Тепер ситуація настільки складна, що на зв’язок не виходить навіть його племінниця, яка на середину лютого залишалася в Бахмуті.

У пана Артура велике бажання повернутися до рідного міста. Про це він декілька разів говорив під час спілкування з «Голосом України».

Про що йшлося у розмові з переселенцем — майстром спорту міжнародного класу зі спортивних танців на візку, неодноразовим переможцем і призером змагань у перегонах на візках Артуром Радковським?
Уже 35 років Артур Радковський в інвалідному візку.

За цей час здобув звання майстра спорту міжнародного класу зі спортивних танців, дотепер виступає в перегонах.

Об’їздив багато країн, із травня минулого року переселенець з Бахмута — на Вінниччині.

Така сила духу нині потрібна кожному з нас

Він травмувався у 18-річному віці. Тоді активно займався спортом. Під час невдалого виконання вправи на перекладині зламав хребет. Хлопець сприйняв трагедію з подвійним болем. Мав багато планів, мріяв про великий спорт, а тут...
Те, що сталося, не зламало його силу духу. Через деякий час продовжив тренування. Тільки вже в інвалідному візку.

Грав у баскетбол, настільний теніс, брав участь у перегонах на візках, зокрема на дистанціях марафону і напівмарафону. Робить це й досі.

У 2004-му виступав в Японії на чемпіонаті світу зі спортивних танців. Разом із партнеркою виборов друге місце. Йому присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу. Наступного року досяг такого само результату, тільки у змаганнях на Кубок світу, що відбувалися в Нідерландах. До цієї країни їздив на змагання п’ять разів. Виступав також у Німеччині, Польщі, Японії, Іспанії.

Тепер танцями вже не займається. У перегонах на візках продовжує брати участь.

Після розмови з паном Артуром подумав: така сила духу, як у нього, потрібна кожному з нас!

Мама завжди була поруч

Про Радковського дізнався випадково. Він перебуває в центрі соціально-психологічної реабілітації людей із функціональними обмеженнями «Обрій» у селі Дорожне, що за 20 кілометрів від Вінниці. До них приїжджала віце-прем’єр-міністр Ірина Верещук. Чоловік виявив бажання сфотографуватися з чиновницею (на знімку). Про це написали на сайті обласної військової адміністрації.

— Можливо, я б і не поїхав з Бахмута, — ділиться думками Артур. — За маму хвилювався. Вона ж мене не залишила, коли зламав хребет. Постійно перебувала поруч. Підтримувала у всьому. Не хотіли виїжджати навіть коли почалася війна. Якось під час обстрілу в нашому будинку вирвало двері, мене викинуло з коляски на вулицю під паркан, зрозумів, що треба приймати рішення.

У Бахмуті, в районі, де їхній будинок, нині точаться бої. Про це співрозмовник дізнається з повідомлень в Інтернеті. Донедавна підтримував зв’язок із племінницею, яка залишилася в місті, яке рашисти стирають з лиця землі. «Все одно хочеться додому», — каже Радковський.

Згадує, що в міськраді він працював у комісії із соціального захисту. Займався з людьми з інвалідністю. Допомагав розв’язувати їхні проблеми. Його приклад надихав інших не опускати руки навіть у складній життєвій ситуації. Про нього інколи говорили, що Артур на візку активніший за декого з тих, хто стоїть на своїх ногах. Для прикладу: в настільний теніс грав із людьми, які не мають фізичних вад.

Не тільки сам займався спортом, тренував інших. У Донецькому інституті фізкультури здобув фах тренера. Його вихованка Наталя Зубар тричі ставала чемпіонкою України з настільного тенісу.

На жаль, поки що повернутися до рідного міста немає можливості.

Не знаємо, що нас чекає завтра

Спершу Артур Радковський разом із мамою поселилися в одному із санаторіїв Хмільника. Там проживали півтора місяця. Коли програма підтримки переселенців завершилася, їм сказали, що мають платити. До того ж чималі кошти. У них таких грошей немає.

Вони подякували за прихисток і вирушили в пошуках іншого місця. Обдумували різні варіанти. У Дорожному опинилися випадково. Допоміг знайомий з Одеси, який знає керівницю центру «Обрій» Світлану Демко.

Їм надали невелику кімнату на двох. Каже, в кімнаті завжди тепло. За проживання й харчування не беруть коштів.

З мінусів — відсутність стадіону, де б Артур міг тренуватися. Навіть за таких умов не позбавляє себе можливості брати участь у змаганнях.

Їздив на турнір у Кишинів. Там кожного року організовують перегони на інвалідних візках. Артур повернувся призером — виборов друге місце у напівмарафоні (21 км).

Наприкінці квітня у Кракові буде ще один міжнародний турнір з перегонів. Теж на двох дистанціях — марафоні і напівмарафоні. Готується до поїздки.

— Від нашого центру в Дорожному до Калинівки 12 кілометрів, — каже Артур. — Туди й назад виходить 24 кілометри. Їжджу. Так тренуюся. Погано, що їхати доводиться узбіччям траси з інтенсивним рухом транспорту. Небезпечно. Але іншої можливості немає.

Під час приїзду до «Обрію» Ірини Верещук її помічники запитували про допомогу. Попросив шини і камери для коліс візка. Мав свої, але вони залишилися в Бахмуті. У нього візок універсальний, легкий, складний. Користується ним і в побуті, і на змаганнях. Дякує, що задовольнили його прохання. До Кракова поїде з новими шинами.

Спорт дає можливість хоча б на деякий час відволікти увагу від думок про завтрашній день.

— Не знаємо, що нас чекає завтра, — ділиться пан Артур. — Якщо раптом скажуть, що програма підтримки переселенців закрита, що робити? У мене пенсія три тисячі гривень, у мами — дві, за що жити? Мій брат із сім’єю, в якій двоє дітей, теща, вже отримав таке попередження. Вони поки що залишаються у Хмільнику. Але треба буде платити за проживання або виселятися із санаторію. На нас із мамою може чекати те само...

Усі нагороди віддав би за медаль Олімпіади

Спортивні танці на візку принесли Радковському високі нагороди. Незважаючи на це, він трохи шкодує, що сім років витратив, «на пляски». Так висловився у розмові.

— Пригадую, скільки разів обіцяли чиновники від спорту, що спортивні танці на візках стануть паралімпійським видом спорту, — продовжує співрозмовник. — Але все так і залишилося на рівні балачок. А я весь час мріяв потрапити на Олімпіаду. Віддав би всі свої нинішні нагороди за одну олімпійську медаль. Будь-якого рівня.

Можна було б боротися за ліцензію на Олімпіаду в гонках на візках. Але для цього потрібно мати спеціальний візок. Коштує такий не менш як десять тисяч доларів.

Моєму співрозмовнику придбати його не по кишені.

За його словами, наші спортсмени жодного разу не брали участі у цьому виді змагань на Паралімпіадах.

Тим часом Радковський, незважаючи на свої 50 з невеликим хвостиком, продовжує мірятися силами з іншими у перегонах на візках.

— Тільки-но в моєму місті стане тихо, одразу повернуся до рідного Бахмута, — каже він. — Бо для мене це найкраще місто у світі!

Вінницька область.
Фото надано Артуром Радковським.