Він запевнив, що залишиться, а сам уже був у прикордонному польському містечку — їхав додому, щоб взяти зброю і захищати рідну землю.
Життя до війни
Сергію — тридцять. Він — із Старої Осоти, що в Олександрівській громаді на Кіровоградщині. Не одружений. Його надійні крила — мама Любов Степанівна та сестра Тетяна. Останні років сім перебував на заробітках у столиці та за кордоном. Працював на будівництві, зводив газові котельні, прокладав газові магістралі... Непогано заробляв.
А потім росія вирішила, що має право прийти в Україну і вбивати українців. Спокійно дивитися на це з-за кордону Сергій не зміг — уже 28 лютого повернувся додому і того ж дня стояв у черзі до військкомату.
Найбільш вмотивовані — добровольці
За плечима у нього — півтора року строкової служби у Національній гвардії України. Її проходження далося йому, ще молодому, легко. За відмінну службу має нагороди. Там отримав військову спеціальність стрільця — тримати в руках зброю навчився добре, хоч і не думав, що це вміння колись йому знадобиться...
Торік, в останній день лютого, Сергія зарахували до лав захисників і одразу направили в «роту охорони» Олександрівської громади — на блокпости. Потім його зарахували до 57-ї бригади ЗСУ.
«Мали півтора місяця гарної військової підготовки. Нас багато чого навчили, і з тактичної медицини також», — розповів чоловік. Потім його з побратимами перебазували на Чернігівщину, до кордону з білоруссю. Тут знову були навчання, які зовсім скоро припинилися через обстріл полігона ракетами С-300. Бригада вирушила на передову: спочатку на Донеччину, згодом — на Миколаївщину. Наприкінці літа Сергій у складі бригади був перекинутий на штурмові дії на Херсонщину. Там виконував обов’язки кухаря і коригувальника артилерійського вогню. Бої за Херсон для Сергія закінчилися кількома контузіями.
Згодом їхній підрозділ перекинули на Бахмутський напрямок, у справжнє пекло.
«Через тиждень надійшов наказ, що від нашого підрозділу потрібно шість бійців для оборони міста, щоб змінити хлопців, які вже давно воювали», — пригадує Сергій. Обирали, каже, тих, хто мав найбільше військового досвіду. Серед них опинився і він.
Вранці «вагнерівці» почали штурмові дії. Українські бійці захищали свої позиції з особистою стрілецькою зброєю та гранатами в руках. Переважаючим силам ворога вдалося підібратися до окопів українських захисників і закидати їх гранатами. Командир дістав серйозні поранення. Бійці опинились в оточенні. Через певний час отримали наказ відступати, прийшла допомога авіації та артилерії. Але на той час кілька бійців, в тому числі і Сергій, отримали поранення, а бліндаж повністю оточили росіяни. Дев’ять українських воїнів тоді потрапило в полон...
Перебуваючи на різних напрямках, побачив абсолютно різних військових. Каже, найбільш вмотивовані ті, хто пішов на фронт добровільно, а не ті, кого «ловили», щоб вручити повістку.
У ворожому полоні...
«Нас привезли в Первомайськ, у заводські підвали. Загалом українських полонених було в тому місці приблизно сто, переважно — поранених, — розповів Сергій. Щоб випитати якусь інформацію про українські позиції та склади зі зброєю, полонених били, знущалися. Так зганяли злість і за те, що їм завдали великих втрат і чинили шалений спротив. Лікування не було, робили лише перев’язки. У багатьох рани просто вигнивали. За ліжко слугували дерев’яні піддони. Без сонячного світла. Пізніше поранених перевели в інші камери, де було трішки тепліше. Там дозволили спати на стелажах.
Зі слів Сергія, орієнтуватися в часі було важко. Полонені лише знали, що десь о дев’ятій ранку один раз на добу у них забирали «туалети» (ними слугували пластикові баклажки) та приносили 750 грамів їжі й півтора літра води на трьох осіб.
Нормальний одяг окупанти забрали. Сергієві пощастило — йому залишили штани та кітель — вони, закривавлені, присохли до тіла. Це врятувало його, бо хлопець має велике, на півруки, татуювання з гербом України. Цього ворог не стерпів би — таких розстрілювали...
У полоні снилися жахи війни, загибель товаришів. А в голову лізли страшні думки, що вже ніколи не побачить маму, сестру, не повернеться додому.
«Про те, що ми — в полоні, спочатку не знав ніхто, — зауважив Сергій. — Тож і подати нас до списків на обмін було просто неможливо. Вдома мама з сестрою не могли дізнатися про мене хоч якусь інформацію. Біля нас був окупантський лікар. У нього вже закінчувався контракт, він повертався додому. Лікар пообіцяв, що поранених першими внесе до списків. І не збрехав».
Обмін відбувся 31 грудня. За день до цього українським воїнам зачитали списки. Тоді пощастило п’ятдесятьом полоненим.
Першій зателефонував мамі
Перед обміном українцям видали пайки. Тяжкопоранених на ношах свої ж хлопці винесли до КамАЗу, яким окупанти повезли їх у невідомому напрямку. В одному з сіл поблизу Бахмута вишикували всіх колоною і вказали, куди потрібно йти. Супроводжували дроном.
«Дорогою ми зустріли російських полонених, на яких нас обмінювали. Ми були шоковані: вони йшли в чистому теплому одязі, поголені, підстрижені, відгодовані. А ми...» — важко добирав слова Сергій.
В українському автобусі хлопцям одразу видали їжу та телефони, щоб кожен зміг зв’язатися з рідними. Сергій зателефонував мамі, потім сестрі... Згодом — і рідним, чиї сини, батьки чи чоловіки залишилися у полоні. Перед обміном вдалося запам’ятати вісім таких номерів.
Проти рашистів і бюрократії
Уже майже три місяці чоловік вдома з численними пораненнями та травмами — в його тілі майже сорок уламків. Ними зранений майже весь правий бік тіла — шия, рука, таз. Діє лише вісім відсотків нервових клітин стопи. Даються взнаки і тяжкі контузії. Та найбільша травма — психологічна.
Наразі Сергій проходить реабілітацію у шпиталі. Будувати плани на майбутнє чоловік не береться. Не через пережите. Просто не знає, як пройде лікування і чи буде придатним для подальшої служби. Але продовжує мріяти про Перемогу, мир і про те, щоб усі друзі та побратими повернулися додому живими.
На знімку: Сергій Сірий (ліворуч) з одним зі своїх побратимів — Миколою Дженком з Новоукраїнки.
Фото надано автором.
