Верховна Рада України залишилась гідною своєму статусу і не припинила відігравати свою роль як надійна основа конституційного ладу в своїй державі. За Конституцією Верховна Рада — це демократичний орган, що діє в інтересах усього суспільства, який дбає про реальну Конституцію та її функції у державі.
Роз’яснюючи юридичну природу Верховної Ради України, важливо зазначити, що оптимальною за складом керівного «штурманського» органу в парламенті історично виникла така модель: Голова Верховної Ради, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради. Цей формат був обраний, виходячи із структурно-організаційного принципу парламентської діяльності зарубіжних держав, коли при наявності єдиного законодавчого суб’єкта серед багаточисельного складу депутатів з представницьким мандатом керівники обираються самими депутатами безпосередньо і враховують побажання (рекомендації) фракцій, які представляють різні політичні партії на пропорційній основі об’єднання. Тобто наявне закріплення в Основному Законі положення про вищу юридичну силу і пряму дію Конституції України означає, що всі конституційні норми мають верховенство над законами та іншими нормативними актами, які приймаються на основі Конституції України в межах повноважень парламенту та у спосіб, що передбачений Конституцією (частина друга статті 19 Конституції). Це обумовило наявність створення переважно одноосібного керівництва Верховною Радою України у здійсненні двох її функцій: представницької і контрольної у межах компетенції статті 85 Основного Закону України. Виходячи із правопорядку в Україні та багатогранності діяльності парламенту, виникла необхідність створити Регламент Верховної Ради України, який за участю Президента України має прийматися у формі Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 р. № 1861-VI, у якому була особливо виділена глава 15. Вона містить конституційно спрямовані норми матеріального та процесуального права. Особливість правовідносин, пов’язаних із законотворенням, організацією його роботи та координацією діяльності його органів, у тому числі апарату та комісій народних депутатів Верховної Ради України, покладено на Голову Верховної Ради України, статус якого отримав розвиток і конкретизацію у Рішенні Конституційного Суду України (справа про обрання Голови Верховної Ради України від 11.07.2012 р. № 15-рп/2012). У своїх правових позиціях Конституційним Судом дається тлумачення положень Регламенту стосовно втрати посади Головою Верховної Ради як особливого суб’єкта законодавчої процедури в указаному статусі, однак самі правовідносини у зв’язку з цим не припиняються і спікер парламенту продовжує в конституційних межах брати участь у правовідносинах, коли всі дії, вчинені попереднім Головою Верховної Ради, є юридично значущими і в необхідних випадках потребують свого продовження (абзац третій підпункт 2.2. пункту 2 мотивувальної частини).
Стосовно інституту державності слід зазначити, що створення та ефективність дії системи парламентського конституціоналізму набувають особливого значення при свідомому ставленні кожного народного представника, кожного депутатського комітету як органу Верховної Ради до Конституції як до Основного Закону — критерію конституційності у правовому регулюванні суспільних відносин, збагаченого конституційними цінностями. Бажання народних депутатів пришвидшити трансформацію законотворчих процесів у парламенті призвело до появи втрачених можливостей процесуальної послідовності — знаходити у правових ідеях смисл встановлення регуляторів, які б збагачували конституційний правопорядок. Тому велике значення у системі парламентського конституціоналізму має конституційна правосвідомість як особливий вид правової свідомості та правової відповідальності перед державою і суспільством за кожен проголосований (підтриманий) без дотримання процедур «другого і третього читання законопроектів з моментальним голосуванням» у деяких випадках, що неприйнятно для кожного парламенту, що мало своє вираження втручанням у правову систему непродуманих за смислом багатьох законопроектів.
Розглядаючи теоретично конституційну правосвідомість як елемент смислу сутності сучасного парламентського конституціоналізму, який іманентно пов’язаний з людиною, його правами і обов’язками, що відповідають системі цього політико-правового феномену. Юридична наука довела, що тільки через реального діяча — народного представника — Голову Верховної Ради України, у парламенті, який здатний до розуміння, збереження і відтворення цінностей конституціоналізму, який спирається на конституційні можливі зміни правового режиму. Це, зокрема, прийняття законів за правовим порядком згідно з Регламентом Верховної Ради України, і тільки тоді суспільство має можливість знаходити своє буття і смисл берегти свою державу. Саме конституційна правосвідомість, яка є похідною в конституціоналізмі, визначає і зберігає національну державність України, її правосуб’єктність. З допомогою парламенту досягається ефективність здійснення, на основі Конституції інституалізації, важливої складової конституціоналізму — публічної влади, у якій безпосередньо народ через вибори формує парламент і органи місцевого самоврядування. Так виконуються функції представницького характеру, відбувається процес формування функціонального механізму сучасної демократії. Але конституційна правосвідомість ще не досягла панування у конституційній реальності морально-політичної і духовно-світоглядної функції як концептуального пріоритету. Тому у парламенті процес набуття народними депутатами правової свідомості має бути успішним при свідомому ставленні кожного народного депутата України, а від них і кожного індивіда, а також суспільства в цілому до вимог Конституції, її ролі та місця у правовому регулюванні суспільних відносин та прийнятті важливих для держави і прав людини законів України.
Не виключається у парламенті і самовисування кандидатами особи зі складу діючого депутатського корпусу. Але при цьому йому слід ознайомити через апарат з відомостями: про освіту, належність до політичної партії, декларацію про доходи і про свій майновий стан та членів сім’ї та автобіографію. При цьому не існує обов’язкової вимоги надання відомостей про психічний стан, хоча таку відомість кандидати можуть надавати за вимогою народних депутатів.
Завдяки конституціоналізму і конституційним інтересам здійснюється та забезпечується конституційний правопорядок, без якого неможливо досягти створення і функціонування відповідального перед народом парламенту — Верховної Ради України, з конституційно-правовим світоглядом кожного народного депутата України й обраної конституційної більшості складу Верховної Ради України нового скликання.
Конституція України обумовлює суб’єктів права на законодавчу ініціативу. Це право належить згідно зі статтею 93 Конституції України трьом видам осіб, від яких можуть надходити до Верховної Ради України законопроекти, які за змістом мають суспільний інтерес, і держава повинна його враховувати. Слід особливо звернути увагу на такі обставини, що вони особливо проявляються в єдиному органі законодавчої влади, в якому існує конституційний порядок: це законопроекти, які визнані Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України у позачерговому порядку. Але було б доцільно передбачити нагальні інтереси Українського народу, якому може у перспективі надано право теж бути самостійним суб’єктом внесення законопроектів за своїми інтересами для їх розгляду парламентом.
Але для цього потрібен свій процедурний регламентний порядок, оскільки народ у змозі правомірно здійснювати владу безпосередньо (частина перша статті 5 Конституції України), оскільки йому належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Слід пам’ятати, що цю особливу обставину потрібно враховувати, зважаючи на те, що вона символізує реальну владу, яка належить виключно народові (частина друга статті 5 Конституції України).
При цьому слід також пам’ятати, що український конституціоналізм має свою перевагу у структурі верховенства права і вирішальне значення у тих випадках, коли «народна ініціатива» на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за Основним Законом мають можливість проголошення всеукраїнського референдуму (згідно з частиною першою статті 72 Конституції України), але практика залишається поки що пасивним чинником відносно прагнень громадян щодо розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави. Вираження суверенної волі Українського народу, на нашу думку, свідчить про новий досвід, який знаменує перехід у стадію нових критеріїв народовладдя і прояву у Верховній Раді України «фактичної Конституції», яка встановила, що її норми мають безпосередньо застосовуватися в реаліях життя суспільства (частина друга статті 8 Конституції України).
Тож існування статті 88 Конституції України, як кожної норми, має розглядатися тільки у взаємозв’язку з іншими нормами, тобто у системному порядку, який дає можливість зрозуміти, чому внутрішня структура парламенту керується інструментом, а саме Регламентом Верховної Ради України. Практика довела, що він допомагає послідовно виконувати свої функції і повноваження та встановлювати найбільш доцільну компетенцію.
Односуб’єктно Верховна Рада України побудована так, що це дозволяє бути їй єдиним органом законодавчої влади та представницької влади з раціональною організованою внутрішньою структурою: 1) органів Верховної Ради України — функціональних та галузевих за напрямами реалізації своїх функцій і повноважень парламентських комітетів, до яких входить виключно депутатський корпус; 2) апарату — кваліфікованих державних службовців за посадами конкурсного відбору фахівців; 3) тимчасових слідчих (або спеціальних) комісій при наявності їх утворення голосуванням не менше однією третиною від конституційного складу народних депутатів Верховної Ради; 4) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Рахункової палати, яка здійснює контроль державного бюджету України. Такі структурні елементи визначаються за призначенням, як уповноважені посади.
Адже їх повноваження розмежовуються окремими законами, відповідно встановлюється відповідальність, оскільки ці органи та посадові особи мають організаційну єдність і розподіл функцій проведено за встановленими статусами і відповідно їх діяльність стосовно парламенту має допоміжний, аналітичний та підконтрольний характер. Тому закономірно, що за конституційною доктриною на практиці всі вказані органи і посадові особи обумовлені державним суверенітетом і верховенством парламенту.
Така характеристика цих органів і посадових осіб, які входять до керівництва згідно зі статтею 88 Конституції України, надає в аспекті організаційної єдності і відповідальності більшу визначеність формулюванням Конституції, оскільки раціональна структура обрання керівників Верховної Ради України передбачає внесення подання з мотивованими висновками, і вони можуть бути відкликані, а саме за волевиявленням народних депутатів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Водночас не можна оминути увагою також важливе питання про можливість Верховної Ради України на відкликання з посади особи, яка була обрана народними депутатами України Головою Верховної Ради України. Мотиви можуть бути різними за їх поданням щодо незадовільної його роботи на цій посаді, невміння організовувати їх діяльність тощо. При цьому застосовуються згідно з Конституцією та Регламентом порядок відсторонення від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії. Ця ініціатива може виникнути через незадовільне виконання функцій та повноважень, зловживання правом та інші причини, які повідомляються
Голові Верховної Ради, і можливе зібрання всіх народних депутатів України або фракцій, депутатських груп для підготовки відповідних матеріалів (висновків). Якщо за певних мотивів особиста заява надходить від власне особи, яка обіймає посаду Голови Верховної Ради України (як це трапилось в період конфлікту і протиріччя виконання обов’язків Голови Верховної Ради А. Яценюком), то заява і висновок оголошуються Головою
Регламентного комітету у призначений день пленарного засідання, народні депутати мають включити це питання до порядку денного і більшістю голосів конституційного складу присутніх на засіданні шляхом голосування вирішити це питання. Заява, подана до парламенту Головою Верховної Ради України, як встановлює Регламент Верховної Ради України, не відкликається.
Треба мати на увазі, що всі розпорядження Голови Верховної Ради України (про розподіл предмета відання, про направлення у відрядження і т. п.) відносно Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України втрачають чинність або юридична сила продовжується за загальним розпорядженням обраної особи із числа народних депутатів України на строк до завершення каденції (цього скликання) Верховної Ради України.
Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
