Про зазіхання агресора не тільки на ОРДЛО, а й уже на всю територію Донецької та Луганської областей в їх адміністративних межах повідомлялося ще до початку рашистського вторгнення. Свідченням тих намірів були дедалі частіші збройні провокації, які влаштовували загарбники. Уже кілька днів через потужні артобстріли палала Луганська ТЕС у Щасті. Гинули й діставали поранення від ударів РСЗВ цивільні мешканці прифронтової Мар’їнки...
23 лютого на площі Миру в межах Всеукраїнського «Марафону Єднання» відбулась акція «Краматорськ — це Україна». А наступного дня була війна, і російські крилаті ракети падали на вільну Донеччину. Повномасштабне вторгнення рф почалося близько 3:40, коли на українську Луганщину зайшла перша колона російських танків.
О сьомій ранку мені, власкору «Голосу України» на сході, зателефонував головний редактор нашої газети Анатолій Федорович Горлов. Розпитав про ситуацію у Краматорську й загалом у регіоні. Сказав, що спілкувався щойно із власкорами в Чернігові та Сумах, де вже також відчувалися «гарячі обійми» агресивного сусіда. «Дякую. Тримайтеся», — зазначив на завершення розмови Горлов.
Гуманітарні штаби рекомендували виїжджати з міста. На залізниці одразу оголосили про формування евакопотягів у напрямку Дніпра, Харкова, Києва та західних областей — вони вирушали щогодини. Посадка відбувалася за попереднім записом, і, судячи з величезних списків, виїхати за межі області навіть електричкою в найближчі дві-три доби було не дуже то й реально. Ми з дружиною вирішили навідати сім’ю сина на Вінниччині.
Близько дев’ятої вечора були на вокзалі. Пощастило: залізниця «викинула» кілька десятків вільних місць на найближчий потяг до Києва.
Зранку 25-го ми вже у столиці. Утім, одразу стало ясно: війна тепер не тільки на сході, а й повсюди в нашій країні. І Київ — не виняток, а навіть один із осередків бойових дій, з якого люди також евакуюються. На перонах, у приміщені вокзалу, біля кас — не те що проштовхнутись, а яблуку ніде впасти! Щоразу лунає сирена повітряної тривоги, змушуючи людей, котрі ще пару днів тому жили своїм мирним життям, масово бігти до сховищ.
Наше намагання проїхати до Вінниці в той час стало нездійсненним. А повернутися на Донеччину взагалі було нереально: вільних місць на будь-який потяг, як і самих поїздів, уже просто немає! Отож тоді нас прихистили у київській редакції «Голосу».
А після того, як рашисти окупували Маріуполь, Волноваху та кілька міст півночі області й на Донеччині оголосили обов’язкову евакуацію, повертатися до рідного краю стало просто нікуди...
1 березня. Повністю оточено Маріуполь, який залишились боронити морська піхота, 12-та бригада Національної гвардії та окремий загін спеціального призначення «Азов».
9 березня. Авіаудар по пологовому відділенню лікарні в Маріуполі.
11 березня. У місті Кремінна на Луганщині російські військові розстріляли з танка будинок для людей похилого віку, вбивши 56 осіб.
16 березня. Окупанти скинули авіабомбу на Маріупольский драмтеатр, де переховувались сотні цивільних осіб, значна частина яких загинули. Розбомблено 80—90 відсотків міста.
8 квітня. Ракетний удар по привокзальній площі в Краматорську. 59 людей загинули.
20 травня. З території заводу «Азовсталь» вийшли 1700 бійців «Азову», які, всупереч попереднім обіцянкам рф, були взяті російськими окупантами в полон.
29 липня. росіяни обстріляли колонію в Оленівці, де утримували полонених захисників Маріуполя. Щонайменше 50 загиблих людей.
21 вересня. Повернення захисників «Азовсталі» в Україну в рамках обміну полоненими з рф.
Донецька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
