Серед тих, хто перший виїхав до чорнобильської зони, був співробітник Ірпінського міськвідділу внутрішніх справ Володимир Валентинович Зубенко (на знімку), тоді молодший лейтенант міліції, нині полковник запасу.
— Уранці 27 квітня, — розповідає Володимир Валентинович, коли при-йшов на роботу, одразу помітив, що в кабінетах майже порожньо. У черговій частині повідомили, що вночі першу групу наших колег чисельністю 30 атестованих співробітників підняли по тривозі і відправили до Чорнобильського району. Про те, що у Прип’яті на атомній станції сталася аварія, нічого до пуття не пояснювали. Здогадки, звичайно, були. Проте це всього-на-всього домисли, жодної конкретної інформації. Нам повідомили про можливість виїзду до зони на заміну своїх колег. Згодом сказали взяти «тривожні чемоданчики» і сідати в автобус. Жодних зайвих запитань. Старшим нашої групи з 30 правоохоронців було призначено Петра Івановича Сластьоненка.
Нас привезли до При-п’яті, одного з найближчих до Чорнобиля населених пунктів. Інформацією про рівень радіаційного фону й, відповідно, ступінь небезпеки ми тоді не володіли. Були відправлені, як кажуть, у цілковиту невідомість. Основні завдання, що стояли перед правоохоронцями, — охорона громадського порядку, перекриття всіх шляхів, що ведуть до міста і станції, взяття під охорону найважливіших об’єктів державних установ і органів управління. Згодом почали займатися евакуацією людей. Ми робили поквартальний обхід і повідомляли мешканцям будинків, що у зв’язку з аварією на ЧАЕС вони на три доби повинні покинути квартири Люди поставилися з розумінням. Усі ми вірили в те, що за цей час радіаційна ситуація стабілізується і люди справді повернуться до рідних домівок. Брали найнеобхідніше: документи, гроші, дещо з одягу. Навіть домашніх тварин спокійно залишали у квартирах, попередньо приготувавши їм їжу на три дні. Хто ж тоді міг знати, що назад у При-п’ять ніхто вже ніколи не повернеться?!
За кілька годин евакуювали 51 тисячу мешканців Прип’яті. Потім ми отримали наказ забезпечити охорону особистого та державного майна в місті. У найкоротші терміни всі будівлі на рівні першого поверху було обнесено дротовою огорожею.
Міліціонери, які патрулювали вулиці Прип’яті й Чорнобиля, скаржилися на головний біль, «дряпання» в горлі, нудоту, високий тиск. Медикаменти та йодний калій, які на перший час було зібрано з індивідуальних аптечок цивільної оборони, а пізніше й зі всієї аптечної мережі, швидко закінчувалися. Свою дозу визначали не за «накопичувачами», а за картосхемами забрудненої місцевості. Коли ми їхали до Прип’яті, то мали із собою лише протигази. Тільки через два дні нам завезли військові захисні комплекти одягу. Приїхали війська хімзахисту, але вони не повідомляли нам про радіаційний рівень. Лише натякнули, що найбільший він на мосту.
Це тепер дані щодо рівнів радіації, зафіксовані на той час у документах, лякають: «Перше донесення опергрупи МВС УРСР із Прип’яті в міністерство про радіаційну обстановку показувало, що вона є дуже складною. Так, у зоні реактора рівні радіації були до 200 Р/год, в радіусі трьох кілометрів — 20 — 40 Р/год, в місті Прип’яті — від 300 мР/год до 20 Р/год. У місті Чорнобилі — 3 — 10 мР/год». Та коли не бачиш усюдисущого радіаційного ворога на власні очі, не відчуваєш, (звісно до певного часу) його смертоносного дихання, то й думати нема про що.
Сухпайок у нас був лише на два дні, Про комфортні умови відпочинку і ночівлю довелося забути. Після 8 — 10 годин служби з охорони громадського порядку ми відпочивали в автобусі. Розуміли: ці труднощі тимчасові. Важче було у психологічному плані — нести службу у красені місті, де не залишилося жодного мешканця, лише військові. Під час одного з патрулювань ми були здивовані, побачивши цивільного громадянина, який поспішав до своєї оселі. Як з’ясувалося, він щойно приїхав з відрядження по Дніпру катером. І взагалі нічого не знав про аварію на атомній станції, ні про евакуацію людей. Ми його поінформували про ситуацію, намагалися заспокоїти, що людей вивезли лише на три доби і вони обов’язково повернуться. Він кілька годин роздумував над нашими словами і зі смутком у голосі сказав: «Я інженер-атомник, повірте мені на слово, ця евакуація триватиме не три доби, а значно довше. Хочеться вірити, що ми коли-небудь взагалі повернемося у наше рідне місто Прип’ять».
«Чи не занадто песимістичний прогноз?» — подумалося Зубенку. Проте з плином часу життя підтвердило правоту слів інженера. Через чотири доби ірпінська група правоохоронців повернулася додому. Вперше за ці дні відвідали лазню. Одяг, який сильно фонив, замінили. Потім службу несли у звичному режимі. Додаткових відпусток не передбачалося, одноразової грошової допомоги також.
Для більш як 30 тисяч працівників органів внутрішніх справ служба в екстремальних умовах ядерної катастрофи стала випробуванням на мужність, професіоналізм і моральну зрілість, вірність службовому обов’язку. Понад 40 відсотків ліквідаторів з числа правоохоронців стали інвалідами, гостру променеву хворобу перенесли сотні людей, тисяч з них померли. Така сумна статистика — занадто висока ціна за приборкання радіаційного пекла.
Фото надано автором.
