Насилля, терор, тортури, катівні, зґвалтування, масові розстріли мирних мешканців — воєнні злочини російських «асвабадітєлєй» не вміщувалися у рамки уявлень про людські цінності і сенси гуманізму, прийняті апріорі у ХХI сторіччі. Буча, Ірпінь, Бородянка стали номінальними назвами того дикого варварства, що несе «русскій мір».

Про причини і наслідки звірств російських окупантів, психологічну допомогу та самомотивацію до виживання говоримо з військовим психологом, керівником Центру безпекових та суспільних студій НаУКМА, координатором Бучанського центру психологічної допомоги Наталією Зарецькою.

— Вивчаємо поводження русні з нашими військовополоненими та населенням тимчасово окупованих територій з початку російсько-української війни. Особисто я з полоненими і тими, хто був в окупації, працюю з 2017 року. Колеги-військові бачили супутникові знімки окупованої Київщини, зокрема Бучі. Тож чітко розуміла, що там відбувалося і якої саме професійної допомоги потребуватимуть мешканці після визволення. Але як людина я спочатку прийняла ситуацію, усвідомила той рівень жорстокості, який там мав місце, виплакала її, а потім як фахівець поїхала надавати допомогу.

— Визволення відбулося десь 1—2 квітня, — розповідає захисник Ірпеня Володимир Коротя (позивний «Повстанець»). — Сформували нашу колону. Там і танчики, і БМП, і БМД, і сотня штурмовиків. Коли тою колоною зайшли у Бучу, то побачили страшне... Всі вулиці були завалені тілами розстріляних людей. Сморід жахливий. І ще хмари сірі — точно в пекло потрапив... Скільки воював в АТО, такого не бачив. Проїхати не можливо було. Брали дріт порваний зі стовпів і розтягували дорогу, тротуари, розтягували тіла, щоб могла зайти штурмова колона.

За словами «Повстанця», насамперед окупанти на вулицях розстрілювали мешканців на велосипедах. У Бучі, Ворзелі таке було. У Бучі звірствувала псковська десантура — 106-та парашутно-десантна дивізія. А ще 31-ша рязанська парашутно-десантна дивізія. На Ірпінь заходили російські «Собр», «Омон», 114-та бригада морської піхоти (ППД м. Архангельськ). Навіть сирійські найманці були і ще якісь вузькоокі...

«Голос України». 31 серпня 2022 року. 
З публікації «Діяли нехрестоматійно, вибудовуючи свою, українську, креативну тактику».

— У чому причина такої нелюдської поведінки росіян?

— Вивчаючи русню в її фактичних виявах, дійшла висновку, що у російської армії є три стратегічні цілі, які мають бути досягнуті в кожній їхній воєнній кампанії, або ж у так званій спецоперації: перемогти, пограбувати, зневажити. Це на рівні базових завдань для виконання. І росіяни окрім завоювати, пограбувати — як результат дій (нагорода), повинні показати свою зверхність — принизити населення на окупованій території і за рахунок цього звеличити себе.

Коли вони окуповують якийсь населений пункт, то розуміють: там їх не чекають і не так вже й бояться. І в них самих може виникати страх. То є базова емоція росіян. На неї зроблена велика ставка. Часто спусковим гачком тортур стає той страх окупанта — він боїться жертви, бо не здатний її контролювати, на неї впливати і намагається так позбутися свого страху, довести собі власну спроможність.

— Тобто російські військові зі зброєю у руках самостверджуються за рахунок фізичного насилля над беззахисними цивільними українцями — чоловіками, жінками, дітьми...

— Насправді, словами можна принизити людину набагато більше, ніж фізично, але для цього треба хоч щось собою являти. Побиття і зґвалтування, враховуючи освітній рівень та моральні якості окупантів, — найбільш доступний для них спосіб самоствердження та приниження жертви. Військового російської армії мотивують на таке ставлення. В них — азійський тип ментальності, а не європейський і не християнський. Тому ці злочини нас так вражають. Їх звірства не мають мотиву, є безпідставними. Але для панівної більшості росіян, на жаль, мотиви такої поведінки є цілком зрозумілими або принаймні прийнятними. І, потрапивши до російської армії, вони достатньо швидко приймають таку модель поведінки як норму і стають цілком спроможні скоювати воєнні злочини, злочини проти людяності.

На окупованих територіях русня застосовує різні тортури. Однією з найпоширеніших, майже «обов’язкових» є побиття, наслідки якого можуть бути дуже тяжкими Його можна дозувати. Наприклад, висуваючи умову: якщо ти зробиш, що вимагаємо, то будемо бити менше. Особливість побиття в тому, що після його завершення людина почувається гірше. Ступінь тяжкості відчуттів наростає. Побиття має сильний психологічний ефект, бо йде порушення цілісності особистості, порушення її кордонів. Зґвалтування можна трактувати як форму внутрішнього побиття. Під час війни — це тортури, воєнний злочин.

— Особливий шокуючий резонанс після визволення Київщини викликали оприлюднені історії зґвалтування російськими військовими мирних мешканців, навіть немовлят. А потім багато з тих випадків не змогли підтвердити відповідні органи. Чи доречно було виносити їх, саме так — на загал?

— На жаль, справді тоді заяви деяких офіційних представників влади були некоректні і неетичні з професійної точки зору. Це проблема не лише пані Денисової. Така інформація використовувалася як інструмент політичного тиску й у 2017

—2018 рр. Там, де ми отримуємо перевагу у тактиці, то сильно програємо у стратегії...

Навіть виношу за дужки, що коли фахівець працює із такими випадками, він, за визначенням, мовчить як риба. Інакше порушує конфіденційність, навіть якщо дані деперсоніфіковані. Бо для людини, яка зазнала таких тортур, факт дочасного оприлюднення навіть знеособленої інформації, що стосується саме її випадку, може бути травматичним. Людина має сприйняти цей досвід, переусвідомити, перетворити на ресурс і потім, з часом, вона зможе/захоче про це говорити. Інколи навпаки хоче одразу розповісти про те, що сталося, аби зафіксувати факт несправедливості, факт злочину. Головне — вибір за людиною, а не за посадовою особою, яка має доступ до такої інформації.

Воєнні злочини, зокрема й зґвалтування, — предмет компетентного слідства фахівців із спеціальною підготовкою. У цій сфері хайп не припустимий.

— Наскільки термінологія, вживана при описі злочинів росіян, скоєних під час війни, впливає на їх трактування та ставлення суспільства, не фахової аудиторії? Ось ви, наприклад, не вживаєте слова «жертва». Чому?

— Бо дуже обережно ставлюся до визначення жертви. Людина, яка під час війни опинилася в окупації чи у полоні, де їй завдали фізичного насилля, не є жертвою. І коли йдеться про зґвалтування (сексуальне насилля) у мирний час і під час війни з боку окупантів — це не одне і те саме.

Навіть зазнавши страшних тортур, людина приймає рішення вижити. Жити попри все. Коли надавала психологічну допомогу мешканцям визволеної Бучі, вони говорили про такий свій вибір. Свобода вибору людини є іманентною властивістю людської особистості, вона присутня в кожній релігійній традиції, і це не випадково. В окупації або полоні свобода вибору дуже обмежена або й відсутня. Бувають і такі обставини, коли єдине, в чому людина може залишатись вільною, — це приймати рішення, зокрема рішення жити попри все або рішення вижити з гідністю. Таке прийняте рішення визначатиме надалі дуже багато для неї — не тільки під час перебування в окупації або полоні, а й під час постізоляційного відновлення.

Якщо людина вижила, то вона має ресурс. І завдання психолога допомогти конвертувати той набутий досвід у ресурс для відновлення і подальшого життя. Бучанці розповідали про переселенців з Донбасу, які переїхали звідти ще на початку війни, у 2014-му. Казали: «Ми за ними як каченята за качечкою ходили, бо вони 24 лютого чітко знали, як поводитись і що робити».

— Що заважає вижити під час війни?

— Я завжди військовим на підготовці пояснюю, що є основною загрозою на війні. Це не ворог. Адже ворог — природній її компонент: не було б його, не було б війни. Головна загроза — ілюзії. Коли ти уявляєш собі щось, що не є дійсністю, то обираєш неправильну стратегію. І твоя хибна поведінка заводить тебе у глухий кут.

Ілюзія — найбільший наш ворог. Бо багато співвітчизників не хотіло всі сім років чути про війну, їм комфортно було вважати росіян «друзями, які ніколи не завдадуть шкоди»...

— Чи змінилася ментальність українців після 24 лютого?

— Рівень тиску тої весни був настільки високий, що у співгромадян, які до тих подій підкреслено демонстрували аполітичність, дистанційованність від війни, світоглядні рамки просто розлетілися. Вони побачили реальність такою, якою вона є. І тоді почали думати й робити висновки. Якщо узагальнити, то їх три: нелюдяність росіян (росіяни-нелюди), докорінна різниця між нами і ними та рф — загроза, росіяни — вороги.

Це колосальний фактор посттравматичного, екзистенційного зростання запустив формування нових, адекватних уявлень про реальність. Бо такий ступень дискомфорту накрив твою хату, що ти мусиш сприймати реальність такою, якою вона насправді є, бо можеш впливати лише на власне сприйняття.

Українці — не москалі, ми вищі за них, моральніші, хоч би як було складно, маємо дотримуватися всіх законів і правил війни...

Тому полоненому поклали каремат, дали ковдру, зробили чай і показали на весь світ картинку, що для москаля краще здатися в полон, піти на обмін і поїхати до мами на росію, ніж стати добривом на українській землі.

Бо своїх загиблих вони не забирали. Та й поранених теж...

«А коли ми їх виганяли, то бачили там, за Бучею, Дмитрівкою, БМД-3, БМД-4, а всередині якісь колеса від автівок, «плазми», пральні машинки... А їхні загиблі розкидані навколо. Тобто в тих беемдехах ані вбитим, ані пораненим місця не знайшлося».

«Голос України». 17 серпня 2022 року. 
З публікації «Пекло відкрилося і вся нечисть з нього повилазила».

— Ще задовго до 24 лютого у медіапросторі фігурували різні, інколи суперечливі заяви від західних партнерів та нашої влади. Які наслідки мало таке «багатовекторне» інформування?

— На моє переконання, потрібно було інформувати українців про ризики, загрози широкомасштабного вторгнення. Нехай би воно не відбулося, але підготувати суспільство до гіршого сценарію і розробити відповідний план дій на випадок, якщо напад справді станеться (цивільний захист, укриття, евакуаційні шляхи тощо), мали обов’язково. Те, що люди не хотіли чути про загрозу, це їх відповідальність. Повторюся: ілюзія — найбільший наш ворог. Але певна частина населення сама готувалася: збирала тривожні валізки, ходила на курси тактичної медицини, продумувала, куди евакуювати дітей... Але таких, на жаль, була меншість. Якби тоді все суспільство отримало чіткий меседж від влади про ситуацію і алгоритм дій у разі найгіршого сценарію, то у людей не було б такої розгубленості від тих подій, а стратегія їх поведінки в більшості випадків була б більш продуманою.

Перехоплення розмови «мирної» мешканки російської федерації та її чоловіка, який воює на території України, зроблене СБУ під Харковом.

Росіянка живе у прикордонному місті, куди депортували українських громадян. Її обурює позиція маленьких українців, які відмовилися святкувати з російськими однолітками культовий в рф день перемоги.

«А ты в курсе, когда они вырастут — это нацики, они подрастут, будут такими же. Чего путин в россию «едьте, едьте!»? Придурков этих взяли бы поперебивали бы» (далі — ненормативна лексика).

«Я бы им наркотики вколола, если бы работала, смотрела бы им в глаза и сказала бы: «Сдыхайте, мучайтесь». Я бы им пи*ьки резала, звезды на спинах вырезала. И вообще по уху бы каждый день отрезала, по пальцу, чтобы им больно так было».

Наприкінці розмови росіянка каже, як вона ненавидить українців: «Я этих украинцев вообще ненавижу. Я бы этих детей вообще расстреляла».

Сайт «Голосу України». 12 травня 2022 року.

— Тієї весни чимало наших співвітчизників опинилися в російській окупації. Частина населення — переважно жінки і діти — виїхала за кордон. Чоловіки пішли воювати у ЗСУ чи тероборону. Масштабна агресія так чи інакше позначилася на долях усіх українців. Як мінімізувати негативні наслідки пережитого?

— Якщо говорити про окупацію, то це перебування в ізоляції, де людина залишається без підтримки ззовні і розраховує тільки сама на себе. Вона перебуває під психологічним тиском 24/7 у стані ізоляційної компресії. З іншого боку, стан постійної мобілізації допомагає людині вижити в ненормальних для неї обставинах, він запускає механізм пошуку стратегії виживання.
Це може сприйматися на слух дивно, але до тих, хто пройшов полон або окупацію і вижив, ми не маємо ставитися як до жертв чи як до героїв. Усі вони є успішними виживальниками, тому що мають успішний досвід виживання у дуже складних, ненормальних обставинах.

Але потім повернення до мирного життя має відбуватися поступово, як у водолазів або морських котів. Адже якщо миттєво спливти, буде кесонова хвороба, що спричинить незворотні деструктивні зміни мозку. Те саме може відбуватись і з людською психікою. Якщо зі стану ізоляції миттєво потрапити до нормального життя, особливо десь у Європі, то такі зміни є травмувальним чинником і не знімають компресію. Отримуємо травму на травму. А це — найскладніші кейси. Важким може стати і сам вихід з ізоляції: можна повернутися фізично, але думками залишитись в ній. Головне завдання — допомогти людині вийти з полону або окупації ментально, звільнити від них не тільки тіло, а й думки.

Те, що у мирному житті здатне спричинити психологічну травматизацію, під час війни — не завжди. Чому? Людина в ізоляції, під тиском обставин є максимально мобілізованою, розуміє, що може відбутися будь-що, тобто її психіка готова. І цей важкий досвід тиснутиме на неї, але може й не порушити цілісність психіки або особистості.

В ізоляції може виявлятися нетипова поведінка. Я маю на увазі нормальну реакцію нормальної людини на ненормальні обставини. Приміром, на твоє подвір’я заходить російський загарбник, ти будеш поводитись так, щоб мінімально його провокувати. Проте агресія загарбника може породжувати твою агресію як захисну реакцію. Агресія — то важка емоція, що дається нам з енергією. В окупації генерується агресія на ворога, але виявляти її небезпечно. І залишається деструктивне відчуття всередині. Коли ж територію визволили, людина починає поволі або стрімко розслаблятись, а її накопичені емоції виливаються назовні. Психолог працює з тими реакціями, зокрема накопиченими. Навіть ненависть, лють цілком природні в тій ситуації, але їх треба розуміти та пропрацювати.

Після пережитих подій важливо не ставити собі хибні цілі про повернення до попереднього життя, а вибудовувати нове з урахуванням набутого досвіду. Повертатися назад — найбільша пастка. До речі, ті бучанці, з якими довелося працювати, хто це усвідомив, дуже швидко відновлюються та йдуть уперед. А тим, хто намагається відновити «попереднє спокійне життя», найскладніше.
Ми маємо готуватися до роботи з населенням деокупованих територій наперед. Мешканцям цих територій треба допомогти щонайменше зрозуміти специфіку їхнього психофізіологічного стану, навчити його розуміти та ідентифікувати,

пояснити, коли треба звертатися по професійну допомогу миттєво і невідкладно.

...Катівні на Херсонщині безупинно перемелюють усе нові й нові людські долі. Від початку окупації вже розслідують 408 кримінальних проваджень за фактами викрадень людей окупантами.

Потрапити на такий конвеєр знущань може будь-хто — не обов’язково бути поліцейським чи ветераном АТО-ООС. У тому ж Херсоні «на підвал» потрапив, з-поміж інших, і священик міського храму Богородиці Сергій Чудинович. Протоієрея викрали просто з церкви, аби отримати від нього підписку про співробітництво («Голос України» про цей злочин вже писав). Батька чотирьох дітей для цього били, роздягали й погрожували згвалтувати гумовим кийком. А найм’якше формулювання для того, щоб прихилити бранця до «русского міра», було таким: «Нас ніщо не стримує. Ми зараз тебе будемо роздирати на шматки».

Сайт «Голосу України». 28 червня 2022 року. 
Рубрика «Звірства окупантів. 

— Ви працюєте з військовими після звільнення з російського полону. Попри норми міжнародного гуманітарного права до них росіяни ставляться з особливою жорстокістю порівняно з цивільними?

— Є хлопці, які потрапили у російський полон у 2017—2018 рр., і до них не застосовували жодних тортур. А є такі, які були «на підвалах» у 2014—2015 рр. або зараз, і вигребли по повній...

Нині щодо полонених ситуація повторюється, вона подібна початку російсько-української війни. Так само, як і у 2014—2015 рр., працюють навчені «спеціалісти» з тортур з російського боку. Вони знають анатомію, фізіологію, біологію, знають, як зробити, щоб людина стікала кров’ю (і це жахливо впливало на тих, хто її бачить), але при цьому не вмерла. Є у росіян особливий вид подвійних тортур: коли тортурують одних і змушують інших на це дивитися.

Ще ми у них виявили таких «фахівців», які цілеспрямовано психологічно тиснуть на людину з метою зруйнувати її особистість. Фізично людина не ушкоджена, але її ідентифікація повністю знищена. На початку війни таких спеців у ворога було небагато і, я так розумію, що тоді вони проводили певний експеримент.

Уже є свідчення, що тортури російська армія використовує не лише для отримання певної інформації чи підписання псевдосамозвинувачень, а й «просто так», тобто без логічної для нас мотивації. До того ж і стосовно військових, і стосовно цивільних. Але там, де ми не бачимо логіки, керуючись нашою системою цінностей, може бути російська логіка — посіяти чи посилити страх як єдиний доступний та зрозумілий для них інструмент управління людьми і контролю окупованих територій. Адже свободу вибору людей русня не просто заперечує, а, схоже, взагалі не уявляє, що це таке, і тому не допускає її існування.

Фішка поточного моменту: цивільних українців росіяни називають військовополоненими, нациками, бандерівцями, зесеушниками, і ставлення до них (навіть російськомовних) таке, як і до наших військових. Звісно, за нормами російської армії, а не Женевської конвенції. Це відповідає путінській концепції «спецоперації» — звільнити Україну від українців.

Про деякі із злочинів ми дізнаємося не від жертв, адже багато з них були страчені рашистами або ж, перебуваючи у шоці, закриваються в собі чи воліють мовчати про приниження і катування, а з телефонних розмов окупантів зі своїми родичами в росії, які перехоплює Служба безпеки України.

Рашист на ім’я Макс, що воює на півдні України, розповідає дружині про те, що він страчує цивільних, кидає у підвали, де вони переховуються, гранати, відрізає вуха. А ще, радіючи, каже: «Там вон мужики рассказывали, тоже отряд есть один, бабу поймали, язык отрезали ей, чтоб ничего не рассказывала, и чпокнули, и е... нули потом». З розповіді рашиста, пересипаної нецензурною лайкою, зрозуміло, що жінку «отряд головорезов» згвалтував та вбив.

Сайт «Голосу України». 20 червня 2022 року. 
Рубрика «Звірства окупантів».