«У моєї дружини паспорт український, у мене — російський. Отак і живемо»

... З боку Росії під’їхала «Газель». Випустила  пасажирів, забрала нових і вирушила назад. Регульована прикордонником черга, що проходила контроль на пропускному пункті, швидко розтанула, оскільки право в’їзду в Україну кожного оформлялося за якихось 20 секунд. Пункт пропуску «Сєверний» на україно-російському кордоні — за два кроки від однойменного селища. Основний контингент, що перетинає кордон, — це місцеві жителі, причому переважно літні. Майже всіх їх тут знають в обличчя й навіть у курсі причин, з яких люди приїжджають у Донецьк Ростовської області (Росія) або звідти в селище Сєверний. Одні провідують батьків, другі — дітей. Хтось щодня вирушає в ростовське місто на роботу, а росіяни приходять в українське селище на ринок за продуктами — тут дешевше м’ясо, молоко, сало, горілка, цукерки. За добу на цій ділянці туди й назад проходить у середньому до 200 осіб.

— У селищі ми живемо, тут у нас будинок, хоча прописані в Російській Федерації й там працюємо. І я, і чоловік, і невістка, — розповідає Людмила. — Щодня двічі перетинаємо кордон. Дорога займає  десь хвилин 20.

— А я працюю в селищі, у клубі, — ділиться Тетяна. — У російському Донецьку буваю нечасто. Або йду в гості, або в аптеку по ліки для хворого батька, якщо не можу купити препарат у Краснодоні. А ще — за балонним зрідженим газом. Через кордон можна офіційно провезти один балон, і ми користаємося з цього. Адже газ у Росії дешевший приблизно на сто гривень. Крім того, нині в наших сусідів дешевша картопля, ми її там і купуємо.

Ця ділянка вважається спокійною. Вона пішохідна, для транспортних засобів в’їзд закрито, колючого дроту тут немає. А це для населення має велике значення, і ось чому.

Віднедавна мешканців прикордонних територій Луганської області не на жарт тривожать чутки про те, що з російського боку почалися активні роботи зі зміцнення кордонів металевими загорожами. А, крім того, у недалекій перспективі українці зможуть в’їжджати в Росію тільки за наявності закордонного паспорта.

— Як же так? — обурюється колишній шахтар Микола Олексійович. — Люди чекають обіцяного спрощення правил переходу через україно-російський кордон, а виходить навпаки. «Колючку» ставлять...

— А ви самі бачили, як встановлюють ці огорожі?

— Ні. Люди розповідають.

— Але на ділянці кордону, яка проходить біля селища Сєверний, колючого дроту нема, і в найближчій перспективі він не з’явиться.

— Я не знаю. Так люди кажуть.

Уведення для українців закордонних паспортів — поки що тільки намір уряду Російської Федерації, але жителі Сєверного вже виявили небачену активність, атакувавши паспортний стіл Краснодонського районного управління внутрішніх справ і створивши велику чергу на одержання закордонного паспорта — до січня 2014 року.

— А іншого виходу в людей нема, — пояснює селищний голова Віктор Чучко. — У Ростовській області працює близько 10% нашого населення. Стоять на ринку, трудяться на ткацькій фабриці. За деяких з них, наприклад, за медиків, російська сторона платить мито як за іноземців. Виходить, вони висококваліфіковані фахівці, гарні працівники. Населення двох селищ, що входять у селищну раду, становить 2200 осіб. Це без росіян, які проживають на нашій території. 60% мешканців — пенсіонери, переважно колишні шахтарі. В 2007 році, коли нашу шахту «Північну» поставили на попередню консервацію на десять років, основне населення залишилося без роботи. Гірники, які були затребувані, пішли на «Суходольську-Східну», а решта — хто куди. Багато влаштувалися в Росії. Не думаю, що до 2017-го шахту розконсервують. А це означає, що люди шукатимуть кращі умови для життя.

Слова голови селищної ради підтвердила несподівана зустріч із родиною Жукових. Ірина та Ігор разом із двійнятами Артемом і Олегом верталися з Донецька, де були в гостях.

— Я — росіянин. Працюю в держадміністрації Донецька, але родина живе в Україні, у Сєверному, — розповідає Ігор. — У мене російський паспорт, а в дружини — український. Хотілося б по-іншому, але так склалися життєві обставини. Хоча певна вигода все-таки є. Наприклад, як громадянин Російської Федерації я одержав поліс медичного страхування, який дає змогу не тільки безплатно лікуватися самому, а й лікувати своїх дітей, хоча вони живуть в Україні. Коли один із синів захворів на краснуху, я його на руках переніс через кордон і поклав у російську лікарню. Поліс допоміг мені вилікувати його безплатно і якісно. Це плюс. А взагалі хотілося б не роздвоюватися: тут у мене родина, а там — робота й мама. Отак і живемо.

У жителів селища з російським громадянством є ще кілька можливостей влаштувати своє життя. Наприклад, оформити дитину в російський садок. Деякі молоді батьки цим користуються. До Донецька — трохи більше двох кілометрів, а найближчий дитячий садок на українській території — у сусідній Гончарівці, до якої кілометрів 17—18. Якби до села ходив транспорт, можливо, хтось із батьків і возив би туди своє чадо. Але його немає. Щоправда, як обіцяє голова, ситуація може змінитися на краще.  А поки що четверо юних сєверян щодня перетинають кордон, щоб піти на свою дитячу «роботу».

Чому мешканці бояться металевої огорожі на кордоні?

Бо їм здається, що в такий спосіб обмежується їхня особиста свобода. У деяких населених пунктах, розташованих біля кордону, навіть зібралися бунтувати. І проти «колючки», і проти введення нового режиму в’їзду до Росії. Аргументи на користь таких рішень до уваги не беруться.

— Загорожі потрібні, — пояснює начальник прес-служби Луганського прикордонного загону підполковник Віталій Гордійчук. — Особливо на ділянках, де кордон перетинає велика кількість людей, транспорту й де складна рельєфність місцевості. У Таловому, наприклад, ліс підступає просто до кордону, контролювати складно, тому тут встановлено металеву загорожу. Є вона в районі Дякового Антрацитівського району, у Можаївці-Гарасимівці в Станично-Луганському районі. Словом, де є необхідність із урахуванням місцевості — там огорожу й створюють. Згідно з угодою між урядами України й Росії 2007 року у межах Луганської області передбачено створення 51 місцевого пункту пропуску. На сьогодні з них функціонує 11. Збільшення кількості проходів через кордон необхідне. Наприклад, від Талового до найближчого населеного пункту Росії навпростець — трохи більш двох кілометрів. А щоб проїхати через пункт пропуску «Красна Талівка», доводиться робити гак майже в 40 км. Населення прикордонних територій можна зрозуміти, але цього разу йдеться про суверенітет держави, і з цим треба рахуватися.

Луганськ.