На українську землю прийшла велика війна. Вона була не десь там, на сході, де почалася у 2014-му і до якої за вісім років певна частина нашого суспільства звикла та почала забувати... Війна охопила всю Україну, прийшла в кожну українську хату, в кожну родину. Російські «асвабадітєлі» вдерлися на подвір’я сіл і містечок, розстрілювали беззахисних цивільних на вулицях, катували, ґвалтували, знищували, не жаліючи ані старих, ані малих тільки тому, що вони — українці.

Рік тому добігла дикунська орда з московії і до Київщини. «Друга армія світу» виконувала наказ путіна — «взяти Київ за три дні». Розраховували на «гостинний прийом». Натомість зустріли неочікуваний спротив українського народу. Той, хто пережив російську окупацію, добре знає, як самостверджувалися тут озброєні військові рф, бо то є невід’ємною частиною окупаційної політики кремля.

Київ (як й інші наші міста) вистояв завдяки героям, котрі чинили опір у передмісті столиці, і мешканцям, які трималися в окупації і не втратили людської гідності попри жахіття «русского міра». Це вже історія виживання у кривавих обіймах «старшого брата», визволення, особисто пережитого... Історія ментального переосмислення всього, через що пройшли весною 2022 року і проходимо досі. Історія перших кроків до нашої Перемоги. А далі були Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Херсонщина, Запоріжжя і знову Донеччина...

Безцінні спогади учасників цих подій, у яких біль, страждання, втрати, нестримна жага до життя, віра у Перемогу над російськими окупантами, любов до рідної землі, що наповнили серце і душу кожного українця, спонукали «Голос України» запровадити рубрику «Національний спротив. Моя війна». Ми всі — свідки, учасники і творці новітньої історії нашої української держави. І кожна особиста історія, досвід виживання, боротьби, визволення і перемоги має значення!

Про страшне значення слова «окупація», як і багато українців, дізналася через рашистську навалу. Мешкаю в селищі Немішаєве Бучанського району на Київщині.

Танк не заводиться

Уранці 24 лютого розбудив дзвінок брата: «Почалося... Бери документи і їдь до нас». Брат із родиною живуть у приватному будинку, здавалося, що там безпечніше, ніж у квартирі.

Того дня перестали ходити електрички, маршрутки. До магазинів і аптек вишикувалися величезні черги, а в повітрі лунали вибухи.

Зникли зв’язок, світло, вода, а через якийсь час — і газ. Але це все можна назвати дрібницями порівняно з тим, що зникли спокій і мирне життя.

Пам’ятаю, як стоячи біля вікна, дружина брата вигукнула: «Їде електричка!». Я радісно підбігла подивитися... А то по нашій вулиці сунула величезна колона танків з озброєними до зубів окупантами. І треба ж, щоб один з танків поламався — наприкінці нашого городу, поруч із вишневим садочком. Інший зупинився охороняти поламану техніку, час від часу стріляючи довкола.

Те погрозливе гуркотіння танка, що не заводився, ще довго стояло у вухах.

Наша 80-річна сусідка — бабця Оксана — потім на кожен грюкіт казала: «Ой, знову десь танк не заводиться».

Бабця Оксана, діти якої мешкають у Києві, прийшла жити до нас. Бо під час ворожих обстрілів її дерев’яний будинок у буквальному сенсі підстрибував. Перебувати у ньому, та ще й самій, було неможливо.

Кури не винні

Ми гуртувалися із сусідами і допомагали одне одному, хто чим міг. Ходили від хати до хати городами, бо по вулицях ганяли танки.

Про евакуацію не думали, бо вже люди переказували про розбої рашистів і розстріли машин. Про автобуси казали, що є білі і жовті, наші і чужі...

Минулорічний березень був дуже холодним. Виручала піч, яку моя мудра мама залишила в будинку — про всяк випадок. Тулилися до неї з усіх боків.

Тоді життя звузилося до базових потреб: вижити, поїсти, зігрітися.

Особливо страшними були ночі. Протягом місяця жодної спокійної, щоб без артилерійських обстрілів.

Спали, якщо те можна назвати сном, взуті, одягнуті, у шапках, а поруч лежали сумки з документами.

Зазвичай після одинадцятої вечора починалися вибухи і вщухали вони лишень під ранок. Будинок часто хитався, мов човен. Тоді хапали сонних дітей, бігли до «безпечної» стіни (без вікон) і там сиділи до світанку.

Вхідні двері були напіввідчинені, щоб раптом що, хоча б хтось міг вискочити.

Курей на ніч мама не зачиняла, казала: «Що вони винні?.. Хай хоч птиця врятується».

Картопля, ніби чорна ікра

Магазини не працювали, тож харчувалися тим, що знаходили у своїх погребах і коморах. І тут треба сказати про щирість і доброту наших людей, які ділилися не тільки їжею. Бо швидко закінчувалися олія, сіль, цукор, а також сірники, мило та інші необхідні речі, на які ми за мирного життя не звертаємо уваги.

На нашу велику родину, а разом з бабцями-сусідками це майже десять осіб, варили великі каструлі супів, картоплі, пекли паляниці, млинці. Готували на печі. І тут таки поруч це все швидко з’їдали.

Пам’ятаю, як бабця Тамара (інша сусідка) їла гарячу картоплю й прицмокувала: «Така смачна, ніби чорна ікра...». Розповідають, що її син пропонував подарувати квартиру в Києві тому, хто вивезе її з окупації. Охочих, на жаль, не знайшлося. Зробити це у той час було практично неможливо.

Центральне водопостачання не працювало, носили воду з криниць. Паніка почалася, коли вода в них стала закінчуватися. Напевно, від постійних вибухів відбувся рух плит і ґрунтові води відступили.

І тут ми зробилися ще ощадливішими. Про купання і прання не йшлося, ці звичні ритуали того місяця стали недосяжними. Головне, щоб стало води на приготування їжі!

путін — це бабай

За місяць окупації не було жодної тихої ночі і спокійного дня. Довкола — постійні обстріли, пожежі, розповіді про жахливі злочини.

Телефони не працювали. Десь хтось на даху ловив певні новини, які потім переказувалися. Так хоча б наближено орієнтувалися, що відбувається в країні.

Одного дня, наприкінці березня, знову чуємо гучне бахкання. Навпроти нашого будинку, через дорогу, зупинилося кілька танків. І ми розуміємо, що вже перебуваємо на межі. Обняли дітей і перейшли в дальній куток, обурюючись безглуздістю цієї війни, злодіяннями і захланністю путіна. Моя маленька племінниця каже: «Я знаю, хто такий путін, це — бабай». А мама починає плакати: «Чому вони на нас напали? Що ми кому зробили поганого? За те, що хочемо вільно жити і працювати на своїй землі...».

І тут будинок здригається від потужного вибуху неподалік.

Влучання по танках! 

За лічені хвилини ворожа техніка розвертається і починає тікати.

Це вже наближалися наші захисники.

Дякуємо ЗСУ!

Перше квітня у мешканців селища було, мов другий день народження. Усі повиходили на вулицю, плакали, обіймалися: «Наші прийшли! Ми вільні! Дякуємо ЗСУ!».

Діти від радості почали робити паперові сердечка — подяки для захисників.

Цього дня по вулиці їхала волонтерська машина, з якої всім роздавали хліб...

То був жахливий місяць окупації Київщини. І нині головна мрія — про Перемогу України, щоб рашисти пішли геть з нашої землі, щоб наші дорогі воїни-визволителі живі й здорові повернулися до своїх домівок, щоб у країні запанували мир, добробут і відбудова.

Фото зі сторінки Національної гвардії України.