На Бахмутському напрямку зустрілися з танкістами. Командир роти — позивний «Полтава» — закінчив Харківське танкове училище 1992 року. Він проводить нас у схованку до одного з танків. Військовики займаються обслуговуванням. Заряджають машину набоями. Готуються до завтрашньої роботи.

Навіднику Олегу 55 років, мобілізований у липні минулого року. Вже півроку танкісти одним екіпажем на бойових. Каже, що навідник — це як скальпель у хірурга: «Командир дає ціль, я виставляю координати і точний постріл».
Механік-водій Ігор, 51 рік. Мобілізований у квітні 2022-го. Танкістом служив строкову службу в Десні та Гончарівську. «Техніка не нова, але ми її вміємо ремонтувати», — зазначає Ігор.


Екіпаж: командир «Лютий» має віку 39 років, навідник Олег — 55, механік-водій Ігор — 51. На всіх разом — 145. Нехай кожен так і проживе.

Командир танка, позивний «Лютий», 39 років. Дев’ять місяців на фронті. Служив у Десні, а потім у Харківському інституті танкових військ старшим механіком-водієм. Починав командиром танка, потім навідником, а в інституті став механіком. Нині знову командир. «Лютий» каже: «Танк у нас Т-64Б, 1983 року випуску. Він, як й інші машини, служив в інституті, курсанти на ньому вчилися їздити. Не стріляв з 2007 року, тому що коштів бракувало на стрільби. Та й солярки не було заправитись. Тоді вирішили, що армія нам не потрібна. Почали все різати й продавати. Добре, що хоч інститут генерал Олександр Кузьмук відстояв, щоб його не знищили. Але на початку повномасштабної агресії орки обстріляли інститут. Тому курсантів перевели в інше місце навчання».

Командир роти «Полтава» повідав, що на початку війни на базі Харківського інституту танкових військ створили дві танкові та одну механізовану роту. Ось його розповідь:

Командир танкової роти «Полтава».

— Спочатку ми стояли в обороні Харкова та області. Коли покидьків відігнали від міста, Першій танковій роті, яку я очолюю, надійшло завдання висунутись у напрямку звільненого Ізюма. Ми були прикомандировані до аеромобільної бригади і разом з ними брали участь у звільненні міст Борова, Шайківка, Вишневе. Потім воювали за напрямками Сватове і Кремінної, в тому казковому лісі. Затим перемістились на Бахмутський напрямок, захищаємо місто-фортецю, місто-символ. Це нам вдається.

До повномасштабного вторгнення росія розповідала, що їхня армія друга у світі. Але, вибачте, ця друга армія вже пів року не може взяти місто, яке практично стерто з лиця землі. Якщо вони всі свої битви — реальні й міфічні — порівнюють з Другою світовою війною, то Брестська фортеця трималася три місяці. Та тут вони не можуть взяти Бахмут. Вони нічого не можуть вдіяти, просто давлять гарматним м’ясом. Не можу цього зрозуміти — ми практично однакові люди, ми розуміємо мови один одного, мої ровесники вихідці з радянського союзу. Я просто не знаю, як їм можна було промити так мізки, щоб їхня свідомість перевернулась на 180 градусів.

Було все гаразд, Харківщина межує з росією, мешканці прикордоння часто приїздили до нас, ми були завжди раді... І в одну мить сусіди назвали нас нацистами і вирішили звільняти. Маячня! Звільніть себе спочатку, а потім прийдете до нас. Тільки не зі зброєю. Ми б сіли й розібрались. Але після цієї жорстокої агресії, нелюдського поводження, вбивств мирних жителів — я думаю, таке може трапитись не скоро.

Я коли закінчував Харківське танкове училище 1992 року, ніколи не міг подумати, що буду воювати з росією. Ніколи... Мені 52 роки. Я спадковий військовий — мої батько, дід, прадід — всі офіцери. Коли ми випускалися з училища, у взводі були білоруси, казахи, туркмени, ще багато національностей. Зараз дико думати, що я воюю проти своїх колишніх однокашників, які йдуть мене звільняти. Це просто маячня якась ...

Коли в 2014 році росія пішла війною, мені телефонували однополчани й казали, що ми бандерівці, гітлерівці, у нас вішають та їдять російськомовних. Я відповідав — приїздіть, подивіться на мою країну, на моє життя. У нас все чудово. Орки довели мене до того, що перестав з ними спілкуватися.

От зараз спілкуюся з вами російською мовою, розумію, що це мій недолік, і вчу посилено українську мову.

Після закінчення училища довелося послужити у російських збройних силах у 810-й бригаді морської піхоти в Севастополі. І біля Кремінної ми проти них воювали. Себто воював проти тих, з ким служив. Цю бригаду за час агресії ЗСУ сильно покришили.

Командир «Лютий» споряджає танкову гармату.

Наша рота унікальна й універсальна, складається тільки з мобілізованих і добровольців. Вік бійців від 25 років до 57. Хлопці вже загартовані. Були у нас механіки, які 30 років тому десь там служили, колись їздили. Довелось поновлювати навички. Але все успішно.

Хоч як про це тяжко говорити, але ми втратили своїх бойових товаришів і на Сватівському напрямку, і в Кремінній. Нещодавно у нас два танки вийшли на роботу, потрапили під вогонь ПТУРів. Один навідник загинув, а командир екіпажу отримав тяжке поранення. Механік вчасно зорієнтувався, вивів машину з-під вогню в безпечний район. Подивишся на нього, йому вже десь 50 років, але Льоша зробив все як треба і навіть більше. Машину врятував, її відправили на завод.

Під Кремінною працювали із закритих вогневих позицій, підбили танк. Специ піднімають «пташку», вираховують ціль, дають нам координати. В іншому місці ми сильно розбили ворожий взводний опорний пункт. Чули це з радіоперехоплень. Але ворог теж дає здачі. У нас тоді були перші бойові втрати.

Працювали ми ще з однією бригадою. Вони три дні атакували ротний опорний пункт, ми їх прикривали. За цей час завдяки нашому прикриттю в них був тільки один поранений. Ми працювали успішно. І ворог тоді полював на нас.

У росіян працює багато безпілотників-камікадзе Ланцет. Неприємна штука. До речі, це ізраїльська розробка, а вони поганого не виробляють. Але й від неї ми захищаємось. Є різні хитрощі.


Робота танкістів не лише їздити й стріляти — споряджати, ремонтувати, вантажити набої…

Недооцінювати противника не можна. Там теж працюють спеціалісти. Часто, коли ми йдемо в бій, люки в танку трохи відкриті. Машини старі. Нагнітачі повітря працюють уже не так добре. Від порохових газів після пострілу треба берегтись. І ворог намагається поцілити прямо в люк. Це техніка сучасної війни — оператор просто грає джойстиком на комп’ютері. Бували випадки, коли машина стояла без екіпажу, люки були відкриті й туди потрапляли ворожі набої.

У мене не йде з думки, як могла одна людина перевернути весь світ з ніг на голову? Як світ це зміг допустити? І наслідки цього ми пожинатимемо ще довго. Росіяни почали страшну війну, ми стали ворогами, думаю -навіки.

Навіть не можу уявити, скільки часу на забуття цього відведено. А поки що ми повинні перемогти!

Фото Олександра КЛИМЕНКА.