Таким мужнім воїном запам’ятали Андрія Снітка його побратими з «Азова».
Молодий воїн накрив собою ворожу гранату, аби врятувати бойових побратимів, що були поруч. Було йому на той час лише 18 років. Указом Президента України № 515/2016 від 21 листопада 2016 року за особисті мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу Андрію Снітку присвоєно звання Героя України та орден «Золота Зірка» (посмертно).
1. Служили в «Азові» три товариші
З-поміж бойових побратимів Андрій Снітко був в «Азові» не лише наймолодшим, а й найменшого зросту. Він, як те молоде деревце, ще продовжував рости, набиратися сил, мужніти. Його тезка Андрій Дяченко, нині начальник штабу загону спецпризначення «Любарт», до якого увійшло чимало ветеранів «Азову» зразка 2014 року, добре пам’ятає, який був цей білявий хлопець.
Визначальною рисою його характеру у відносинах з іншими бійцями були порядність і повага до побратимів. Зважаючи на свої 18, намагався швидше ставати дорослим, був жадібний до знань. Андрій Дяченко, якому на той час уже виповнилося 24, був для нього беззаперечним авторитетом. Хлопчина з невеличкого поліського містечка Маневичі розпитував у свого старшого побратима про минувшину України, захоплювався подвигами козаків, любив слухати розповіді про війну в колишній Югославії. Обоє вважали, що Україні слід багато чого запозичити з її досвіду. Недарма Дяченко згодом отримав від бійців псевдо «Хорват».
Як і більшість воїнів «Азову», Андрій Снітко не мав бойового досвіду. Перше загартування отримав у боях за звільнення Маріуполя. Довго згадував, як на вулиці вже де-окупованого міста до них підійшов тато з маленьким хлопчиком у вишиванці, який декламував бійцям вірша Тараса Шевченка. Це розчулило не лише Андрія, а й значно старших вояків. Значить, є за кого воювати і проливати кров, казали вони після цього.
Брак досвіду Андрій намагався компенсувати наполегливим вивченням військової науки. Прагнув навчитися стріляти з гранатомета, кулемета та іншої зброї. Попри складні фронтові умови не залишав тренувань з фізичної підготовки, адже спортом серйозно зайнявся ще в останніх класах маневицької школи, готуючи себе до вступу на факультет фізичної культури, спорту і здоров’я Волинського національного університету.
У 2013 році став студентом, але спочатку Революція Гідності, активним учасником якої був, а згодом війна завадили навчанню. Андрій був міцним і спритним бійцем. Може, саме це допомогло йому стати в такому юному віці бійцем «Азову». Отримав псевдо «Хома». Як згодом згадував його одногрупник Сергій Денисюк «Сократ», Андрій намагався завжди і всюди бути першим, і кожен бойовий виїзд був для нього наче свято.
Якось у вільний час бійці поміж собою обговорювали різні ймовірні ситуації, які можуть виникнути під час бою. «А що робитимеш, коли на нас кинуть гранату?» — запитав один із побратимів. «Накрию її собою», — без миті сумніву відповів Андрій. Ніхто тоді й подумати не міг, що таке незабаром станеться.
Андрій уже готувався у відпустку, мав у серпні скласти іспити за літню сесію і перейти на другий курс. Отримав дозвіл командира, але коли почув про нову операцію зі звільнення стратегічного пункту оборони бойовиків — міста Іловайськ, сказав: «Маю бути зі своїми хлопцями. Звільнимо це місто, тоді й поїду додому».
20 серпня 2014-го під Іловайськом діяла чис-ленна диверсійна група російського бойовика «Мотороли». Відділення «Азова», до якого входив і Андрій, отримало завдання захопити певний сектор. Бійців поділили на трійки. Передову очолював Снітко. Він разом із двома побратимами «Сократом» (Сергій Денисюк) та «Аксьоном» (луганчанин Олег Аксьонов), зачистивши один із будинків, уже у дворі наштовхнулися на засідку. Одна з врожих гранат упала просто серед бійців. Андрій, не задумуючись, накрив її собою.
Ось як описує в повісті «Чорне Сонце» (російсько-українська війна очима бійця полку «Азов») ці події в Іловайську письменник Василь Шкляр:
«Так було і тоді, ніхто ще не знав, що очікує нас через півгодини, усе ще було спокійно, і цей луганський шибеник-ультрас Аксьон був без каски і броника, вони йому вже в’їлися в печінки, та каска і той важезний броник; я сказав йому: «Зодягни, з цим не жартують», а він, шалапут такий, каску ще зодягнув, а замість броника накинув на себе лише стареньку чорну «розгрузку».
Так, згодом виявиться, що бронежилет не врятував би Аксьона, але я тільки хочу сказати, що він був дитиною, як і Хома, так-так, хай вони, друзі-нерозлийвода, не ображаються на мене, але вони були ще дітьми, і я кажу це для того, аби всі зрозуміли, якою несправедливістю буде те, що станеться через півгодини.
А поки що все було як зазвичай.
«Мужики, зробимо, — сказав комбат (Андрій Білецький. — М.Я.). — Раптом що — ніхто не буде забутий. Уперед!»
Він був збіса рішучий і незворушний, комбат наш.
І пішли вперед мужики — вісімнадцятирічний Хома з Волині, який був сиротою, мав тільки названу матір, ще вчора він їй подзвонив і сказав: «Мам, я й після війни не вернуся додому, залишуся на Донбасі, бо тут мені буде роботи не менше, ніж зараз, але ти, мам, не хвилюйся, я люблю тебе, мам». Пішов дев’ятнадцятирічний ультрас Аксьон із Луганська, котрий теж недавно став сиротою, бо його зреклися рідні батько-мати за те, що пристав до бандерівців ще на Майдані. Повів нашу чоту двадцятирічний Гризло з декалогом націоналіста під броником. Вони трійкою зайшли до порожнього будинку.
Хома й Аксьон — друзі-нерозлийвода — та однокурсник Хоми Сократ. Вони завжди трималися трійкою. Так працювали і в цьому секторі. Їхній десятник Танцюрист бачив, як вони вийшли з будинку. Там було начебто чисто. Танцюрист із двома хлопцями рушили до них.
Хома підійшов до металевих воріт і спробував їх відчинити. Вони не піддавалися.
І тут зовсім поруч упала граната. Вона вдарилася об цоколь будинку й відкотилася прямо до них. Ніхто й не помітив, звідкіля вона прилетіла. Хома стрибнув до гранати, і хтозна, що він тоді подумав, бо думати не було коли. Хома впав, накрив гранату собою. Дехто не встиг навіть зрозуміти, чому він так зробив. Це вже потім усім розвиднилося.
Але Хома був тонкий, худенький. Його навіть не вистачило, щоб щільно закрити гранату. Щоб заховати від вибуху всіх.
Один осколок вирвався з-під Хоми і влучив Аксьонові в око. Ще один поцілив Сократа в ногу. Але він, Сократ, ударив із кулемета в той бік, звідки прилетіла граната.
Хома лежав біля металевих воріт. Танцюрист підбіг, ухопив його за руку, шарпнув і зрозумів, що Хома мертвий.
Сократ строчив із кулемета. Потім його палець завмер на спусковому гачку. Вулицею, у нього перед носом, хтось промчав на мотоциклі, обсадившись дітьми. Так вони часто робили. Затуляться дітьми, а ти хочеш — стріляй, хочеш — ні...
Десь стояв божевільний крик, і невідомо було, з якого боку кричать: «Воду давай! Давай воду!!!». Яку воду? Кому? Навіщо?
Підбігли хлопці, щоб винести Хому й Аксьона. Цього чекали два сепари, котрі вихопилися з сусіднього будинку. Зі зведеними до стрільби автоматами, вони були впевнені, що заскочать наших зненацька. Але хлопців прикривав Санітар із ручним кулеметом. Короткою чергою він скосив обох.
Поранення в око для Аксьона було смертельне. Ще трохи — і він піде до свого товариша Хоми. Доля вирішила, що якщо вже друзі-нерозлийвода, то нерозлийвода навіки.
А перед тим його, ще живого, візьме на руки комбат. «Аксьон! Аксьончик...» І його лице — тверде незворушне лице комбата — збіліє на крейду...».
Цей літературний твір майже документально описує події в Іловайську і довкола нього. Василь Шкляр із властивою йому прискіпливістю вивчав усі деталі і обставини подій 2014 року, життя і побут воїнів «Азову», їхній бойовий шлях. Пишучи про Андрія Снітка та його друзів-азовців, він приїздив у Маневичі до його прийомної мами Раїси Халик, довго розмовляв із нею. З цією великої душі жінкою пощастило поспілкуватися й автору цих рядків. Але про це дещо пізніше.
Своє життя Снітко віддав, щоб врятувати двох друзів від вірної смерті. «Сократа» поранило в ногу, «Аксьона» — в око. Дорогою до лікарні він помер. Трагічно 20 січня 2020 року обірвалося життя і Сергія Денисюка («Сократа»). Не на полі бою, а в змаганнях зі своїми душевними переживаннями.
Не залишилося нікого з тих, кого намагався врятувати Андрій Снітко. Однак життя він поклав не-даремно. Розголос про вчинок молодого волинянина, його лицарство швидко розповсюджувався поміж українських бійців. Він став символом мужності і самопожертви. Про його подвиг писали газети, розповідали радіо і телебачення. Ім’я Андрія Снітка присвоєно Маневицькому ліцею № 1, де він навчався, а також одній із вулиць селища. Його приклад надихає молодих українських воїнів, які мають з кого брати приклад вірності Вітчизні і солдатському обов’язку, готовності до самопожертви заради побратимів по зброї.
Волинська область.
Фото з відкритих джерел.
