На нашому маршруті, що по Житомирській трасі, щоразу трапляються сліди від "асвабадітєлєй". Ось увесь зрешечений пологовий будинок однієї з приватних фірм. А тут вигоріла багатоповерхівка. Її збудували лише кілька років тому, але щасливим власникам житла так і не вдалося насолодитися заміським життям: їх із домівок вигнав окупант. Далі вщент зруйнований відпочинковий комплекс "Бабусин сад" . Пару років тому ми приїздили сюди з родиною, аби покупатися в чистому доглянутому озері, відпочити на природі. Тепер усі будівлі тут розгромлено, територія захаращена і швидше за все замінована. Російський агресор, а саме в тутешніх приміщеннях орки облаштували один із своїх штабів, відступаючи, буквально усіяв землю небезпекою. Тож тут, звісно, поки що жодних відновлювальних робіт. На відміну від "Мегамеркет". Торговельна мережа вже фактично збудувала на місці вщент зруйнованого свій торговельний комплекс, як і заправний комплекс . Відбудована й місцева амбулаторія.

Загалом населені пункти по Житомирській трасі досить активно повертаються до життя. Такі ми вже українці, беручкі до роботи. Але жахіття, що їх зазнали, люди забудуть ще не скоро.

Тож цієї неділі в музеї "Українське село", що в селищі Бузова Дмитрівської громади, вирішили зібрати співробітників, місцевих жителів і тих, кого довелося прихистити, аби згадати, як вони пережили окупацію, адже, як стверджують психологи, проговорену біду легше пережити. Після загальної молитви в місцевій церкві (на знімку) всі перемістилися в укриття.

У цьому підвальному приміщенні в мирний час розміщувалась недільна школа, зазначила власниця комплексу Оксана Величко, але коли почалося повномасштабне вторгнення, його переобладнали під укриття. Загалом тут у перші дні війни перебувало понад 65 осіб. Приймали і своїх, і тих, хто випадково опинився на території, каже пані Оксана, адже багато хто виїздив до найближчих сіл із Києва, вважаючи, що тут буде безпечніше, а потрапляли в пастку. Втім, переваги комплексу були в тому, що мали потужний генератор, і хоч через сильний звук його вмикали лише в екстрених випадках, але вдавалося зарядити телефони, зв'язатися з близькими тощо. Бо ж навколо все ревіло, вибухало, літали літаки, свистіли ракети.

Та хай там як, а "Українське село", хоч трохи й посічене осколками, вистояло. У цьому, мабуть, є певний символізм, зазначає моя співрозмовниця, пані Оксана, бо як колись вистояло українське село, попри всі утиски кремля, попри голодомори й репресії, так і нині ми вистояли, на відміну від багатьох наших сусідів, відпочинкові комплекси яких зруйновані вщент. Звісно, рятувало комплекс і те, що він трохи подалі від траси. Були й кумедні історії, каже пані Оксана. Коли орки потрапили на територію, вони ж звісно кинулися мародерити. А тут випадково (чи завбачливо) на видному місці опинились спиртні напої з ресторану.

"Якщо сказати, що було страшно, - це нічого не сказати", - веде далі пані Оксана. Тому коли з'явилася хоч маленька можливість, люди лісами-полями почали виїздити. Але ж на території музею є зоопарк, як бути з тваринами? Фактично весь догляд узяв на свої плечі сторож. Пан Іван також поділився спогадами, адже йому чи не найбільше дісталось від окупантів. Що від нього хотіли, так і не зрозумів, але зброю до скроні приставляли не раз, аби розказав, "где Бандєра".

Поділився своїми спогадами і тим, як переживали окупацію всі ввірені йому населені пункти, також голова Дмитрівської територіальної громади Тарас Дідич.

Тим часом директор музею Катерина Тимошенко веде мене територією комплексу. "Мета цієї війни - не просто знищення наших земель, мета цієї війни - це знищення всього українського, нашої ідентичності. І не випадково так багато музеїв вони зруйнували, каже пані Катерина, і це якийсь божий промисел, що в нас більш-менш усе вціліло. І справді, у відпочинковій зоні, якій найбільше дісталося рік тому, вже майже нічого не нагадує про страшні дні лютого-березня 2022-го. Ушкодження від осколків ретельно ліквідовано, рани загоєно. А восени, розповідає пані Катерина, навіть вдалося здійснити дуже дороге перекриття солом'яної стріхи на одному із експонатів музею - хаті-мазанці з Полтавщини (на знімку).

Словом, музей живе і працює. У хаті коваля кипить робота. Трохи далі хлопці-ентузіасти чаклують над виготовленням українських музичних інструментів, а саме - бандури (на знімку). З автентичної печі в одній із стародавніх будівель смачно пахне хлібом, його виготовляють тут за давнім рецептом на солоді. Готуються в музеї також приймати школярів, аби для них проводити майстер-класи з українських ремесел.

Життя триває.

Фото автора.