Не маєш товару — продай витріщаки

У згаданому випадку йшлося насамперед про економічні зручності. Бо відпочинок у санаторії чи готелі виявився надто дорогим. У середньому за добу перебування родини із чотирьох осіб потрібно віддати тисячу, а то й більше гривень. До таких витрат сім’я була неготова. А от якби у селі зняти хату — і у сімейний бюджет вклалися б, і з задоволенням відпочили б. Та, як з’ясувалося, навіть таке просте бажання відпочивальника виконати складно.

Прикро. Особливо через те, що йшлося про самісіньке серце відпочивально-туристичного бізнесу Хмельниччини. Адже саме з лікувальними водами Товтр в області пов’язують грандіозне туристичне майбутнє. Тут вже розпочато будівництво масштабного туристично-оздоровчого комплексу, поруч з яким має вирости і новий гірськолижний курорт. За задумом, ця місцина має обійти славнозвісні разом узяті Трускавець та Буковель.

А от подоляни такою бізнесовою хвацькістю поки що похвалитися не можуть. Чому? І не скажеш, що місцевий люд некмітливий чи непрацьовитий.  Ось тобі всі карти в руки: обладнуй агрооселі, готуй обіди, влаштовуй забави — заманюй в ці сіті туриста і отримуй з нього свою вигоду. Але ні, справа розвивається зі скрипом, І, мабуть, є у цьому свої причини.

Уже класичним для області прикладом зародження сільського туризму стало селище Гриців, що у Шепетівському районі. Там за цю справу взялися ще півтора десятка років тому.

Та попри відчайдушність, з якою взялись за нову справу, наполегливість та всі старання грицівчан, селище не стало туристичною Меккою, а тамтешні жителі на цій справі не так вже й розжились. Проте і не жалкують, що скористались хоч якоюсь можливістю заробити. Ініціатор справи — колишній селищний голова, а тепер очільник кластера сільського туризму Наталія Гнатюк — і тепер не втрачає надії:

— Нам не пощастило з якимось особливими культурними, історичними чи природними пам’ятками, котрі вкрай важливі для такого бізнесу. Але ми почали будувати його на тому, що мали. Найбільшою родзинкою став ентузіазм та кмітливість грицівських власників агроосель. А однією з головних цікавинок — грицівські витріщаки.

Секрет останніх і дотепер нікому не розкривають просто так. Щоб дізнатись — потрібно приїхати на місце. А там вже знають, як взяти гостя в турботливі обійми.

Саме організаторськими ідеями грицівчани багаті. Якщо важко заманити відпочивальників — давай учити нового бізнесу всіх охочих. І сьогодні в кластері розкажуть не  про те, як зварити борщ для гостей, а яку ціну за нього запросити. Які розваги придумати, як до цього залучити всю родину, а головне, що з того матиме сільський бізнесмен — усього цього прагнуть навчити. І до Грицева по науку не раз з’їжджались не просто охочі, а безробітні, котрих служби зайнятості намагались усіляко напоумити розпочати власну справу.

Не без того, що хтось не просто успішно освоїв теорію, а зумів таки перетворити свою сільську хату на агрооселю, а двір — на майданчик для розваг заїжджих гостей. Але, на жаль, це одиниці. Масштабна хвиля зеленого туризму так і не накрила подільські села. І тепер знову пишуться нові програми, і нові ентузіасти розпочинають цю справу спочатку.

У кількох районах області вже діє 76 агроосель, що навіть на дванадцять більше, ніж торік. Одночасно вони можуть прийняти, нагодувати та розважити близько тисячі приїжджих. Якщо пригадати арифметику про сто гривень у день, то виходить, що навіть дуже скромний бізнес міг би приносити краянам щонайменше сто тисяч гривень щодоби. Але це теоретично. Насправді аншлагу в цих оселях немає.

Причин десятки. Найпоширеніші — погані побутові умови, включаючи дороги і комунальні послуги, та низький рівень комфорту. А як ти піднімеш цей рівень у селі, котре ніколи не знало централізованого тепло- та водопостачання, каналізації, де вуличні тротуари і ліхтарі — справжня рідкість. Де відсутній Інтернет, пошта, аптека і навіть магазин...

Наївні сподівання на те, що без усього цього може прожити іноземний турист, вже давно забуті. Але й свій, український, відпочивальник уже відвик від таких умов. А тому повірити в те, що за рік-другий, поки діятиме обласна програма розвитку сільського туризму, ситуацію вдасться змінити кардинально, важко. Хоча в рамках цієї програми розробили та вже почали реалізовувати цілу низку заходів. Від доволі скромного маршруту одного дня, коли туриста вирішили надто не обтяжувати сільськими випробуваннями, обмеживши строки перебування лише вихідними. До створення етнокультурного центру «Все Поділля». Плани останнього вражаючі.

А зробити це може тільки зацікавлений і впевнений у своїх прибутках бізнес.

Та поки що фінансово-економічний клімат не надто сприятливий, якщо у селянина немає коштів, а звідки вони візьмуться там, де роками немає постійного заробітку, то навіть невелике кредитування для того, щоб відремонтувати хату, переобладнати її під невеличкий готель, практично недоступне. Про масштабні проекти говорити не доводиться.

А там, де цей бізнес уже починає приносити прибутки, виникають нові проблеми — його одразу обсідають податки. Надходження від туристичного збору постійно зростають. Ще два роки тому він становив 152 тисячі гривень, а вже торік зріс на третину. Тепер знову позитивна динаміка: понад півсотні суб’єктів господарювання сплачують цей податок.

Але ті, хто розпочинає цю справу, не надто задоволені. Дуже нестабільною, малоконкурентною порівняно з іншими країнами, і не надто високоприбутковою поки що є вона у нас. Про заробітки сільського туристичного бізнесу взагалі говорити важко. То чи не надто поспішаємо, покладаючи на нього ще й ярмо податків? Можливо, треба спочатку дати розростись цьому дереву, перш ніж збирати податкові плоди? І самі податківці визнають: туристичний збір не є бюджетоутворюючим для місцевих бюджетів, тобто частка його у загальних надходженнях надто мізерна. То чому ж так поспішаємо вихопити її у тих, кому платити ці кошти не так вже й просто?

Відповіді на це запитання немає. Як і на безліч тих, що пов’язані із розвитком туризму. З одного боку, надто вже ласим бізнесовим шматком він є. Мовляв, маєш широку річку, гарний ліс чи підземні джерела — ось тобі вже й гроші. Але насправді ні чудова природа, ні давня історія, ні вражаюча культура — ніщо саме по собі не принесе гроші. Засівати цю ниву варто не тільки ідеями, а й реальними коштами. А саме їх і бракує. Не тільки в сільській хаті. Але й в сільському бюджеті, що не може дозволити собі таку розкіш, як благоустрій села. І в районній скарбниці, і в обласній...

Одне слово, добра це справа — сільський туризм, перспективна, обнадійлива. Тільки розпочинається вона не на порозі старої хати, а на протилежному верхів’ї піраміди, що зветься державою.