Баді разом зі своїми господарями Світланою і Сергієм.

Вона допомагала саперам шукати вибухонебезпечні предмети, а навесні нинішнього року під час одного з боїв опинилася на окупованій території. Її господарі, подружжя військових з Вінниці, вважали, що втратили свою помічницю назавжди. Фінал у цієї історії, як у різдвяної казки — Баді вдалося розшукати і вивезти з окупації.

Зворушливу історію про те, як знайшли вівчарку й вивезли з-під носа в орків, розповіла Вікторія Войтко, викладачка Вінницького національного технічного університету (ВНТУ). Її рідна сестра Світлана разом із чоловіком Сергієм на фронті. До речі, вони також викладачі цього навчального закладу. Всі троє мають науковий ступінь кандидата технічних наук.

У перший день великої війни Світлана і Сергій стояли в черзі біля військкомату. Добровольцями поїхали боронити країну. Забрали із собою Баді. Починаючи з 2014-го, вівчарка допомагала бійцям батальйону «Айдар». Серед них були Світала й Сергій. Після демобілізації повернулися до Вінниці разом із собакою. Тепер знову на фронті. Під час наступу загарбників, коли військові виконували бойове завдання, їхня помічниця опинилася на окупованій території.

— Нам здавалося, що Баді втратили назавжди, — каже Вікторія. — Чула по телефону, як Світлана не стримувала сліз, ми з нашим батьком хвилювалися тут, у Вінниці. Ламали голову, як можна було б організувати пошуки.

Побратими Світлани пропонували організувати вилазку на окуповану територію, аби спробувати щось дізнатися про чотирилапого побратима. Однак це був великий ризик для життя, тому від задуму відмовилися.

На щастя, собаку не тільки знайшли. Її вдалося повернути до Вінниці. Нині вівчарку називають головним волонтером волонтерського Центру імені Олександри Бурбели, створеного при ВНТУ. Баді продовжує їздити на фронт до наших захисників. Її беруть із собою для того, щоб побачила там своїх господарів.

— Щоправда, собака в такі хвилини ніяк не може зрозуміти, чому її забирають від них, — каже Вікторія Войтко.

Допоміг водій жовтого мікроавтобуса

Світлана й Сергій прийшли у військкомат 24 лютого. А вже наступного дня їхали на фронт. Поруч із ними сиділа Баді. Так сталося, що в колоні автомобілів тільки один бус був жовтого кольору. Пані Світлана звернула увагу, що їхній транспорт виділяється з-поміж інших. Цей факт у подальшому зіграв свою роль у пошуку собаки.

Вівчарку загубили майже одразу після прибуття до місця розташування підрозділу. 

— Світлана і Сергій разом із побратимами вирушили на перше бойове завдання, а Баді залишили в штабі підрозділу, брати її з собою було небезпечно, — продовжує Вікторія. — Далі події розгорталися непередбачувано.

Територія, де був розташований штаб, опинилася під контролем рашистів. Доля Баді залишилася невідомою.

Сестра із сумом говорила про це в телефонній розмові. Наголошувала, що треба шукати водія жовтого мікроавтобуса. Можливо, забрав собаку із собою, повертаючись назад.

На жаль, бус знищили під час обстрілу. Водій змушений був повертатися, як то мовиться, на перекладних. Про це стало відомо пізніше.

Знайшовся номер телефону, подзвони!..

Вікторія почула у слухавці збуджений голос сестри:

— У мене зберігся номер телефону водія того жовтого мікроавтобуса, — говорила Світлана. — Випадково знайшла його, бо всі речі залишилися у підрозділі, коли ми йшли на завдання, а номер є. Телефонуй йому, запитай про Баді.

За вказаним номером відповів чоловічий голос. Дізналася деякі подробиці подій. Чоловік під час обстрілу справді забрав собаку із собою у безпечне місце. Однак вирушати з нею в дорогу не міг. Казав, що сам не знав, чи залишиться живий. Якою буде дорога? Як добиратиметься?.. Незважаючи на це, вівчарку не покинув напризволяще.

Пояснив, що йому зустрівся один із місцевих: молодий чоловік, з розмови відчувалося, що патріот, засуджує загарбників. Казав, що в їхню квартиру уже прилетіло, і тепер вони змушені тулитися у підвалі. Він, дружина і двоє малих дітей. Водій пояснив ситуацію, і чоловік погодився взяти собаку. Хоча й розумів, що з нею їм буде не-
просто. Вони обмінялися номерами телефонів і розійшлися.

— Баді поталанило, що вона опинилася у гарних людей, — продовжує Вікторія Войтко. — Перше, що зробили ті, хто дав притулок собаці, надіслали нам відео. Було видно, що діти здружилися з вівчаркою. В окупації їм доводилося непросто. У їхню квартиру ще раз влучив снаряд. Почали виникати проблеми з харчами. Всупереч труднощам, собаку не залишали голодною.

На окупованій території час від часу зникав телефонний зв’язок. Вікторія дізналася, що ситуація настільки загострилася, що сім’я вирішила виїхати в безпечне місце. Запевнили, що Баді не покинуть, вона буде з ними.

Через деякий час вони зателефонували. Сказали, що вдалося добратися до Запоріжжя. Планували зупинитися в цьому місті. Потім був ще один дзвінок. Місто обстріляли, і їм ледве вдалося врятуватися. Вирішили їхати далі.

Врешті-решт вони прийняли пропозицію Вікторії та її батька пана Володимира. Ті радили діставатися Вінниці.

Моя співрозмовниця згадує перші хвилини зустрічі із сім’єю, з якою були знайомі тільки по телефону. Вони доїхали до Вінниці автомобілем служби «Блаблакар»: з машини вийшли чоловік, дружина, двоє хлопчиків, одному п’ять, другому десять років і Баді з ними.

— Ми з батьком чекали, що собака одразу кинеться до нас, почне горнутися, ластитися, як вона це вміє, а вона повелася інакше, вдавала, ніби вперше нас бачить, — розповідає Вікторія. — Мабуть, образилася, що залишили на чужих людей. Як їй було пояснити, що виною всьому — війна?

На деяких блокпостах рашисти відмовлялися пропускати з собакою. Доводилося платити…

Для приїжджих підшукали житло. Але невдовзі пані Світлана запропонувала їхню з чоловіком квартиру. Каже: поки вони на фронті, в ній ніхто не живе. Ось так рятівники Баді нині мають дах над головою у помешканні господарів собаки.

— А з ким нині Баді?

— Собаку забрав до себе наш батько, — уточнила Вікторія. — Батько волонтерить. Разом із Баді вони вже побували в Світлани і Сергія. Причому, не раз.

Імені Олександри Бурбели

У технічному університеті створено волонтерський Центр імені Олександри Бурбели. Саша — донечка Світлани й Сергія. На жаль, дуже рано згасла її зіронька. Хвороба забрала життя, коли дитині було лише 15 років. До цього часу талановита дівчинка видала 13 поетичних книг і чотири збірники пісень. Деякі з її творів включено в шкільну програму. Вона єдина, кого прийняли до Національної спілки письменників України посмертно. Її іменем у Вінниці названа вулиця — колишня Писарєва.

Волонтери Центру вже здійснили 26 поїздок до військових з гуманітарною допомогою. Володимир Бевз — батько Світлани й Вікторії — особисто доправив два автомобілі військовим у підрозділ, де служать Світлана і Сергій.

А чоловікові вже 75! Попри літа, він продовжує їздити з допомогою на фронт. Щоразу бере із собою Баді. Тоді вівчарка зустрічається зі своїми господарями. Не відходить від них ні на крок. Спати лягає поруч.

— У Світлани і Сергія багато друзів, знайомих, — каже Вікторія Войтко. — Вони допомагають. Маємо підтримку, зокрема, з Литви, Америки, Кувейта, Франції… Зараз підрозділу, де служать Світлана і Сергій, дуже потрібні безпілотники. Прикро, але деякі наші так звані продавці не гребують підвищувати ціни на літальні апарати. Намагалася одних переконати не робити цього — марна справа.

Фільм називається «Заміновані вірністю»

П’ять років тому київські кінематографісти зняли документальний фільм про вівчарку Баді і її службу в «Айдарі», про відважних айдарівців.

Розповіли, що першим господарем вівчарки був Рустам Хамраєв з Луцька. Він виростив її з цуценяти, навчив. Був із нею на Майдані. Потім разом прийшли в «Айдар». Чотирилапа помічниця допомагала знаходити міни. Її господар був сапером. Він загинув, як і наступні ще два господарі собаки.

Після зустрічі Баді з нашою землячкою Світланою Бевз вівчарка стала повсюди слідувати за нею. Закінчивши службу, Світлана і Сергій забрали собаку у Вінницю. Після повернення детально розповідали цю зворушливу історію, яка нині має не менш хвилююче продовження.

Частину кадрів фільму «Заміновані вірністю» знімали в нашому місті. Картина отримала низку нагород, її демонстрували на конкурсах і фестивалях, а також по телебаченню. Охочі можуть переглянути стрічку в Ютубі.

Фото з архіву.