який, дотепний і легкий (так розмовляють тільки в Одесі).

Кожен журналіст пам’ятає своїх редакторів. Анатолій Горлов був у моїй біографії сьомим редактором. Вони були різні — розумні та дурні, ризиковані та відчайдушні боягузи, талановиті та ненависні до талантів, циніки та лицеміри.

Анатолій Федорович (а я сам понад 10 літ був редактором і знаю, що кажу) у пам’яті залишився мудрим, талановитим, сміливим редактором.

Він міг за простеньким фактом побачити тенденцію і знав, як її втілити в життя.

Останнім часом наші розмови з Анатолієм Федоровичем розпочиналися з його привітання «Здоров’я бажаю, пане адмірале!». Це привітання мало відтінок поваги до Одеси, де розташовано головний штаб Військово-Морських сил України.

Звісно, військово-морська тема стала однією з пріоритетних у роботі одеського корпункту. А оскільки в Одесі ще й розміщені командування Південного регіону прикордонних військ України, оперативне командування «Південь» та командування ВПС України «Південь», вона стала фронтовим містом. Інформаціям з Одеси завдяки Анатолію Федоровичу надавалося пріоритетне значення.

Тема особливої розмови — Анатолій Федорович та Одеса. Рідкісний випадок, коли місто сприймало його (не одесита) як свого, з Дерибасівської чи Ланжерону. Не раз був свідком розмови Анатолія Федоровича з одеситами. Вони щиро дивувалися, чому він живе в Києві, а не в Одесі.

Він чудово знав місто, любив «Привоз» та Дерибасівську та казав, що Одеса — не столиця, але й не друге місто в Україні.

На мій погляд, Анатолію Федоровичу вдалося досягти того, що наш «Голос України» привчив читачів розмірковувати про те, чого вони не знають, і знати те, що вони не розуміють. І запам’ятаються його слова про те, що гарна стаття у «Голосі» повідомляє читачеві не те, що думає автор, а те, що думає читач.

Я звертався до Анатолія Федоровича словами «Мій адмірале!». Таким він і залишиться у моїй пам’яті — Адміралом Газетного флоту, флагманом якого є газета Верховної Ради «Голос України».

В’ячеслав ВОРОНКОВ.

 

Янгол-хранитель «Голосу»...

Під час відпочинку.

Фото з архіву «Голосу України».

Важко уявити свій робочий день без Нього. Ми завжди знали, коли Анатолій Федорович приходив до редакції.

Він дзвенів ключами аж до третього поверху, поки не ввійде до кабінету.

Анатолій Горлов — це Людина з великої літери. Він справжній друг та порадник. Це чуйна, щира, доброзичлива людина, яка вміла слухати та головне — чути людей.

За роки роботи з Анатолієм Горловим було все: і радість, і непорозуміння, і пандемія, і війна... З ним можна було посміятися, пожартувати, просто поспілкуватися. Нам дуже подобалися його роздуми про всесвіт.

Він так глибоко розмірковував на цю тему, що астрологи просто «відпочивають».

Було цікаво слухати розповіді про його перебування в Ефіопії, про щорічні сплави річкою з однокурсниками, про плани на майбутнє.

Були неперевершені футбольні матчі: коли дівчата грали проти чоловіків. Спочатку грали змішано. Опинитися в команді з Горловим була мрія кожної дівчини. Але це вдавалося не всім.

Проти нашої команди з Анатолієм Федоровичем було страшно і водночас цікаво виходити. Ми змагалися, як леви. За що і отримали перемогу.

Потім команди розділилися на чоловіків та жінок. Деякі футболісти сильної статі грали так завзято, що не помічали, як додавали зайвої сили при грі. За що одразу й отримували негативні зауваження від Горлова.

Гра грою, але поважати слабку стать — за честь.

А ще пригадується відрядження до Сквири. У вільний від роботи час у нас була можливість порибалити у штучному ставку.

Вирішили укласти парі — хто більше риби наловить? Хлопці чи дівчата.

Команда хлопців на чолі з Анатолієм Федоровичем була більш досвідчена.

Тому в них було більше переваг, щоб виграти. Але господарі були настільки толерантні, що пішли на хитрість.

Нам (дівчатам) вони насаджували рибу в лебединому будиночку одразу на гачок. І ось — перший улов на нашу користь!

Потім другий, третій, четвертий. І кожен раз це було нове місце.

А Горлов з хлопцями ходили по наших «рибних» місцях і намагалися на них хоча б щось зловити. У них виходило не так завзято. І перемогу здобули, звичайно, ми — рибачки.

На превеликий смуток, ми не змогли втримати його поруч.

Кажуть, що незамінних людей не буває. Але це не про нього.

Анатолій Федорович тримав усю газету в своїх надійних руках.

Хоч би які складнощі не виникали, ми завжди знали, що у нас є надійний Тил в особі Анатолія Горлова.

Він умів вирішувати будь-які питання.

Ми переконані: він дивиться на нас з небес і тішиться, що ми працюємо, а газета виходить у світ, у люди.

«Голос України» — це його дітище, про яке він піклувався до останніх своїх днів.

Він був, є і буде нашим дороговказом у житті.

Олена ПОГРЕБНЯК.

 

Футбол на все життя

Анатолій Федорович безмежно любив футбол. Навіть важко сказати, кого у ньому було більше — журналіста чи футбольного фаната.

Адже кожного робочого дня в обідню перерву збирав наших хлопців поганяти м’яча у спортзалі на четвертому поверсі редакції.

Інколи на паркеті вирували справжні пристрасті. М’яча не видно.

Тільки й чути по всій редакції: «Дай пас! На мене! Куди?! Не туди! Го-ол! Як не було?! Я сам бачив! Отут-о м’яч пройшов!» — і закрутилося...

Справжній бій титанів! Насилу Анатолій Федорович розборонить.

Він мав лідерські здібності, тверду позицію, емоційну стійкість, порядність та уміння спілкуватися.

А ще Горлов був впевнений у своїх працівниках і вірив у них.

Запам’ятався один із футзальних турнірів серед ЗМІ.

Наша команда на чолі з головним редактором тоді азартно боролася за золоті медалі.

У півфіналі суперник був іменитий — працівники інформаційного відділу ФК «Динамо», які підсилилися тоді ще гравцями основного складу — румунами Флоріном Чернатом і Тіберіу Гіоане.

Перед початком матчу в роздягальню підійшов суддя й підсміювався над голосоукраїнцями.

Мовляв, навіть не виходьте на поле, бо суперник дуже сильний, а ви — звичайні гравці-любителі. Анатолій Федорович усміхнувся і попросив своїх хлопців багато не забивати голів.

Він знав, що казав. Хлопці тоді таки дали жару і в підсумку виграли турнір.

Усе це вже у минулому. А попереду, з настанням добрих часів, є одне бажання — організувати традиційний турнір пам’яті А. Ф. Горлова. Адже людина живе доти, доки про неї пам’ятають...

Олександр ПЕКНИЙ.

 

Ми всі були «за Горловим»

2005 рік. Анатолій Горлов і жінки «Голосу України». 

Фото з архіву «Голосу України».

Спершу я познайомилася з дружиною Горлова. Хоч і не здогадувалася про це. Ніна Остапенко викладала у нас на факультеті журналістики. Це був початок 1990-х. Тільки ввели купони, зарплати затримували... Пам’ятаю, прийшла з трирічною дочкою ще до жовтого корпусу університету поставити залік «автоматом». У коридорі зустріла її. Розговорилися. Я тоді вже працювала фрілансером на різні агенції і непогано заробляла як на той час.

Запитала Ніну Філімонівну, як виживають викладачі, чому вона тут працює на абияку ставку? «Мабуть, ваш чоловік — бізнесмен?» — припустила я. Вона усміхнулась. У 1995-му мене взяли на роботу в «Голос». І лиш потім дізналася, що Ніна Філімонівна та Анатолій Федорович — подружжя.

...На траурному прощанні з головним редактором його дружина знаходила слова підтримки для кожного. Мені пригадала оту нашу розмову в коридорі журфаку: «Я дійсно була ЗА ЧОЛОВІКОМ все життя... Від того, як побралися на четвертому курсі, і всі 52 роки, що прожили разом». А я відповіла, що всі ми, редакція газети, довгі роки були за її чоловіком, були ЗА ГОРЛОВИМ.

Сприймали все, що він робить для газети, для людей, як належне. Його прізвище стало ідіомою стабільності, професійного захисту, впевненості в тому, що він розрулить будь-яку, навіть патову ситуацію, що наш корабель не розіб’ється і не піде на металобрухт...

24 лютого 2022 року о 9.30, як завжди, зібралися на планування. За столом секретаріату було не багатолюдно. Обговорили «поточний момент» і пішли працювати. Невеликим жіночим колективом вирішили заночувати у редакції. І виявилося, що Горлов все передбачив — підвал, де містився газетний архів, був відремонтований і придатний для життя. Він і став нашою «криївкою» на кілька місяців...

У п’ятницю головний редактор приїхав на ранкове планування. У тих умовах про друк «Голосу» не йшлося. Але парламентське видання мало виходити в електронному вигляді, щоб висвітлювати дії Верховної Ради і те, що діється в країні, охопленій руйнівною «братерською любов’ю» росіян. Тоді це мало велике значення, аби показати, що українська влада є, парламент приймає відповідні до воєнного часу закони, українці чинять спротив рашистській навалі. Про це й говорили того ранку, на другий день великої війни. Анатолій Федорович попросив нас, чотирьох співробітниць, залишитися в редакції і працювати.

Ввечері заїхала Ніна Філімонівна забрати «свого Толю» на дачу. Попрощалися до понеділка. Прорватися у Київ Горлов зміг десь за тиждень. Але весь час був з нами на зв’язку.

Підбадьорював, давав поради, цікавився настроєм... До нашої «криївки» привезли продукти, засоби гігієни тощо.

«Все буде добре!» — чули ми від нього по кілька разів на день. А відлік часу йшов за різними прогнозами — три дні, два тижні, до квітня... Проте «Голос України» ні на добу не припинив випуски сайту. Ще й відновив сторінки у соцмережах та запустив свій телеграм-канал.

А тоді ж багато видань завмерли, а у деяких співробітники навіть головних редакторів загубили...

Але це було не про нас. Мали швидко давати, як кажуть військові, асиметричні відповіді в інформпросторі. Ідея подавати найважливішу інформацію про перебіг російсько-української війни, про звірства окупантів назовні, щоб показати світу обличчя «руского міра», належала Горлову. І з 10 березня завдяки нашим співробітникам і волонтерам (Івану Жежері, Марині Чорній, Анастасії Глотовій, Світлані Косовій, Євгену Мирошниченко) ми її реалізували п’ятьма мовами...

11 березня Анатолій Федорович поїхав до Львова шукати майданчик для друку газети. Звідти Горлов продовжував керувати редакцією онлайн і дуже переймався, що не поруч.

Так, як тоді ми, напевно, не працювали ніколи. Спали, їли, прали, прибирали — без відриву від виробництва у супроводі артилерійського інтершуму та повітряних тривог. Бувало, міняли блокові матеріали сайту по кілька разів на день, йшли від комп’ютерів у нашу «криївку» вечеряти за опівніч.

Десь у середині квітня Горлов повернувся. Ідея друку у Львові виявилася безперспективною. Чесно кажучи, відновлення паперового варіанта газети тої весни видавалося нереальним. Але тільки не для Горлова. І вже за місяць передплатники отримали свіжий номер парламентського видання...

Тоді Анатолій Федорович вкотре врятував «Голос України». Чого йому це вартувало, знають лише близькі... Вважаю, ця війна у різних її проявах забрала життя нашого головного редактора — він загинув на професійному полі бою, захищаючи свою газету і свою країну.

Ольга ВАУЛІНА.

 

2010 рік. Вечірнє планування у «Голосі України».

Фото Андрія НЕСТРЕНКА.

 

Спонукав вірити у власні сили

Прийшовши працювати в «Голос України» власкором у Донецькій області, я після зустрічі з Горловим відчував усю серйозність справи і впіймав себе на відчутті: то було не хвилювання за свій особистий інтерес...

Найгостріше не давала спокою думка, що не виправдаю кредиту довіри, наданого мені цією авторитетною людиною.

А відтак, невдачі бути не могло! Невдовзі, коли довірили мені ще й роботу в Луганській області, я зрозумів, що роблю все правильно. Не раз потім переконувався: Горлов не менше, ніж я, переймався моєю успішністю й іноді, даючи завдання, непомітно підстраховував, аби обстановка мені сприяла, а люди були готові мені допомогти.

Коли сталася повномасштабна війна, моїй родині вдруге з 2014 року довелося наново шукати прихисток, Анатолій Федорович одразу ж прийшов на допомогу. Особисто подбав, аби ми з дружиною змогли кілька місяців пожити в приміщенні редакції, й підписав листа до КМДА, необхідного для постановки нас на квартирний облік як вимушених переселенців.

Я бачив, як довершено, вдумливо і фахово Горлов умів організувати роботу нашого колективу, де все налагоджено, як годинник, де немає дрібниць, де людина — понад усе. При тому, що через головного редактора проходили всі газетні матеріали й усі адміністративно-господарчі питання, він умів бути по-людськи уважним. Умів коректно поправити й підказати. Якось покликав мене і з усмішкою в очах зауважив: «Ви, напевно, полюбляєте англійську мову? Ну от, у вас зустрічаються у текстах слова «коп», «креативний», «рекреація»...». Жодних нарікань, але я все зрозумів.

Лише нещодавно я дізнався, що перед тим, як обрати своєю професією журналістику, Анатолій Федорович був рядовим робітником на виробництві. Це багато чого в ньому пояснює. Хоч він і поводився як справжній аристократ духу, та в ньому була водночас суто робоча, притаманна саме людині з народу кмітливість, точний погляд на життя, на людей...

Владислав ЛЕОШКО.

 

Патріотична газета – стратегічний ресурс держави

«Наша державність – це не збіг обставин. Вона – назавжди», «Віра і духовність – першопровісники української державності», «Україна-Русь: тисячолітня традиція державотворення», «Українська козацька держава – носій ідеї непідлеглості», «Наші межі на сході проходили за Доном, на заході – по Віслу», «Самостійна, суверенна, неподільна – одна на вік!» – це далеко не повний перелік нарисів, надрукованих у газеті «Голос України» лише останнім часом.

Від заснування парламентського видання тема державності та її витоків на його сторінках була провідною. Можна сказати, що співавтором багатьох історичних нарисів і досліджень, цілих публіцистичних циклів був Анатолій Горлов. Моїх, таких як «З братами не воюють, або Чому російсько-українські війни не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння», «Українська церква і московські міфи» чи «Злочини окупантів», так точно. Ні, він не переписував, не додав абзац чи речення, не придумував замість тебе заголовки (хоч у газеті і таке бувало!), а генерував ідею, вказував напрямки, визначав тенденції. Здавалося, кожне слово у матеріалі для нього було візуальним образом, і, можливо, через те він не любив іншомовних вкраплень, малозрозумілих для широкого загалу термінів чи модних словечок і вимагав користувалися українською лексикою.

Унікальне журналістське чуття, розуміння актуальності теми, злободенності в контексті суспільно-політичного життя країни і світу, якими володів головний редактор видання, передавалось і нам, журналістам.

Однією з важливих тем, яким газета приділяла особливу увагу, було релігійно-церковне життя країни. Ми оперативно повідомляли про новини, писали про релігійних діячів, свята, про зміни, які відбувалися у церковному середовищі. Якось редактор прийшов у наш кабінет і запропонував подумати над темою взаємовідносин церкви і держави, конфесійного впливу на державотворчі процеси. Це був початок 2017 року. Про Томос ми лише мріяли як про диво, що станеться не за нашого життя. В той час «єдиною канонічною» церквою в Україні була УПЦ (московського патріархату) і в те, що за кілька років у владі й суспільстві вимагатимуть від цієї релігійної організації вказувати у назві приналежність до країни-агресора, як і в радикальні зміни релігійного ландшафту, не дуже вірилося. 

Імовірно, інтуїція головного редактора, його феномен передбачення підказали тему, що вилилося у дослідження «Українська церква і московські міфи». Протягом 2017–2018 років у газеті вийшло щонайменше 20 шпальт, які певною мірою стали прологом до Об’єднавчого собору і Томосу, названого другим Актом про незалежність України. До речі, газети «Голос України» з цими матеріалами передавали на Фанар Вселенському патріархові Варфоломію I.

Газетні публікації стали згодом основою книжки «Українська церква і московські міфи», що має вже кілька перевидань і вийшла, зокрема, за Програмою поповнення бібліотечних фондів та стала номінантом Шевченківської премії.

Анатолій Горлов був натхненником й іншого цікавого циклу публікацій. У матеріалі про відкриття в київському коледжі виставки історичних картин відомого монументаліста, куратора виставки «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» Олександра Мельника він розгледів нову актуальну рубрику «Історичний живопис» і запропонував написати про кожне презентоване полотно, присвячене захисникам-героям, окремо. Рубрика стала постійною і протягом року щотижня «Голос України» розповідав про картини Олександра Мельника, Марини Соченко, Андрія Серебрякова, Олександра Івахненка й інших митців, які з пензлем досліджують історію від часів неоліту, заснування Києва до Майданів і цієї страшної війни.

Анатолій Горлов, спасибі йому, долучав журналістів газети до фундаментальних видань, зокрема таких як «Українська державність. Витоки, етапи становлення та розвитку. Фотолітопис до 1180-річчя Української державності» (2019), «Українська державність – історико-правничі нариси» (2021). І сам був не просто членом редколегії 800-сторінкових книг, а генератором ідей і їх виконавцем – радив, дискутував, писав, вичитував тексти, редагував, хапався за кожну цікаву думку. Він був одним із авторів ідеї запровадження Дня Української Державності. В продовження теми державності задумав і організував видання унікальної книги «30 років Незалежності», до якої увійшли 30 нарисів журналістів «Голосу України», підготовлених за публікаціями у парламентській газеті.

Якось зауважила, що від початку повномасштабного вторгнення на фронт добровольцями пішло багато знайомих істориків – молодих і не дуже науковців. «Значить, знають, за що воюють», – сказала моя сестра. Анатолій Горлов добре знав, задля чого він працює і які завдання вирішує газета. Завдяки невтомній праці його, як головного редактора, і очолюваного колективу газета стала унікальним літописом незалежної України, літописом Майданів і протистояння російській агресії. Газета десятками, а, швидше, сотнями публікацій дуже точно і аргументовано розповідає про те, хто ми, якого кореня і за що сьогодні воюємо. Газета протистоїть російським маніпуляціям, руйнує антиукраїнські імперські і радянські міфи, відстоює українську ідентичність і державність. І хоч не в окопі, але постійно на фронті – інформаційному.

Очевидно, що усі загарбницькі війни розпочинаються з інформаційної масованої атаки противника, одурманення брехнею гарматного м’яса. Протистояти зомбуванню, інформаційній агресії – справа не легка, вона потребує фахової підготовки і знань. Без відсічі московським пропагандистам, систематичної просвітницької роботи серед свого населення, яку і веде «Голос України», виграти війну, перемогти у боях, які ще попереду, неможливо.

Напрацювання газети «Голос України», її колективний досвід, державницька позиція – стратегічний ресурс держави, в ім’я якої наша спільна праця і боротьба.

Будемо завжди вдячні Вам, Анатолію Федоровичу. 

Світлана ЧОРНА.

Презентація книги «Вчителі-наставники журналістів з Київського університету», присвяченої викладачам Інституту (факультету) журналістики у НСЖУ. 

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

 

Справжній

У моєму записнику контактів на смартфоні телефон Горлова значиться як Горлов Справжній, тобто це його дійсний номер. 

І саме у справжності – сутність особистості Горлова.
 
Справжній! Він умів ставити цілі, організовувати всіх, заряджати ідеями й досягати наміченого. «Голос» великою мірою є саме завдяки Горлову, його баченню мети, вмінню долати перешкоди. 

Він не любив дріб’язкових, підступних людей, підробок. І щоразу, коли щось таке з’являлося на горизонті, казав: «Перевівся чоловік, зійшов на пси...», «Шнурок» або на німецький манер – «І це не є «гут».
 
Справжній, він не терпів штучності, пихатості. Його іронія, скепсис, сарказм, наче холодний душ, тверезили. «Це велике щастя для нас одержати вашу статтю», – казав Горлов черговому «батькові нації», охочому ознайомити народ з безцінними думками. І гадай, серйозно чи скептично це сказано, хоча й комар носа не підточить, Горлов, здається, насолоджувався, коли ставив на місце тих, хто висував якісь необґрунтовані претензії до журналістів і газети. 

Пам’ятаю, стала свідком його телефонної розмови з Табачником, тоді, здається, віце-прем’єром, не вдоволеним моєю публікацією. Вона була дуже стислою і сповна не відтворювала цінні думки урядовця, бо виявилося, що в його кабінеті певні технічні пристрої втаємничення глушили диктофонний запис. Власник кабінету не попередив про цю підступність. Про це я й написала в «Голосі України». І от цілий віце-прем’єр обурюється в слухавку «сотки», а Горлов, так собі усміхаючись, каже, мовляв, Писаренко може зустрітися з вами ще раз... Табачник спішно відмовився...

Та ми всі, особливо в журналістському колі, дуже добре пам’ятаємо, як цей діяч змушував «Урядовий кур’єр» публікувати сфальсифіковані результати виборів Президента України 2004 року.

«Голос України» уникнув цієї ганьби завдяки стійкості й навіть винахідливості Горлова. Та й реноме Горлов мав таке, що тиском чи залякуванням його не візьмеш... Скепсис, іронія, сарказм і тверде «ні».

Повторне голосування другого туру відбулося 26 грудня 2004 року. Перемогу здобув Віктор Ющенко. Але команда Януковича подала до Верховного Суду України скарги про порушення виборчого права і визнання результатів виборів недійсними. Цих паперів наплодилося 645 томів – сподівалися, що суд не встигне їх прочитати, і вибори таки визнають недійсними.
 
Панувало шалене напруження і на Майдані, і в ЦВК, і в суді, і, звісно, в редакції. Я вела номер як черговий редактор. Усі полоси давно зверстані. На третій сторінці – місце для історичної публікації. Вона також практично готова – це дві постанови ЦВК з таблицею результатів голосування. Але... Горлов чекав сигналу із суду. І він його отримав від очільниці прес-служби Верховного Суду, нашої доброї товаришки-колеги Ліани Шляпошникової. Це сталося трохи раніше за надходження офіційної телефонограми з ЦВК і Верховного Суду України. Суд глибокої ночі ухвалив рішення про те, що, вивчивши 645 томів справи, відмовив у задоволенні скарги Януковича і дозволив здійснити публікацію постанов про підсумки повторного голосування і результати виборів Президента України. Горлов і я як ведуча номера підписали його «У світ!». 

Тієї самої ночі експедиція доставила тираж на поїзди і літаки, газета пішла читачам і, звісно, на Майдан, де народ чекав... 

Згадалося про ці події, бо Горлов не любив хвалькуватих розбазікувань деяких колег про те, хто як героїчно боровся на Майдані за чесні вибори, за справедливість і незалежність України.

Він був справжнім, цінував дії, а не порожні стрясання повітря.

Світлана ПИСАРЕНКО.

 

Із незмінною повагою до кожного…

Так склалося, що до редакції «Голосу України» я приходив двічі. Обидва рази в не найкращі для мене часи. Вперше так сталося після скорочення штату Національного інформаційного агентства «Укрінформ», де я працював спеціалістом апарату і керівником регіонального прес-клубу. Вдруге – з тимчасової посади редактора районної газети.

Обидва рази з приводу працевлаштування в «Голос України» телефонував сам Анатолій Федорович. Це вразило і вперше, і вдруге. Адже за весь трудовий шлях, із 1981 року, керівник жодного разу особисто не телефонував із такими пропозиціями. Це робили кадровики або ж інші працівники далеко не керівного рівня. 

Увага, повага і доброзичливість відчувалися від Анатолія Федоровича під час кожної телефонної розмови, тож підстав відмовитися від його пропозицій (хоч не всі вони подобалися) просто не знаходилось. Водночас уже в період роботи Анатолій Федорович ставився до кожного з принциповою вимогливістю і наполегливістю, що незмінно давало результат.

З Анатолієм Федоровичем можна було вирішувати проблеми будь-якого рівня. Небагатослівний, але надзвичайно поінформований – він орієнтувався в усіх виробничих питаннях і вирішував їх не відкладаючи. Принаймні так це бачили ми, власні кореспонденти.

Ми мали за честь працювати з такою людиною і таким керівником. 

Петро МЕЛЬНИК.

 

Київський вальс

Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила –
Ти щастя моє...

Як тільки чуєш рідко тепер вживану мелодію «Київського вальсу» – одразу згадується студентська юність. Під квітучими каштанами ми поспішали на лекції до жовтого корпусу – там тоді були гуманітарні факультети Київського університету. Повз червоного корпусу часто навідувалися до бібліотеки. Любили гуляти в парку Шевченка – між червоним і жовтим корпусами.

А на вулиці Ломоносова, в районі виставки, де стояли студентські гуртожитки, росли переважно тополі. Та ще був давній яблуневий сад поміж корпусами гуртожитків. Там і минула наша студентська юність – у навчальних корпусах та в гуртожитку.

Анатолій Горлов став студентом факультету журналістики на рік пізніше нас, і на рік пізніше навчання закінчив. Але в ті часи життєві цінності були іншими. Головними вважалися чесність, порядність, доброта. Саме вони вимальовували наші студентські будні.

Толя Горлов жив в одній кімнаті з нашим однокурсником Валентином Васильченком (пізніше працював спортивним оглядачем та коментатором українського радіо). Приводом для цього стало земляцтво: обидва хлопці приїхали на навчання із Запоріжжя.

На першому курсі тоді в гуртожиток поселяли усіх охочих. На другому і далі вже був відбір: відмовляли в поселенні трієчникам і тим, у кого були заможні батьки. Та ми не могли відректися від своїх друзів. Тож домовлялися з комендантом гуртожитку, заносили в кімнату подвійну кількість ліжок (вісім замість чотирьох), часто ліжка ставили одне на одне, утворюючи два поверхи для спання, і так жили: як мовиться, в тісноті, та без образи... Такі двоповерхові ліжка були і в кімнаті, де жив Толя Горлов.

Пам’ятаю важкий період сесії. Вже післязавтра потрібно було складати політекономію чи зарубіжну літературу, а так багато матеріалів ще було недочитано, недопрацьовано, недоосмислено. Тож довгими ночами засиджувалися в гуртожитській читальні на другому поверсі. Сидиш – і сама на помітиш, як заснеш від утоми, уткнувшись обличчям у конспекти. Через пару годин прокидаєшся – а голова вже на подушці лежить. От і думаєш, кому її повернути: Сашкові Каранді, однокурсникові (він пізніше працював в обласній пресі в Чернігові), Миколі Ляпаненку – на курс молодшому (був генеральним директором Полтавської обласної телерадіокомпанії), чи його однокурсникові Толі Горлову? Найчастіше це робили вони: їхні кімнати були навпроти входу в читальню...

Пам’ятаю й студентські вечірки. У велику залу на першому поверсі хлопці приносили свою радіолу, десятки грамплатівок із гарними мелодіями, і розпочиналися танці. Там часто бував і Толя Горлов. Він завжди тримався десь збоку, але був таким струнким, чемним, вихованим, що всі дівчата мріяли, щоби їх запросив до танцю цей хлопець у картатій сорочці...

А ще ми любили вивчати Київ. У неділю (єдиний день на тижні, коли не було занять) о сьомій ранку ми виходили з гуртожитку і їхали щоразу за іншим маршрутом (на дніпровські схили чи в ліси Пущі-Водиці, на Малу Окружну чи на Поділ), і вже там гуляли пішки до самого вечора. Коли ходиш провулками і вулицями – старими й новими – місто пізнається зовсім інакшим, ніж із вікна тролейбуса. Часто запрошували з собою і Толю Горлова, але він завжди відмовляв:

– Звісно, це дуже цікаво, і я залюбки пішов би. Але в мене сьогодні футбол. Тож, вибачте, не можу...
У футбол Горлов був закоханий, мабуть, ще з дитинства. Грав сам, залучав до гри інших, вболівав...
Певне, саме футбол став його останнім враженням у цьому світі...

Всі, хто знав Анатолія Горлова ще зі студентської юності, зауважують: він ніколи не був занадто балакучим. Здавалося б, дивна для журналістської професії риса. Але навіть у кількох коротких реченнях, небагатьма, але такими вагомими, словами він міг так докладно викласти суть події, що деяким іншим на це могло не вистачити й години. І це теж була важлива складова його журналістської майстерності.

Випускники факультету журналістики вдячні Анатолію Горлову і за цілу серію книг про наш факультет, його викладачів та студентів. Це «Уроки журналістики і життя», «Журналісти з Київського університету», «Вчителі-наставники журналістів з Київського університету». Так, авторів у тих книг багато. Але якби їх не зібрали Анатолій Горлов, Микола Махінчук, Михайло Сорока, якби вони не організували колег та не покопалися в архівах, книг би не було.

Він завжди був порядним, чесним, справедливим. Так, моя однокурсниця Галя Устенко (працювала на Київському обласному телебаченні) пригадала Гену Душейка, чорнобильського журналіста, однокурсника Горлова. Гена рано помер від радіації. І коли потяглися суди за його приватне майно, ніхто з однокурсників – їх було десятки, й серед них досить впливові люди, – не виступив на захист родини Геннадія. Ніхто, крім Анатолія Горлова. Це ще один штрих до його людської сутності.

Це підтвердили й багато років його керівництва газетою Верховної Ради «Голос України». У наші непрості часи, коли змінювалися керівні партії та їхня політика, Анатолій Федорович зумів вистояти, не принизитися до рівня деяких політиканів і зберегти газету такою, якою вона мала бути – українською. Щоби зберегти газету, Горлов знаходив місце (попри повні публікації урядових рішень, законів і так далі) і для історичних матеріалів, і для публікацій про розвиток нашої культури, і для політичних дискусій, де Україна завжди перемагала. Хочеться вірити, що колектив редакції збереже його традиції. Адже недарма він любив казати: «Нас не буде, а газета буде!»

Людмила НАТИКАЧ (в університеті – Білозор).

 

Ми були в одній команді

...У 1970-х роках, коли вчився у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, мій однокурсник Валентин Васильченко запросив пограти у футбол за команду журналістів. Я опинився в одній команді з Анатолієм, як мені його представив Васильченко. І не просто в одній команді, а в одній лінії захисту. Мене поставили грати праворуч, а мій новий знайомий зайняв місце в центрі. Під час гри я необережно підключився до нападу й залишив свою позицію. Пішла контратака саме по моєму краю, і наші суперники могли б скористатися цією помилкою та покарати всю команду. Якби не Анатолій. Як він встиг підстрахувати мене, й досі не розумію. Але на великій швидкості він зумів перекрити атаку і врятував не тільки команду, а й мене від сорому. Після гри я підійшов до Анатолія й подякував за те, що він виручив мене на полі. «Навіщо подяки!? Ми ж одна команда!» Не думав, що знову зустріну цю людину з приємною усмішкою, бо після навчання поїхав до рідного Миколаєва, а Анатолій залишався в Києві. Але доля нас знову звела в грудні 1990 року, коли Сергій Макарович Правденко, перший головний редактор «Голосу України», створював редакційний колектив. Одного дня прийшов у супроводі високого чоловіка. Я не одразу впізнав його. «Ось знайомся. Це Анатолій Федорович Горлов. Буде, як і ти, ще одним моїм заступником», – представив його головний редактор. 
 
«Ось бачиш, ми знову в одній команді!» – потис мені руку Анатолій Федорович. 

...Головний редактор зібрав редакторат і оголосив, що без першого заступника, який би мав право на підпис фінансових документів, йому просто не обійтися. Бо депутатська робота, а також «пробивання» редакційних організаційних питань у керівництва Верховної Ради та інших інстанціях, не завжди дозволяли йому бути в редакції. Сергій Макарович запропонував обрати першого заступника демократичним шляхом через таємне голосування. Але попередньо пояснив, що на цій посаді бачить саме Горлова. Не переконаний, що хтось іще зміг би впоратися з тим тягарем, який ми переклали на плечі Анатолія Федоровича. Бо підписувати фінансові документи було найпростішою справою. Тоді Сергій Макарович уже «пробив» у Верховній Раді питання з виділенням нового приміщення для «Голосу України» на Нестерова, 4. Звісно, роботи там був непочатий край. Треба було робити ремонт приміщень, закупляти меблі, комп’ютерну техніку, налагоджувати телефонний і телексний зв’язок та все інше, що потрібно для нормального функціонування газети. Анатолій Федорович у ті дні був і прорабом, і постачальником, і дизайнером. До того ж він узяв на себе кураторство над найважливішим відділом «Голосу України» – парламентським. Продумав він і «розселення» журналістів по кабінетах – щоб відділи були ближче до своїх кураторів. 

Саме Горлов переконав Сергія Макаровича, що спортзал на четвертому поверсі редакції має «працювати» за своїм прямим призначенням, що чоловікам редакції краще грати там у футбол, ніж ходити по фуршетах та прийомах. Анатолій Федорович зробив усе, щоб той зал обладнати. Раніше тепла вода до роздягалень надходила з перебоями, влітку в залі нічим було дихати, а взимку батареї не давали комфортного тепла. Усі ці недоліки його зусиллями зникли. І щодня в обідню перерву наші хлопці йшли грати у футбол...

...У мене наближався вихід на пенсію. Я зателефонував Горлову й запитав, чи можу розраховувати на продовження роботи у «Голосі України» на будь-якій посаді, бо перебувати за кордоном і не мати жодної справи, яка б пов’язувала з рідною країною, – це не життя, а справжня мука. І отримав позитивну відповідь. Коли це вже сталося, я прийшов у кабінет Анатолія Федоровича і з ноткою жарту запитав: «Чи потрібен вашій газеті власний кореспондент у Болгарії?». 

«У Болгарії – ні!» – почув серйозну відповідь, і у мене все обірвалося усередині. Анатолій Федорович витримав секундну паузу і додав: «А ось на всьому Балканському півострові – потрібен». І чітко розклав по полицях, якою має бути моя майбутня робота... 

Анатолій Федорович для мене більше, ніж керівник. Був і залишається другом, колегою по спільний роботі, партнером по футбольній команді і Людиною, на яку я міг опертися у найважчі моменти життя. 

Дуже важко вживати слово «був». 
 
Олександр БІЛИК.

 

Допоміг увійти двічі в одну річку

Два роки тому я втратила роботу. Журналістську. Сказати, що то був відчай, стрес, розпач – мало. Адже окрім журналістики, якою займалася останні років 20, нічого робити не вмію. 

Так, колись викладала. Так, була чиновником. Але коли у 2002 році цілком випадково стала журналісткою та ще й власкором газети «Голос України», просто закохалася в цю професію. Вона стала сенсом життя. 

І що тепер? Куди? Пішла до центру зайнятості. У Миколаєві якщо і були вакансії, то здебільшого для інтернет-видань. Для «молодих та завзятих». Я точно вже не підходила під ті вимоги.

Раптом – телефонний дзвінок. У лютому 2021-го. «Олено Миколаївно, це Горлов Анатолій Федорович». Я отетеріла. Одне, що його голос ні з яким іншим переплутати неможливо. А друге – Боже, сам Горлов! «У мене для вас абсолютно несподівана пропозиція», – каже він. «Ви входили в одну річку двічі? Якщо ні, то варто спробувати». Перевели жартома розмову на те, що краще в море. І не двічі, а постійно.

Домовилися, що я знімаюся з обліку в центрі зайнятості й оформляюся власкором «Голосу України» по Миколаївщині. Коли я вже відправила поштою до «Голосу» свою трудову книжку із заявою, телефоную Анатолію Федоровичу й радісно кажу: «Усі документи відправила». Він так суворо: «А навіщо мені ваші документи?». В напівшоковому стані чую: «Я пожартував. Вітаю! До праці!». 

Взагалі моя історія з «Голосом України» починалася по-доброму і по-дивному. У 2002-му мене, дописувачку новин Миколаївської ОДА, тодішній її голова Олексій Гаркуша порадив заступниці головного редактора «Голосу України» Світлані Писаренко як «варіант» на посаду власкора. Те, що я стану журналістом та ще й такої поважної газети, приголомшувало. Я – не журналіст. Мені ще треба вчитися! А Горлов пояснив: «Якщо в тебе виходить писати, вчитися не обов’язково». Сказав це після того, як у мене «на пробу» вийшла перша стаття. «Піде», – його коронне слово.

Мене завжди дивувало, як Горлов зміг зберегти власкорів у кожній області. Це ж витратно, невигідно. Чи не простіше брати новини з інформагентств? А він розумів: представник «Голосу України» мав бути в кожній області. Навіть не для того, аби подавати оригінальні новини. А для того, що «Голос України» мають чути. Його й зараз чують. Завдяки Анатолію Горлову. 

А я вдячна йому за те, що допоміг мені увійти «в одну річку двічі». І я знову в команді улюбленого «Голосу України». Хай живе газета!

Олена ІВАШКО.

 

«Бункер не врятував ще жодного диктатора...»

«Друкуєтеся? Це добре. Бо дехто не написав для нашої газети навіть рядка, а вже проситься на роботу», – таким був початок моєї першої розмови з Анатолієм Горловим.
До того ми не були знайомі і ніколи не зустрічалися. 

Анатолій Федорович працював першим заступником головного редактора «Голосу України». 

У його кабінеті був також Сергій Сай-Боднар, редактор газети «Україна молода». Це він рекомендував мене власкором «Голосу України».

«Отже, хочете у нас працювати? – запитав Анатолій Федорович. – Пишіть заяву. Тепер все залежить від вас. Бажаю успіху!». І усміхнувся. 

Запитань не було. Йому виявилося достатньо короткої характеристики про мене, яку дав Сай-Боднар.
Так з легкої руки Анатолія Федоровича почалася моя робота у парламентському виданні.

Запам’яталася ще одна зустріч з Горловим. Відбувалася вона у незвичному місці. Недалеко від Вінниці, у невеликому сосновому лісі, є залишки колишньої ставки Гітлера «Вервольф». Фюрер приїжджав у цю «схованку» тричі у 1942–1943 роках. Загалом провів у підземеллі 156 днів.

Про ті події нині нагадують величезні брили бетону, розкидані після вибуху між деревами. Підземелля підірвали радянські війська у 1944-му, під час наступу на Вінницю. 

На території зберігся обмурований камінням резервуар для води. Дехто з екскурсоводів каже, що це був басейн для купання. Оглядати тут фактично більше нема чого.

Сюди, за вісім кілометрів на північ від обласного центру, постійно приїжджають туристи. Всім цікаво, чи залишилося щось у бункері? 

Побувати на місці ставки «Вервольф» хотіли й колеги з нашої газети, які у жовтні 2003-го приїжджали для участі в акції «Дні «Голосу України» на Вінниччині». Очолював журналістів Анатолій Горлов. 

До Києва колеги поверталися через два дні, ввечері. У світлі фар з’явився напис на покажчику: «Ставка Гітлера «Вервольф». Знак показував праворуч.

Анатолій Федорович запитав: «Це далеко від траси?». – «Та ні, рукою подати». – «Заїдемо»...

У світлі фар оглянули галявину, де бовваніли брили. Горлов торкнувся рукою до найбільшої з них. Бетон сягав вище зросту людини. Обійшов довкола, уважно розглядаючи цей уламок гітлерівського бункера, а тоді сказав: «Бункер не врятував ще нікого з диктаторів, історія не знає такого випадку».

Які ж актуальні нині ті слова Горлова, сказані 20 років тому...

Віктор СКРИПНИК.

 

Хоч друзями ми і не були

Скажу одразу: з Анатолієм Горловим ми друзями не були. І попервах, коли журналістські дороги на початку 1990-х звели нас у новоствореній газеті «Голос України», наші відносини були навіть дещо натягнуті. 

А приводом для цього стало таке. Коли ми перебралися у нинішнє приміщення редакції і вже готували перше число газети, один із тодішніх заступників головного редактора дав мені ключі від затишного кабінету на третьому поверсі з вікном у сад і мовив: «Тобі, як завідувачу відділу і членові редколегії, думаю, підійде. Щоправда, тут трохи безлад». Два дні я вигортав сміття, залишене нашими попередниками. Вичистив усе, як належить. Аж тут приходить Горлов і каже: «Давайте ключі від кабінету». – «Навіщо?» – «Вам доведеться перейти в інший кабінет». Мені так неприємно стало. І від того, що доведеться перейти в гірший кабінет. А ще більше від того, що два дні наводив лад – і все це дістанеться комусь іншому.

...У 1994 році на базі шести редакційних відділів створили один – гуманітарних проблем. Керувати ним призначили мене. До питань культури, якими я займався з приходом у газету, долучилися проблеми історії, освіти, науки, медицини, релігії. І навіть війська, екології та прав людини. Мені ніколи вгору глянути, не те, щоб готувати власні публікації. І все це без жодного підвищення зарплати бодай на один купоно-карбованець. 
Згодом я завідував відділом інформації. Хто працював у щоденній газеті, той добре знає, що це таке. І знову – без підвищення по службі. 

Усе це підштовхнуло до думки, що треба міняти місце роботи. Знайшов таке, де платили втричі більше. Написав заяву на звільнення з «Голосу України». Горлов відмовляв: «Я розумію ваше розчарування, але завжди так не буде!» Та я стояв на своєму. «Ну – це ваш вибір», – спокійно сказав і підписав заяву.

А через дев’ять років я дізнався, що в «Голосі України» йде на пенсію завідувач відділу кормережі. Приїхав до Горлова: 

– Кажуть, що шукаєте нового керівника кормережі?

– А ти пішов би? 

– Якщо буде на те ваша згода.

Згода була. 

Я тоді працював у великій державній холдинговій компанії: пристойна зарплата, добрі відносини з керівником... Але не було найголовнішого – улюбленої журналістської роботи. 

Відділ кормережі, як і парламентський, – провідний у «Голосі України». Отож з головним редактором ми контактували щодня. Він умів давати завдання. Завжди чітко і зрозуміло формулював свої думки, щоб не могло зародитися бодай найменшої двозначності. Вказував на помилки, можливо, і дещо категорично, але справедливо, без жодних «придирок». Умів слухати і завжди підтримував розумну ініціативу.

Й ще одна приваблива керівна риса – у нього не було в колективі «любимчиків». Це коли кілька співробітників у софітах постійної похвали, а решта – такі собі робочі конячки, на яких здебільшого погейкують. А на тих конячках усе тримається. Він цінував професіоналів-роботяг. Які не імітують роботу, а сумлінно пруть свій плуг. Якось при добрій нагоді я запитав його, чим то я зміг змінити його думку про свою персону? «Я ніколи не ставився до тебе упереджено, – почув у відповідь. – У процесі роботи, сам знаєш, воно різне трапляється. Без непорозумінь також не минається, – і додав: – У кожній справі потрібні професіонали. Так, вони амбітні, знають собі ціну. Але їм не треба пояснювати цілком зрозумілі речі».

Анатолій Горлов і сам був професіоналом найвищої проби в журналістиці. 
...Цікава деталь. Повернувшись після дев’ятирічної перерви в редакцію, я зайняв місце у тому само кабінеті на третьому поверсі, від якого колись Анатолій Горлов забрав ключі...

Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ.

 

«Залізний»« Толя

Я познайомився з Анатолієм Горловим на початку осені 1994 року, коли повернувся в журналістику після нетривалої роботи в адміністрації Президента.

Перша розмова була така:

– У Тернополі і Миколаєві власкорів у нас немає. Куди хочете поїхати у відрядження? – запитав тодішній перший заступник головного редактора.

Я обрав Миколаїв, хоча у місті було зафіксовано спалах холери...

Можливо, цим і сподобався Анатолію Горлову.

Відтоді вісімнадцять років ми працювали поруч в «Голосі України»...

Із подій кінця 1990-х чи не найбільше запам’яталося, коли «Голос» кинув виклик щойно призначеному всесильному прем’єр-міністру Павлу Лазаренку.

Павло Лазаренко, очоливши уряд, створив потужну прес-службу, яка мала вельми сильний вплив на ЗМІ. Подеколи в фарватері урядової політики бурунив інформаційні хвилі і рідний «Голос».

Якось Анатолій Федорович попросив пошукати економістів, які б могли не лише проаналізувати економічну програму уряду, а й те, як уряд вирішує посутні економічні проблеми – інфляція, заборгованість із зарплати, «ігрища» на валютному ринку тощо.

Жоден з економістів не набрався сміливості взятися за це. 

– А сам можеш підготувати публікацію на цю тему? 

– Спробую, – відповів я ухильно.

Написане сподобалося першому заступнику головного редактора. За винятком заголовка.
На виручку прийшли футбол і «залізний» Толя, як охрестив його випусковий, на жаль також покійний, Олексій Бондаренко. Після гри я запитав шефа, коли він іде у відпустку. Каже: у вересні... 
– Оксамитовий сезон! – і одразу ж народився заголовок для статті.

Анатолій Горлов дочитував «Оксамитовий сезон української економіки», який мав назавтра з’явитися в номері, коли пролунав дзвінок по урядовому номеру. Він вислухав, витримав паузу і сказав: «Полетить Королюк Володимир Олександрович». Після чого поклав слухавку. Підписав текст, віддав його мені і сказав: 

– Завтра полетиш з прем’єром у Кривий Ріг. Ти не заперечуєш?

Зрозуміло, це був збіг випадковостей: і те, що саме в цей день була завершена робота над статтею, і те, що Павло Лазаренко вирішив особисто призначити свого наступника на посаді керівника області.

Але мурахи таки побігли по тілу... Однак я вирішив летіти, розуміючи, що на кону стоїть авторитет газети. Адже поява в урядовому літаку будь-якого іншого журналіста з «Голосу» поставила б під сумнів не лише авторство публікації («Голос України» у літаку лежав на прем’єрському столі зверху на інших газетах). Я прекрасно розумів, чому так вирішив Анатолій Горлов.

Тоді «Голос» обіграв тодішнього всесильного керівника уряду, який бачив себе у майбутньому главою держави. І став першим виданням, яке розламало кригу інформаційної заангажованості, угодництва і лизоблюдства стосовно сильних світу цього.

Окреслив цей шлях і вивів на нього газету Анатолій Горлов, який уміло підкидав ідеї, придумував теми, змушував нас мислити.

Ще одна риса його характеру: увага до працівників газети. Головний редактор створював умови, щоб технічні працівники могли здобути освіту і перейти в категорію журналістів.

Думаю, така увага до інших була пов’язана з особистим нелегким шляхом на факультет журналістики.

Якось ми говорили про Запоріжжя. І я сказав, що пройшов пішки від головпошти до знаменитої тамтешньої греблі. Федорович у відповідь пригадав, як після школи і невдалої спроби вступу у виш він працював на будівництві цієї висотки. «А по вечорах у гуртожитку готувався до вступних іспитів. Можеш уявити, в яких умовах інколи доводилося обстоювати право на навчання».

У житті Анатолій Горлов не розраховував ні на чию допомогу – покладався лише на себе. Так було в університеті, так було в Ефіопії, де він був перекладачем у групі радянських військових радників. В Африці Федорович «піймав» вірусне захворювання, яке, не виключено, вкоротило йому віку.

А ще дуже сильно його вдарила російська військова агресія. Думаю, ще одна причина його передчасної смерті – доля рідних, які опинилися в окупації на Запоріжжі. У нього були брати і сестри, про яких він інколи розповідав. Зрідка згадував дитинство, юність і те, як допомагав батькам. 

Але таке бувало рідко. Переважно йшлося про політику, про те, яким має бути «Голос». Він справді був «залізним Толею», позбавленим, здавалось, сентиментів. Федорович у своєму житті дороги вибирав сам, умів відкинути другорядне. На його думку, робочого часу вистачало, щоб здійснити усе заплановане.
Але сталося те, що сталося.

Спочивай з Богом, Анатолію Федоровичу!

Володимир КОРОЛЮК.

 

Уроки професіоналізму починалися з... арифметики

В очолюваний Анатолієм Горловим колектив редакції газети «Голос України» на посаду власкора у Полтавській області я прийшов улітку 2013 року. І під його безпосереднім керівництвом працював майже дев’ять з половиною літ. То були дуже непрості для всіх нас часи. Тож, на відміну від багатьох колег, не зустрічався з головним редактором за межами редакції. Та й поріг його кабінету переступав фактично кілька разів. Але й тих нечисленних зустрічей іще на початку роботи в «Голосі» та подальшого телефонного спілкування вистачило, щоб отримати від нього уроки високого професіоналізму. 

Пригадаю бодай два з них. Спершу приємною несподіванкою стало запроваджене головредом кількаденне стажування безпосередньо в редакції власкорів-новачків. Адже воно давало можливість налаштуватись, як то кажуть, на одну хвилю з новим для тебе колективом, збагнути специфіку роботи в парламентському виданні. Неважко здогадатися, що левову частку тих «стажувальних» годин забирала підготовка до друку інформацій, переданих колегами-власкорами та позаштатними авторами. 

Адже інформаційний  відділ у щоденній газеті нагадує конвеєр. Коли стоїш біля нього роками, дедалі важче дивитися на його безкінечну стрічку новин «свіжим» оком. Знаю це по собі, оскільки пройшов шлях у журналістиці від кореспондента до заступника редактора обласної газети, а потім власкора двох всеукраїнських видань. Однак саме те, що наші традиційні уявлення про «замиленість» журналістського й редакторського ока не стосувалися Анатолія Горлова, він довів мені буквально за лічені хвилини. 

Пригадується, в один із днів стажування Анатолій Федорович запросив до свого кабінету одразу після того, як йому на стіл поклали з півдесятка підготовлених мною до друку й «завізованих» очільницею відділу інформацій. Головред, як мені здавалося, просто пробіг їх очима й більшість відклав убік – зауважень до них не було. А на одній усе-таки  зупинив погляд і сказав, що в ній треба «посилити» заголовок. Тож закреслив попередній і над ним написав «свій», який починався зі слів «Дві третини...». 

В інформації наводилася статистика порушень Правил дорожнього руху в одному з регіонів зі згадкою про те, представники яких професій найчастіше нехтують ПДР. Авторський заголовок акцентував увагу на збільшенні таких порушень. Ця справді актуальна проблематика «заколисала» щонайменше трьох професійних журналістів, які обслуговували той інформаційний конвеєр. Лише головний редактор «вчитався» у згадану статистику уважніше й одразу підрахував: дві третини порушень скоїли... правоохоронці. Тобто саме ті держслужбовці, котрі самі повинні стежити за порядком, зокрема й на дорогах. 

Такої більш ніж істотної для розуміння причинно-наслідкового зв’язку в «корені» проблеми деталі Анатолій Горлов не пропустив. І це при тому, що знайомився з тією невеличкою «інформашкою» десь хвилину-дві. Але й за цей час устиг «схопити» головне та влучним заголовком привернути увагу до найважливішого. Мене тоді просто вразила така миттєва реакція на рівні професійної інтуїції. Уже вийшовши з редакторського кабінету, додав і поділив наведені в інформації цифри буквально «у стовпчик». І ще раз переконався: в заголовку «від шефа» бездоганною була навіть арифметика... 

Неважко здогадатися, що такі своєрідні майстер-класи з редагування Анатолій Горлов улаштовував для підлеглих не задля вдоволення власних начальницьких амбіцій. А лише для того, щоб спонукати їх не опускати планку фахової вимогливості навіть у, здавалося б, дрібницях, яких насправді в журналістській роботі не буває. Тим паче що він і сам  дослухався до слушних порад, зауважень колег. 

У цьому контексті пригадується «свіжіший» приклад, коли мені самому довелося трохи «відредагувати» пропозиції головного редактора. Тоді, 2021 року, всі «голосоукраїнці» працювали над підготовкою двох масштабних спецвипусків парламентської газети до 30-річчя Незалежності України. Один із них мав представляти здобутки кожного регіону за три десятиліття. Безпосереднім ініціатором, натхненником і куратором обох проєктів був Анатолій Горлов. Саме він розробляв орієнтовний план підготовки таких матеріалів для власкорів. 

У ньому мені особисто не зовсім доречним видавався тільки один пункт. Зокрема, той, де йшлося про виступи на газетних розворотах-візитівках кожного регіону їхніх керівників – голів обласних адміністрацій і рад. Адже з попереднього досвіду знаю: підготовлені пресслужбами  високопосадовців тексти майже завжди нагадують хвалебні самозвіти, з яких випливає, що ледь не за всі досягнення краю земляки мають дякувати сьогоднішнім його керманичам. 

Та чи справді ці тимчасовці є головними рушіями позитивних змін у регіоні за 30 років? Чи не загубляться в їхній «тіні» справжні герої тих чи інших перетворень? І, зрештою, чи цікавими будуть для читачів газети півсотні (!) таких самозвітів? Свої міркування з цього приводу висловив письмово. І вже наступного дня головний редактор зателефонував мені особисто. З нагадуванням про те, що йдеться лише про орієнтовний план, який у жодному разі не треба вважати догмою. Тож і  при підготовці «регіонального» розвороту виступи перших посадовців області не є обов’язковими. Головне, щоб матеріал відображав сутність подій та явищ за такий досить тривалий період і не був нудним, переобтяженим офіціозом. 

«Думайте не про посадовців, а про нашого читача», – такою була тодішня порада від Анатолія Горлова. Зайве говорити про її суголосність із моїми внутрішніми переконаннями та уявленнями про журналістику. Тож  героями  того матеріалу на «ювілейний» розворот стали справді знакові для Полтавщини, й не тільки, особистості, далекі від владних крісел. 

Зрештою, за час роботи в «Голосі України» під керівництвом Анатолія Горлова не пам’ятаю випадку, коли доводилося б, як то кажуть, наступати на горло власній пісні й «прославляти» в парламентській газеті тих, хто заслуговує зовсім іншого... Розумію, що завдячувати цьому маю насамперед головному редактору.

Василь НЕЇЖМАК.

 

2004. Дні «Голосу України» у Сквирському районі.

Фото Сергія Ковальчука.

2000. Новорічний «капустник».

Фото з архіву «Голосу України».

Грудень 2022.

Вечірнє планування під час вимкнення світла.

Фото Сергія ДЕМСЬКОГО.

2021. День вишиванки – з колективом «Голосу України».

Фото Юрія Перебаєва.

 

Пам'яті Анатолія Горлова

Скаржимось:
вік скажений.
Надриваємось
від надшвидкостей невгамовних.

Нарікаємо
на обставини,
на розладнані нерви.

Захлинаємось
від інформації
й уніфікації.

Лякають нас
демографи
й атомні перспективи.

Убивають
інсульти,
інфаркти
на вічних перонах.

Гублять
нам душі
моди і детективи…

«Де вже тут,світе,до лицарства, –
мовим невтішно, –
коли доповзаємо ледве до ліжка

А насправді тут інша сутність:
Рокоче байдужість
і еголюбність.

Люди.
Я не безгріховний!
Я теж не цурався межі.

Бувало свій пагін -
короткий і кволий –
прищепиш на стовбур чужий.

Та гинув живець.
і вмирав я духовно.
й лишався один на мосту…

Він вчив нас захворіти-
БЕЗВИЛІКОВНО! –
На Людяність 
і Доброту.

Андрій ДЕМИДЕНКО.