Закцентуємо і на обліку землі.

Витрати різняться

«Півтора гектара ріллі з п’яти відвів під озиму пшеницю, — розповідає засновник сімейного фермерського господарства в селі Тишківці Городенківської територіальної громади Іван Пронич (на знімку). — Рослини перезимували відмінно. Ділянку вже підживив. Ото і перший виклик для селянина — стрімке зростання вартості міндобрив. Приміром, на гуртовій базі у Дніпрі тонну нітроамофоски відпускають по 27 тисяч гривень, а на Прикарпатті ціна доходить до 40 тисяч. Та й селітра скочила в ціні».

Привезти залізницею з вагон міндобрив було б дешевше, але фермеру треба лише пів тонни. Витрати на доставку автотранспортом сягнули 3 тисячі гривень. У сумі з гуртовою ціною вийшло вигідніше, ніж купувати на місці.

Витрати на пальне для потужних товаровиробників і дрібних фермерів так само різняться. Партію солярки, 4—5 тонн, сільгосппідприємства купують по 38 гривень за літр, а вроздріб постачальники пропонують по 54.

«Піднялися в ціні й послуги механізаторів, — каже Іван Пронич. — Приміром, обмолот гектара сої обійшовся торік в 4500 грн, плюс вартість перевезення. Міг би й придбати собі техніку, бо вмію працювати на тракторі та комбайні, але щоб її окупити, треба обробляти щонайменше 40 га. А так змолотив би свою ділянку, а далі що — на постамент? Адже надавати послуги нема часу...»

Малі партії важче продати

Додаткові витрати потягнуло й вирощування сої. Довелося ще й заплатити сільгосппідприємству за оранку і внесення міндобрив, адже ділянка була доти в оренді. Й так добре, що вдалося власний наділ отримати назад.

Соя торік через весняну засуху дуже погано зійшла, довелося підживлювати зайвий раз. Загалом догляд став у 9 тисяч гривень. З двох гектарів Іван Пронич зібрав 3,4 тонни бобів. Із тяжкою бідою восени вдалося реалізувати вирощене, але вдвічі дешевше, ніж позаторік, коли виручив по 8 тисяч гривень за тонну. На елеваторі визначили вологість урожаю 18%, а за базової у 14% вийшов би кращий прибуток. Отакий обвал цін призвів до того, що культура тепер стала неприбутковою. Принаймні при вирощуванні на невеликих площах. Бо продати велику партію вигідніше.

«Клин сої зменшую, натомість більше посію капусти, — міркує Іван Пронич. — Від овочів дохід трохи кращий, ніж від сої чи зернових, хоч більше наробляєшся. Цієї пори заготівельники дають по 10 гривень за кіло білокачанної. Буває, що доставляю продукцію самотужки в Івано-Франківськ на ринок. Там можна збути й по 20 гривень за кіло, але втрачається день. Вигідніше віддати всю партію, й опісля міські перекупники заробляють легкою працею стільки ж, що селяни на полі».

Позаторік фермер реалізував капусту ще дешевше, по 2 гривні за кіло. Торік же через повномасштабну війну чимало сільгоспвиробників із південних областей або не сіяли взагалі овочі, або не змогли зібрати врожай, то є попит на місцеву продукцію. Заготівельники брали білокачанну з поля по 5 гривень. Іван Пронич відвів цьогоріч під цю культуру гектар, уже закупив насіння.

Прибутковий буряк

Рентабельним вийшло вирощування столового буряку. Фермер продав частину коренеплодів по 5,5 грн за кіло сільгосппідприємству, що спеціалізується на виготовленні сухих овочевих наборів. Трохи збув на заготівельну базу неподалік Коломиї, однак за дещо нижчою ціною.

Частину врожаю картоплі Іван Пронич ще восени здав заготівельникам по 4,5 грн за кіло. Вродила добре, ще й сертифікував продукцію, тож налагодив постачання для дитсадків. Рятує те, що ФГ «Родовід-П» отримало через фермерський фонд мінітрактор вітчизняного виробництва в кредит на п’ять років. То праця здебільшого механізована.

Та одну культуру досі вирощують дідівським методом. Це кормовий буряк. Разом із дружиною Марією двічі просапували рослини — влітку під палючим сонцем. Викопувати коренеплоди допомагав син Василь. Віддача від такого виробництва була, але за рахунок важкої ручної праці.
Збули 10 тонн буряку по півтори гривні за кіло, та ще стільки ж залишили для власного господарства, адже утримують корів. Літр молока здають по 10 гривень, а тюк соломи вартує утричі дорожче. Якби довелося купувати, то заплатили б іще більше. Проничі вирощують і кукурудзу, тож кормами для худоби забезпечені. Відгодовують і поросят.

Працювати за харчі

Звісно, вигода від господарювання на селі є в тому, що є власні овочі-фрукти, м’ясо-молоко. А нині це вагомий чинник для виживання. Та якщо порахувати дебет-кредит, то особливого зиску немає. Виходить, що працюють, як у колгоспі — за їжу.

Додалися й додаткові платежі: мінімальне податкове зобов’язання. Сімейним фермерським господарствам треба сплатити     2 відсотки від нормативної грошової оцінки землі. Таке рішення прийняли в територіальній громаді. Земля в Тишківцях — у межах 40—45 тисяч грн/га, то за п’ять гектарів ФГ «Родовід-П» відрахувало до місцевого бюджету 4 тис. грн.

«Отак і виживаємо, майже без прибутків, — підсумовує розмову Іван Пронич. — Виходить, що працюємо задля того, щоб мати власну продукцію для себе, дітей і внуків. Виручила міжнародна допомога через Державний аграрний реєстр — по 3100 грн на гектар ріллі. Вийшло загалом 15,5 тис. грн. Якби не та підтримка — дрібне фермерство би геть занепало».

Облік землі кульгає

До речі, Іван Пронич тривалий час працював сільським головою у Тишківцях, кілька років — заступником начальника Городенківського райуправління агропромислового розвитку, то добре знається на місцевій економіці. Каже, що необлікованої землі у межах кожної територіальної громади є чимало. Нею користуються не зареєстровані офіційно структури. Відповідно — вони не сплачують за ті площі мінімального податкового зобов’язання. Тож налагодити контроль за цим процесом украй треба. Адже за тим — наповнення місцевого бюджету й соціальна справедливість. Хоч до неї на селі далеко.

«Законодавством прописано, що орендарі мають першочергове право на продовження терміну оренди землі — й на практиці якось хитро пролонгують угоди навіть без волі та відома власника ділянки, — наголошує Іван Пронич. — Приміром, разом із батьками, дружиною, трьома дітьми й тіткою, яка проживала з нами, маємо загалом право власності на 12 га. Ці ділянки (земельні паї) колись віддали в оренду місцевому СВК. Коли вирішили самі зайнятися виробництвом, то із запасу сільської ради для ведення особистого селянського господарства наші діти, як молоді сім’ї, з великими труднощами отримали 5 гектарів. А ті 12 гектарів повернути собі практично неможливо, бо судитися з великим сільгосппідприємством нам не під силу».

Загалом ситуація складається зовсім не на користь дрібного фермера. Адже збути продукцію легше й вигідніше великими партіями, придбати пальне, міндобрива так само виходить дешевше тим, хто купує цистернами і вагонами. Та й повернути собі власні наділи геть непросто. Щоб вижило село, залишається сподіватися на свої сили.

Івано-Франківська область.

Фото надано автором.