Володимир Вовчук у юності.
Та найважче втрачати батькам своїх дітей. Майже рік тому, 10 березня, житель села Ганнусівка Єзупільської ТГ, старший солдат 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Володимир Вовчук загинув у боях за село Кухарі на Київщині. Його мама Світлана Гой трепетно зберігає всі відзнаки сина, які отримав під час служби. Орден «За мужність» ІІІ ступеня — уже посмертно. Як ідеться в нагородному листі, «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
«Ще школярем, до проголошення Незалежності, Володя встановив над нашим будинком синьо-жовтий прапор, — пригадує мама Героя. — Він завжди був таким — патріотичним, самовідданим. Помічником для нас із батьком, прикладом для молодшого брата Богдана».
Коли ж підріс, то не вірив, що у військкоматі його «забракували». Докоряв мамі за те, що, вочевидь, домовилася із членами медичної комісії, щоб не брали його в армію. Усе перевірив. Юнака ж визнали непридатним до служби за станом здоров’я, через грижу хребта. Таки переконав, що має бути у війську. Служив у Миколаєві в протиповітряній обороні.
Після демобілізації Володимир працював у держслужбі охорони, відтак — на радіозаводі. Коли розпочалися події на Майдані в Києві, став активним учасником Революції Гідності. А з початком АТО, у 2014 році, підписав свій перший контракт. Служив у 108-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Цьогоріч у січні йому, батькові двох дітей, виповнилося б 35 років.
«Контракт Володя підписав таємно, ми навіть не знали, — каже мама. — Його синочкові Святославчику тоді було лише три роки. На ротації не сидів без діла, приїжджав додому, допомагав по господарству. Опісля народилася дочка Каріна, якій уже сьомий рочок».
Попри проблеми зі шлунком Володимир і думки не мав покидати службу. Був командиром відділення. А на дозвіллі мав цікаве захоплення. Пані Світлана показує вишиті бісером образи й картини сина. Каже, якось побідкався, чим би то зайнятися у вільний час. Випадково побачив готову роботу й зрадів: і сам так зможу.
«Вишитий великий образ Архистратига Михаїла подарував Івано-Франківській катедрі, — пишається мама. — Вдома бережу його роботи з бісеру: гарна і щемлива пам’ять. Працював іноді до ночі, все хотів устигнути. Золота дитина...».
Володимир підписав черговий контракт торік 4 лютого. Бійців після 24 лютого кинули на Київщину боронити села Мощун і Кухарі. Кілька «Джавелінів» дали. Люди допомогли трактором рови копати, бліндажі поставити.
«Син запевняв, що наші Збройні Сили скоро переможуть ворога, — каже співрозмовниця. — Бо вміють воювати і тепер можуть відбиватися (коли були в АТО, то не дозволяли відстрілюватися). Тож війна надовго не затягнеться. Я щиро вірила та переконувала в цьому односельців».
Володимир зателефонував мамі 8 березня, привітав зі святом. А наступного дня увечері повідомив, що ночують у клубі: трохи вирівняли спини після окопів. Селяни принесли їжу. Усе, мовляв, добре.
«Ми з ним тоді як ніколи довго, з годину, говорили про все. А наступного дня телефонную — не відповідає, — розказує пані Світлана. — Я тоді цьому не надала фатального значення, бо казав, що кілька днів не виходитиме на зв’язок. А 10 березня Володя загинув. У нашій Ганнусівці якраз були урочистості біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Йду додому, а тут приїжджають із військкомату і до нас зі старостою Ігорем Лукашевичем, який напередодні передав синові два бронежилети. Разом зі священиком повідомили страшну звістку... Кажу: не може бути! Якби сина привезли в закритій труні, не повірила б, настільки була впевнена в ньому: багато знав, був напрактикований... Ворожа куля прошила перед бронежилета. Миттєва смерть... Побратими розповідали, що Володимир збив «Джавеліном» дві машини орків, вийшов і втретє, але...».
Володимир приїжджав додому зі служби на ротацію неодмінно із квітами. А як на день маминого народження був на фронті — передавав букети кур’єром.
«Як уже Володимир загинув, його побратим Ігор Петрів приїхав до мене з величезним букетом, — розповідає пані Світлана. — Привіз і червоно-чорний прапор. Казав, що за нього воювали. Запитую: яким був мій Володя?
Каже: сильно рвався в бій, вірив у Перемогу. Тепер ми маємо її вибороти. На честь усіх загиблих захисників».
Івано-Франківська область.
Мама Світлана з онуками Святославом та Каріною.
Фото надані Світланою Гой.
