Хоча зберегти цей статус, так би мовити, недоторканним їй усе ж не вдалося. Бо вже 26 лютого, рухаючись з території прикордонної Сумщини з намірами охопити Київ ледь не з усіх боків, окупанти опинилися на порубіжжі двох сусідніх областей. Велика колона бронетехніки орків елітної кантемирівської дивізії тоді заїхала у два села Великобудищанської громади, що на півночі Полтавщини, — Веприк і Бобрик. За іронією долі, саме ця громада — єдина в регіоні, яку очолює відставний військовий генерал. Та ще й прикордонник...

За словами голови громади — генерал-майора прикордонних військ Миколи Шаблія, окупанти перебували на ввіреній йому території до тижня. Масових звірств зайди тоді ще не чинили. Хоча зустріли потужний спротив, зокрема й місцевих жителів. Досить згадати, що останні — звичайні працівники сільгосппідприємства — підірвали три ворожі танки! Ще дошкульніше мешканці згаданої та інших сусідніх громад обох областей допікали ворогові тим, що стали головними навідниками для підрозділів ЗСУ й тероборони, передаючи їм точні координати розташування його техніки й особового складу.

Використовуючи ці дані, наші воїни за допомогою «Байрактарів» і артилерії знищили понад два десятки одиниць бронетехніки орків, фактично поклавши початок розгрому хваленої дивізії. При цьому найближчим до такого локального всенародного спротиву містом обласного підпорядкування виявився Гадяч — тож ці події охрестили «Гадяцьким сафарі»... Сповна відчувши його на власній шкурі навіть у сільській глибинці, недобитки рашистів уже за кілька днів зібрали свої манатки й накивали звідси п’ятами... Інших непроханих візитів озброєних рашистів на територію Полтавщини не було. Та тільки тому, що їх героїчно зупиняли на підступах до неї, передусім на Сумщині, наші армійці, бійці тероборони, зокрема і з Полтавської області, та цивільні.

Однак були на Полтавщині й ті захисники, хто відчув себе не в тилу — на передовій буквально у перші хвилини великої війни. Й одразу долучився до руйнування пропагандистського міфу рашистів про спроможність їхньої армії знищити головні «кулаки» наших Сил оборони ще у місцях їхнього базування. Напередодні повномасштабного вторгнення про це, нагадаємо, говорили ледь не всі московські «небожителі» — від їхнього фюрера до старого комуністичного маразматика зюганова...

В оркостані ще з радянських часів, звісно, добре знали про те, що на околиці Миргорода базуються військові літаки тактичної авіації. Тож 24 лютого приблизно о п’ятій годині ранку мешканці курортного міста почули гучні вибухи в районі летовища. Однак унаслідок тих прильотів ворожих ракет жодна(!) крилата машина не постраждала. В яких умовах їх доводилося виводити фактично з-під вогню, пізніше розповів журналістам командир 831-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ, Герой України Олександр Мостовий.

— Згідно з графіком, у ніч із 23 на 24 лютого я заступив на чергування у складі сил протиповітряної оборони, — пригадує полковник. — Коли на небі ми побачили спалахи з напрямку Курської та Бєлгородської областей, а через 5—7 хвилин стався перший вибух на аеродромі, було ухвалено рішення про виведення літаків і техніки з-під удару на інші оперативні аеродроми. Нас попередили про можливі пошкодження злітної смуги. Тобто впевненості в тому, що зліт успішно завершиться, не було. Увімкнув фару, виконав зліт і побачив, що смуга пошкоджена частково. І після цього всі літаки один за одним піднялися у повітря. Ми вивели сто відсотків усієї льотної техніки на оперативні аеродроми. З них та деяких відновлених і тепер виконуємо свої завдання.
Олександр Мостовий нагадав також про те, що ворог планував уже в перші дні повномасштабного вторгнення встановити свій контроль над такими летовищами, як Бориспіль, Гостомель та інші. Задля того, щоб одразу перекинути туди живу силу та техніку, зокрема й авіацію. Остання потужно б підтримувала наступальні дії рашистів і, відповідно, пригнічувала наші засоби протиповітряної оборони. Та відважні українські авіатори й бійці ППО не дали ворогу панувати у повітрі, демілітаризуючи його літаки ударної та винищувальної авіації й бойові гелікоптери.

Досить згадати про те, що сам Олександр Мостовий 7 березня минулого року на своїй «Сушці» поблизу Василькова збив російський військово-транспортний літак Іл-76 і два гелікоптери Мі-24. Тож не допустив висадки ворожого десанту з озброєнням... Але так само відважно та вміло з перших хвилин повномасштабної війни діяли і його підлеглі. Причому не лише ті, про подвиги яких ми вже знаємо більше.

Скажімо, під час згаданого ракетного обстрілу аеродрому в Миргороді рано-вранці 24 лютого цілями ворога стали й тамтешні склади авіаційних засобів ураження. Пожежа спричинила детонування боєприпасів. Саме тоді військовослужбовець 831-ї бригади тактичної авіації з позивним «Ронін» перебував у добовому наряді, виконуючи обов’язки помічника чергового по частині. Тож мерщій кинувся на допомогу побратимам, які охороняли склади. І, ризикуючи власним життям, на особистому транспорті почав евакуйовувати їх із зони ураження. Попри те, що боєприпаси вибухали зовсім поруч... За всіма без винятку вартовими, котрі опинилися в тому пеклі, йому на своєму автомобілі довелося виїжджати тричі!

Ті рейси стали воістину рятівними для восьми військовослужбовців. А їхній рятівник вважає свій вчинок звичайною роботою. Так, ризикованою, небезпечною. Але до неї він був готовий ще тоді, коли складав присягу на вірність народу України. Зрештою, саме така професійна, самовіддана й відважна робота багатьох тисяч оборонців рідної землі допомогла нам вистояти в ті перші, найтяжчі й найдраматичніші години та дні рашистської навали. І саме вона закладала підвалини майбутньої Перемоги над лютим ворогом.

Полтавська область.