Багато хто вже забув, чому саме цей день став символом опору, а не, скажімо, 16 чи 18 березня — дні проведення сумнозвісного й ніким не визнаного референдуму та приєднання на його основі півострова до рф. Чи, приміром, 27 березня, коли Генасамблея ООН ухвалила першу резолюцію про територіальну цілісність України. Тож нагадаємо: саме 26 лютого під стінами Верховної Ради АРК у Сімферополі відбувся багатотисячний мітинг на підтримку територіальної цілісності України, скликаний Меджлісом кримськотатарського народу (на знімку). Цей мітинг засвідчив фальшивість російської пропаганди, яка намагалася переконати світ у тому, що всі жителі півострова прагнуть «возз’єднатися» з росією.

Проукраїнський мітинг під стінами парламенту був відчайдушним жестом. Російські війська почали висадку на півострові 20 лютого, й до 26 більшість установ уже була під їхнім контролем. На противагу протестуючим окупанти швидко організували своїх прихильників, яких у Криму, будемо відвертими, вистачало. Результат передбачуваний — сутички, в яких постраждали люди. Не менш очікуваним було й те, що винними у них назвали винятково учасників проукраїнського мітингу. Їхні імена аж до 2017 року не сходили зі стрічок новин.

Найбільше говорили про заступника Голови Меджлісу Ахтема Чийгоза, бо проти нього були висунені найсерйозніші звинувачення. Йому інкримінували організацію масових заворушень за частиною 1 статті 212 Кримінального кодексу рф, що передбачає позбавлення волі строком від 8 до 15 років. Судовий процес над Чийгозом тривав 2,5 року. Фактично весь цей час його утримували у СІЗО й навіть на судові засідання допускали лише через відеозв’язок. 11 вересня 2017-го Чийгоза засудили до 8 років колонії суворого режиму. Через півтора місяця його разом із ще одним заступником Голови Меджлісу, теж засудженим за проукраїнську позицію Ільмі Умеровим, видали Туреччині. Звідти вони приїхали в Україну.

Але жоден з них не може повернутися додому в Крим.

Закритий шлях на батьківську землю й лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву, якому окупанти заборонили в’їзд до Криму. Не може побачити рідний півострів і Голова Меджлісу Рефат Чубаров — проти нього відкрито кілька кримінальних справ, а його прізвище, як і цілої низки проукраїнських кримчан, які були змушені через свою позицію залишити півострів, у росії внесено до переліку «екстремістів».

Сам Меджліс кримськотатарського народу (нагадаємо, це виконавчий орган Курултаю, тобто представницька, виборна інституція) теж визнаний рішенням «суду» екстремістським. Його діяльність на півострові заборонена.
Паралельно за п’ять років окупації справа «26 лютого» доповнилася багатьма іншими, зокрема Володимира Балуха, Олега Сенцова, Миколи Семени, членів «Хізб ут-Тахрір». Деякі з вироків вражають жорстокістю. Режисер Олег Сенцов за свою громадянську позицію отримав 20 років колонії суворого режиму. На щастя, через міжнародний тиск режисера вдалося повернути в Україну. Руслан Зейтуллаєв, батько трьох малолітніх дітей, за підозру у приналежності до забороненої у росії, але не у світі й не в Україні, організації «Хізб ут-Тахрір» — 15 років колонії суворого режиму.

Згадуючи хроніку протесту й репресій, не можна оминути зникнення у травні 2016-го активіста, члена Всесвітнього конгресу кримських татар Ервіна Ібрагімова. На той момент йому був 31 рік. Не можна не згадати й про Героя України (посмертно) Решата Аметова. 3 березня 2014-го у Сімферополі він відважився вийти на одиночний пікет проти російської окупації. Його схопили кілька осіб із «самооборони Криму» й повезли у невідомому напрямку. Через кілька днів тіло Аметова зі слідами катувань знайшли на околиці столиці АРК.

Перелічені факти — лише вершина айсберга. Газетної площі не вистачить, щоб перелічити всі ті злочини, які були вчинені проти проукраїнських активістів і з метою залякати корінний народ Криму. Агресивність російської каральної машини свідчить про те, що опір триває. На півострові залишаються люди, які чекають на деокупацію.

Фото з відкритих джерел.