Слід розвантажити КПП «Тиса», а згодом і «Лужанку»

— Мирославе Золтановичу, нині особливо загострена роль контрольно-пропускних пунктів на західному кордоні України. На Закарпатті їх майже два десятки з трьома державами. Що показав рік війни?

— Війна змінила логістику. Наші порти, на жаль, належно працювати не можуть. І 2022 рік показав, що більшість товарів перевозиться автовантажним транспортом. Через це перед КПП у бік Угорщини, Румунії і Словаччини вишиковуються черги з фур довжиною 20—30 кілометрів і навіть більше. Це, крім іншого, створює проблеми для жителів тих населених пунктів, через які пролягають автошляхи до кордону. Тож розбудова, оновлення і модернізація пунктів пропуску — пріоритет держави й області. Попри витрати на війну мусимо це зробити.

До прикладу: через КПП «Тиса» біля Чопа на україно-угорському кордоні в пікові дні пропускалося й 600—700 каміонів. Це величезне навантаження!..

Зрозуміло, що «Тису» слід вивільнювати. І над цим ми працювали ще до війни. У 2021 році закінчилося проектування дороги до переходу біля села Дийда на українському боці. Будівництво 10-кілометрового відрізку сучасної дороги вже тоді потребувало фінансування в розмірі 3,7 мільярда гривень. Там має постати спільний з угорцями КПП з чотирма смугами руху автомобілів. Туди пролягатиме дорога, яка стане частиною П’ятого європейського транспортного коридору. Отже, очікується будівництво перспективного спільного митного пункту пропуску «Дийда—Берегдороц». Хоча це тривала перспектива, але додам також, що угорцям залишилося 20 кілометрів, щоби довести автобан М3 до нашого кордону. Ця траса спрямована в бік Києва. Роботу перервала агресія росії.

— Чи можна якось прискорити ці дії?

— Існує і коротка перспектива: спрямовувати рух транспорту через пункт пропуску «Лужанка». З угорцями ведемо перемовини, щоби вони дозволили виїжджати з України порожніми вантажівками. І вони практично погодилися. Це майже на третину скорочує черги на «Тисі». Згідно з дослідженнями, майже тридцять відсотків фур їдуть порожні. Їх вага — до 17 тонн. Тому дорожня інфраструктура сусідів у цьому напрямку витримує такий тоннаж. Правда, з нашого боку ще слід завершити реконструкцію, яка триває досить давно. У 2021 році було закінчено проектувальні роботи: кошторис — 370 мільйонів гривень. Мають бути побудовані дві смуги руху, належно впорядкована інфраструктура. Але цей крок того вартий, оскільки, по-перше, відчутно розвантажить КПП «Тиса»; по-друге, фури туди будуть їхати просто з автотраси від міста Мукачева, що ще й скоротить кілометраж.

— Як із легковиками?

— Добре було б «забрати» хоч частину з них із «Лужанки», через яку пропускають транспорт вагою до 7,5 тонни, і запустити рух через КПП «Велика Паладь—Нодьгодош». У 2015 році ми витратили на будівництво дороги до нього майже 70 мільйонів гривень. Зроблено хорошу широку дорогу. Угорці готові запустити транспорт до 3,5 тонни, а згодом і автобуси. У перспективі вони погоджуються пропускати і вантажівки. Отже, ми знову-таки можемо зробити ще один важливий крок — розвантажили вже «Лужанку». Бо ж проблема «Тиси» полягає в тому, що міст через річку Тису вичерпує свою експлуатаційну спроможність.

— Безумовно, що КПП «Ужгород» не менш важливий, адже він є основним на кордоні зі Словаччиною...

— Звичайно. Але мушу сказати, що, на жаль, пасажирський перехід, хоча активно й оновлювався, але через війну роботи зупинилися. Якби не агресія, ми б уже відкрили його. Вантажний перехід цього пункту відремонтовано раніше і вигляд він має досить при-стойний. Однак його слід розширити, оскільки на виїзд — лише одна смуга. Шукаємо технічні можливості спорудити хоча б ще одну. Також на порядку денному — створити сервісну зону, яка має прибрати з автодороги фури. Це повинен бути величезний майданчик для стоянки автомобілів, де буде створено умови для відпочинку водіїв і звідки каміони рухатимуться безпосередньо на митне оформлення. Одно слово, це безпека дорожнього руху і комфорт шоферів.

А ще словацька сторона нині визначається, де їх автобан D1, який доведено до околиць міста Кошиці (десь за 70 кілометрів до української межі), має перетнути кордон. І Україна має чітко заявити, де вона може прийняти той потік транспорту. Як на мене, то найраціональніше було б, аби та швидкісна сучасна дорога підійшла до передмістя Ужгорода. Щоб ота траса сполучалася з обласним центром Закарпаття найкоротшим відгалуженням. І тоді було б видно, де доцільно споруджувати сервісні зони і розширювати об’їзну дорогу навколо Ужгорода на чотири смуги просто до села Барвінок. А згодом цю чотирирядку продовжити до Мукачева. Це такі короткострокові плани, над якими маємо працювати всі разом і які доносимо до керівництва держави та інших зацікавлених структур.

Є надія, що дороги, які сполучають Україну з державами Євросоюзу і які пролягають через Закарпаття, після Перемоги будуть споруджуватися і оновлюватися першочергово. Оскільки велика частина допомоги на відбудову України і гуманітарні вантажі проходитимуть саме ними.

Буде розбудована родзинка краю, як туристична, так і економічна

— «Голос України» за 3 грудня 2021 року — перед війною — писав, що введення в дію перспективного контрольно-пропускного пункту «Біла Церква—Сігету Мармацієй» (має поєднати два береги річки Тиси на україно-румунському кордоні) зумовлено необхідністю розвантажити міжнародний автомобільний перехід «Дякове». Він єдиний з Румунією в межах Закарпатської області, через який їде вантажний транспорт без обмеження ваги.

— Так, уже тоді влада Закарпаття виділила земельну ділянку площею майже 12 гектарів. Планується побудувати чотири смуги для вантажних автомобілів, шість — для легкових, дві — для автобусів та дві смуги для пішоходів. Одно слово, це має бути сучасний європейський прикордонний перехід.
Румунська сторона нас інформує про будівництво моста напроти Білої Церкви за європейські кошти. Це має бути справді сучасний міст з чотирма смугами. На тому КПП щодоби передбачається оформлення до двохсот вантажних автомобілів. Одно слово, нас чекає хороша перспектива.

— Про відкриття нового — і єдиного з боку Закарпаття — КПП на україно-польському кордоні «Лубня—Волосате» мова триває цілі десятиліття...

— То має бути справді дуже потрібний і привабливий перехід для Закарпаття. Він дав би поштовх розвитку як торговельно-економічних відносин нашого регіону із суміжними воєводствами Польщі, так і розвою туризму. Там дуже красиві місця. Особливо влітку. І там на кордоні сходяться межі двох національних природних парків: з нашого боку це «Ужанський», а від сусідів — «Бескидський» («Бещадський»). Поляки бережуть природу Карпат і не дозволяють туди їздити автівкам з бензиновими або дизельними двигунами. Лише електрокарами. Це, можливо, буде перший КПП з пішим, велосипедним і електромобільним переходом. До речі, 2017-го влітку він уже працював три дні в пішому порядку і викликав величезний інтерес у туристів як з наших двох країн, так і у мандрівників зі Словаччини, Чехії та Німеччини.

Для Закарпаття це знаково. Бо тоді зможемо пишатися, що область матиме прикордонні переходи вже з чотирма країнами Європи.

Це тим паче перспективно, оскільки з цього пункту пропуску, від села Лубня, починається Підкарпатська магістраль — така робоча назва проекту. Ця дорога від Лубні до Ясіня пролягатиме попід Карпатським хребтом у межах Закарпаття та виходитиме до кордону з Румунією. Якщо автошлях від Ужгорода до Рахова із виходом на Івано-Франківську область можна умовно вважати нижньою дорогою Закарпаття, то Підкарпатська магістраль стане верхньою дорогою. Її протяжність становитиме приблизно 212,5 кілометра. Вона стане кільцевою. До війни це була наша мрія і рай для туриста. Ця дорога спускається вниз від Лубні на Ужок — Підполоззя, і маємо виїзд на цікаві туристичні об’єкти («Лінія Арпада») та гірськолижний курорт Красію. Далі — до Боржавського хребта, де мандрівника можуть зацікавити наявні та перспективні гірськолижні курорти (Ізки, Пилипець, Подобовець). У селі Верхній Студений перетинається з «Малим карпатським колом», що дає можливість відвідати курорти Славськ на Львівщині, а на Закарпатті — озеро Синевир, водоспад Шипіт, опришківську Колочаву. Далі через урочище Свидовець до селища Ясіня, а, отже, і вихід на гірськолижний курорт «Драгобрат», тоді на кордон із Івано-Франківською областю, де поруч відомий гірськолижний курорт «Буковель». З Ясіні також через Лазещину є можливість для піших туристів почати сходження на найбільшу вершину Карпат — Говерлу.

Отже, однією дорогою ми з’єднаємо майже всі райони Закарпаття, всі наявні гірськолижні курорти, національні парки та найцікавіші закарпатські туристичні локації і три області України — Закарпатську, Львівську та Івано-Франківську. Вона матиме і міждержавне значення, оскільки, буде можливість виходу на Польщу, а через «Мале карпатське коло» — на Румунію через перспективний пункт пропуску «Біла Церква—Сігету Мармацієй».

У такий спосіб мандрівник може ходити або їздити областю по колу. Це майбутня туристична і економічна родзинка Закарпаття!

Медицина регіону попри війну розвиток не зупинила

— Мирославе Золтановичу, медицина під час війни розвиватися не припиняє. Незабаром відкриється нова протитуберкульозна лікарня, оновлюється устаткування центру нейрохірургії та інших лікувальних закладів... Що ще?

— Коли я прийшов на цю посаду, то ми хотіли зробити щось важливе, знакове. І ми таким визначили Центр нейрохірургії та неврології, в якому оперує відомий в Україні і Європі професор Володимир Смоланка. Там роботи велися з 2008 року. Потім у 2016-му зупинилися. Два роки тому я почав курувати медицину. І цей проект ми визначили за пріоритет. Незабаром там цілий комплекс почне працювати на повну силу. Це стане новітнім закладом із найсучаснішим устаткуванням для чотирьох операційних, яке закуплено за кошти Держбюджету — субвенція на майже 90 мільйонів гривень. Це врятує багато життів. І це та модерна лікарня, якою особисто я буду пишатися. Незабаром — відкриття.

Далі — закупівля обладнання для Закарпатського протипухлинного центру. Нові пристрої дають можливість удвічі збільшити кількість пацієнтів, котрих можна врятувати. Повірте, що це справа надважлива...

Туберкульозна лікарня в селі Нижня Апша — яка готова на 90 відсотків, — зводиться за гранти ЄС у рамках програми Польща—Україна—Білорусь. На завершальному етапі — наповнення корпусів устаткуванням тощо. Тут буде сто функціональних ліжок. Я взяв цю будову під особистий контроль і радий, що попри війну Україна доводить європейським партнерам і цим будівництвом, що ми здатні зберегти авторитет нашої держави і зуміли все зробити вчасно. А ще влада не перестає дбати про здоров’я наших громадян, хоч би як важко було у час відбиття агресії.

Війна, на жаль, призупинила і реалізацію планів зі спорудження в селі Сюрте неподалік Ужгорода цілком нової універсальної обласної лікарні, під яку вже виділялася 40-гектарна площа... Проект залишається актуальним.

Але війна перепинила наші надії.

— Мирославе Золтановичу, ви контролювали гуманітарний хаб. Із чого він починав роботу і як діяв?

— У перші дні війни було дуже важко загалом. Але ще й через те, що більшість європейських партнерів, привозячи гумвантажі, не хотіли в’їжджати на територію України. Хоча вони дуже вболівали за нас. Та в Європі все спрощено, але з паперами строго. У водіїв не було належних документів, аби перетинати кордон. Вони, чого гріха таїти, і боялися їхати до нас. Тим паче коли звучали сирени. Там накопичувалися сотні фур. Як вирішити доставку привезеного на територію нашої держави? Перевантажувати в українські фури? Не вистачало стільки транспорту і технічних можливостей. Як подолати цей виклик? І ось за домовленістю із заводом «Єврокар», що розташований впритул до угорського кордону, там і організували хаб. Сприяла й наявність проведеної туди європейської залізничної колії. Урешті-решт, усе налагодилося, і з автомобілів ми перевантажували допомогу у вагони. Інколи за день напаковували до 17—18 і більше вагонів. І відправляли на схід та інші регіони України. Далі все владнали: пропав страх у іноземців і «підтягнули» законодавство. За три місяці фури таки приїжджали на нашу територію. І до Ужгорода, і до інших місць. Цей хаб діяв три з половиною місяці. Потім у ньому вже не було потреби.

Усього було завантажено понад 280 вагонів! У них до Луганської, Донецької, Харківської, Херсонської та інших областей їхало все: від харчів і медикаментів — до посуду, постільної білизни, теплих речей і генераторів...

— Ваші поїздки на фронт...

— ...це поклик душі і серця. У цьому нічого героїчного немає. Перед новим роком і річницею вторгнення росії разом з головою ОВА Віктором Микитою повезли подарунки, військове спорядження тощо. Хай це і невелика допомога, але дуже потрібна хлопцям на передовій. Це наш обов’язок.

Ужгород.

Із досьє «Голосу України»

Мирослав Білецький народився 11 січня 1976 року в селі Рокосово Хустського району на Закарпатті.

Після Рокосівської школи навчався у Закарпатському лісотехнікумі. У Національному університеті «Львівська політехніка» здобув кваліфікацію «інженер-механік». Друга вища освіта — за напрямом «економіка підприємства».

Трудову діяльність розпочав у 1996-му на приватному підприємстві «Pohoda», де працював до 2005-го, пройшовши шлях від молодшого спеціаліста до заступника директора.

У 2005 році як фізична особа-підприємець розпочав господарську діяльність у сфері торгівлі будівельними матеріалами і деревиною.

Відтак — директор приватного підприємства «Хуст-спецавтотранс», згодом — директор ТОВ «Карпатські золоті горішки» і директор ТОВ «Мілкор».

Депутат шостого (2010—2015), сьомого (2015—2020) і восьмого (2020—2025) скликань Закарпатської обласної ради. Працював секретарем постійної комісії з питань бюджету.
Виховує двох синів.

Нині — перший заступник голови Закарпатської обласної військової адміністрації. Курує діяльність департаментів охорони здоров’я, екології та природних ресурсів, інфраструктури, розвитку й утримання мережі автомобільних доріг загального користування місцевого значення.

За його сприяння — низка успішно реалізованих проектів. Зокрема, реконструкція приймальних відділень медзакладів і амбулаторій області, будівництво кисневих станцій, відновлення мережі доріг місцевого значення та міжнародного аеропорту «Ужгород», завершення реконструкції і закупівля обладнання для Обласного центру нейрохірургії та неврології, Закарпатського протипухлинного центру, реалізація проектів «Мале карпатське коло», «Підкарпатська магістраль».

Фото надано прес-службою ОВА.