Мільйонні акції непокори проросійському кримінальному режиму януковича у Києві, щогодинне багатоголосе «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» на Хрещатику і Майдані, Вогнехреще на Грушевського, перші загиблі на барикадах — Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник. Той, хто відкрив список Небесної Сотні, дістав три вогнепальні поранення дрібною картеччю, життя його побратима того ж дня,

22 січня 2014 року, обірвала куля, що пробила груди, за кілька днів від поранення в легеню і плече небесним воїном стає третій протестувальник.

Після них нескореними янголами в історію нашої Держави входять Олександр Бадера, до смерті побитий «беркутівцями», Юрій Вербицький, викрадений з лікарні разом з іншим активістом Ігорем Луценком і закатований 22 січня у лісі поблизу села Гнідин на Київщині.

Він приїхав зі Львова до Києва 18 січня перед Водохрещем, а на вмовляння старшого брата залишитися вдома на свято відповів, що має їхати, бо «якщо люди не будуть масово виходити, то є велика ймовірність, що Майдан розженуть».

Альпініст, сейсмолог, кандидат фізико-математичних наук під час наступу озброєних «беркутівців» дістав поранення ока осколком світло-шумової гранати. Коли він заходив у кабінет офтальмолога, на нього накинулися, скрутили, побили і кинули до чорного мікроавтобуса, який помчав до лісу. Викрадачі, з’ясувавши, що Юрій зі Львова, били його з особливою жорстокістю. Як пригадував Ігор Луценко, якому вдалося вижити, за словами катів, такі як Юрій — «це особлива каста ворогів».

Розслідування вбивства Вербицького показало, що його закатували лише за те, що був українцем, а та обставина, що він був львів’янином, носієм української ідентичності й державницьких традицій, стала для мучителів визначальною.

Його показова страта була не лише спробою залякати учасників Революції Гідності, демонстрацією вседозволеності антиукраїнського режиму, а й віддзеркаленням суті «руского міра», який Україні нав’язував янукович зі своєю клікою.

Друзі-майданівці, з якими ми простояли на площі фактично всі дні Революції Гідності, а у дні розстрілів з-під куль виносили поранених і загиблих, стверджують, що серед снайперів, які у лютому розстрілювали беззбройних українців, були люди «з московським акцентом».

Маску носіїв «вєлікой русской культури» і «братскаго народа» росіяни вже перед усім світом скинули 24 лютого 2022 року, розпочавши повномасштабне вторгнення на територію суверенної держави.

Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Охтирка, Ізюм, Херсон з тисячами закатованих українців лише за те, що вони УКРАЇНЦІ, — це страшні втрати для нашої нації, біль, який не мине ніколи. Як і лють на ворогів, які втратили людську подобу і наочно продемонстрували — вони тупикова гілка цивілізації, що не має найменших перспектив.

Уже рік триває кровопролитна війна, на яку з Майдану пішли сотні, тисячі патріотів. Багато з них тепер у Небесному Воїнстві — молодих, красивих, освічених, розумних, тільки б жити та жити. Вони загинули, щоб жила Україна, ми з вами.

«Жертовність Небесної Сотні відіграла вирішальну роль у тому, що ідейні люди з Майдану пішли в АТО. Хоч у 2014 році ми були малоспоряджені, а противник численніший, ми йшли до кінця. І саме перші герої та їхня жертовність допомагали нам давити ворога й перемагати», — зазначив Герой України, начальник Київського військового ліцею імені Богуна, генерал-майор Збройних Сил України Ігор Гордійчук під час круглого столу «Небесна Сотня — перші герої російсько-української війни», який відбувся у Музеї Майдану.

Його учасники говорили і про те, що якби українці не об’єдналися і Майдан не переміг, Україна перетворилася б на сучасну білорусь, фатально залежну від росії, і про те, що «під слоганом Європи стоять поняття демократії, боротьби з корупцією і побудови нового суспільства», за що Небесна Сотня віддала своєї життя.

«Нам ідеться про повернення до Європи, і Європа має пишатися тим, що Україна хоче до неї повернутися, адже це дасть їй перевизначення, нове життя. Європа та цілісна, суверенна, соборна Україна — це протилежність духовному совку, спадщині СРСР, яка так тяжко вичавлюється з нашого суспільства. Кров пролилася, щоб ми визначили себе як суму людей, які роблять вибір на користь ідеї, а не тільки прагнуть розв’язатися від росії. Це війна проти колоніалізму, проти сусідньої імперії, яка претендує на те, що України немає. Упізнаване явище нашого щоденного життя — це, як і сто років тому, відродження козацьких традицій. Пам’ять про цю боротьбу реально живе. Наша історія відроджується, вона триває. Це і є революцією за вільність, за права людини й розумінням, що є нацією та державою», — наголосив історик з Університету Вікторії (Канада) Сергій Єкельчик.

На тому і стоїмо.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).