Перед ним постійно постає вибір: покинути власні терени і зберегти власну ідентичність або підкоритись суворим порядкам московського впливу й асимілюватись в іншу культуру, втрачаючи все, що було набуто. Це стосується не тільки матеріальних речей, які пов'язані з українською культурою, а й усього духовного, того, що не можна забрати, але так насильно вибивалось з української голови впливом пропаганди - українська мова, самосвідомість, відокремлення себе як особистості від інших.

Аби увіковічнити російську ментальність та залишити непоправний відбиток на українській свідомості, москвою почала активно застосовуватись концепція про "братні народи", щоб показати "подібність" обох етносів. Попри це українська нація не прагнула тотально інтегруватися в інше середовище і переймати чужі установки. Тому постало питання про збереження матеріальної та духовної спадщини.

Ця проблема залишається актуальною, ба більше, важливість цього питання тільки зростає... Тому можна стверджувати, що певною мірою історія циклічна, й наочно можна простежити події після Першої світової війни, коли культурний прошарок національно свідомих українців був вимушений покинути власні терени через масовий більшовицький терор в 1917-1921 роках. На той час другої хвилі міграції, яка була політичною, Прага стала масовим прихистком для наших громадян і основним культурним центром, який забезпечував потреби інтелігенції.

За свідченнями Симона Петлюри, до 100 000 українців були розселені за кордоном, і це тільки в 1920 році, з яких переважна більшість у Польщі та Чехословаччині. Незважаючи на складну ситуацію на Батьківщині, мігранти прагнули підтримувати й поширювати українську культуру не тільки для збереження власної ідентичності, а й задля висвітлення питання національно-визвольних змагань за кордоном - через останню з ініціатив було створено Музей визвольної боротьби в Празі.

Цей осередок славиться своїми засновниками, які внесли власну лепту в становлення товариства музею і його будівлі в 1925 році, серед них: Дмитро Антонович - один з головних фундаторів, Іван Горбачевський - голова товариства музею, Степан Смаль-Стоцький - літературознавець, Андрій Яковлів - історик, член НТШ, Дмитро Дорошенко - історик...

Реакція на такі культурні починання іноземних громадян на території тодішньої Чехословаччини була досить таки лояльною, оскільки головні політичні діячі всередині країни схвально оцінювали бажання українців одержати свободу в інфопросторі й зберегти матеріальну спадщину. Їх підтримали Томаш Масарик, Карел Крамарж та Едвард Бенеш. Попри адекватну оцінку становища й емпатію до мігрантів усе ж таки почався поступовий процес асиміляції українців у чехословацьке суспільство.

З 1925 до 1948 року товариство та музей провадили активну діяльність, яка була пов'язана зі збором експонатів, їхньою класифікацією, зберіганням, створенням нових експозицій. На початкових етапах створення організації усього процесу, що пов'язаний із зазначеними вище речами, Антонович наголошував: "Збирати потрібно все, тому що навіть те, що може здатися непотрібним і нікчемним, з часом може мати велику цінність: одяг, нагороди, різноманітні документи, плакати і навіть приватне листування окремих людей - все необхідне і придатне для музейної колекції".

Певно, з цих міркувань згодом його квартира перетвориться на склад музейних експонатів. Водночас Антонович узяв на себе відповідальність за написання статті до першого номера бюлетеня музею, опісля цього він буде редактором наступних 20 номерів від початку заснування музею до 1938 року. А в 1938-му членами товариства було вирішено придбати нову будівлю через нестачу місця в музеї, щоб збільшити простір, вони обрали споруду, яка має 21 кімнату, і все це обійшлося в 230 000 крон, дорогоцінну покупку назвали Українським домом.

Найвизначніша виставка була присвячена святкуванню 15-річчя музею в 1940 році й століття з нагоди видання "Кобзаря". Її тривалість була від 7 до 14 днів, завдяки виділеному часу відвідувачі змогли збагатити фонди музею. Згодом німецька влада почала забороняти діяльність політичних партій і організацій, ця проблема торкнулась і музею, проте коли в 1940 році Андрія Яковліва було викликано до поліції Третього Рейху на допит, йому та його товариству вдалося переконати окупантів, що діяльність музею є суто просвітницькою, тому після невеликої перерви заклад продовжив функціонування.

У 1945 році через бомбардування Праги одна зі стін будівлі обвалилась, що спричинило черговий "переїзд" експонатів до Градчанів. Згодом діяльність музею була визнана антирадянською - за судженнями москви... Музей був змушений припинити свою роботу. Опісля всі речі, які містив заклад, передали до Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК).

Як бачимо, історія закладу тісно пов'язана з українськими вихідцями, котрі всіма наявними силами й ресурсами намагались зберегти те, що вціліло від пам'яті національно-визвольних змагань. Водночас Чехословаччина на певний час послужила надійним прихистком для осіб, які були під загрозою, особливо для політичних, культурних, громадських діячів.

Аліна КУЧЕР,
студентка ОП "Світове українство в цивілізаційному поступі" Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Список використаної літератури:

1. Державна архівна служба України. Музей визвольної боротьби в Празі та доля його фондів: Історико-архівні нариси. Частина 1, 2.
[https://archives.gov.ua/ua/%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9-%D0%B2-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B7%D1%96-%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0-1-2/]

2. Дмитро Антонович і Музей визвольної боротьби України у Празі. Микола Мушинка.
[https://shron1.chtyvo.org.ua/Mushynka_Mykola/Dmytro_Antonovych_i_muzei_vyzvolnoi_borotby_Ukrainy_u_Prazi.pdf?PHPSESSID=pk3e7s611qrr47kolbbjpq2q4]

3. Ідея української державності в науковій та суспільно-політичній діяльності товариства "Музей визвольної боротьби України" в Празі (1925 - 1948 рр.). Кужільна Оксана, 2016 р.
[https://shron1.chtyvo.org.ua/Kuzhilna_Oksana/Ideia_ukrainskoi_derzhavnosti_v_naukovii_ta_suspilno-politychnii_diialnosti_Tovarystva_Muzei_vyzvoln.pdf?]

4. Бомбардуванням Праги у 1945 році був зруйнований Музей визвольної боротьби України.
[https://www.radiosvoboda.org/amp/muzej-vyzvolnoji-borotby-u-prazi/30442089.html]

Додаткові ресурси:

1. Музей визвольної боротьби України. М.Г. Палієнко.
[https://esu.com.ua/article-69849]

2. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО). Статут.
[http://cdago.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=712]

3. Микола Мушинка. Австралія, 1996 р.
[https://old.archives.gov.ua/Publicat/Mushynka_M/Part_I-II.php]

4. Діяльність української еміграції Чехословаччини із заснування товариства "Музей визвольної боротьби" Кужільна Оксана, 2014 р.
[https://histj.oa.edu.ua/assets/files/Kuzhilna.pdf]