Спробувала себе у педагогіці, журналістиці. Та покликання знайшла у творчості. Як продюсерка, акторка, авторка сценаріїв і поетичних текстів працювала у Херсоні, Львові, Києві, на Черкащині... Торік її наречений Сергій Семена, боєць тероборони, зник безвісти в запеклих боях на сході. Ця драма не зламала дівчину. Ліза невтомно працює нині не тільки над своїми творчими проектами, а й над його, Сергієвими. Як це — поєднувати тривожне очікування з війни того, від кого вже багато місяців немає жодної звістки, з повсякденним життям? Розповіла сама Ліза:
— До 24 лютого минулого року я багато працювала, втім, як і всі останні десять років. Саме в той час мала роботу на Одеському кінофестивалі, в межах якого проводили «Зимовий кіноринок». Я його модерувала. Він мав тривати три дні: 22 і 23 лютого наша команда успішно провела подію, а третій день кіноринку, 24-го, звісно, не відбувся.
Після першого шоку ми вирішили перенести «кіноринок». Розпрощалися з чудовою Одесою і переїхали до Польщі. Наша команда кількісно зменшилась і в квітні я втратила основну роботу. Зупинився ще один проект. Більш як за тиждень до війни ми з братами Капрановими і режисеркою Тетяною Авраменко випустили прем’єру вистави «Територія жінки» за п’єсою братів. У ній я виступила як продюсерка проекту та зіграла головну роль. 11, 12 та 14 лютого ми зіграли. Потім, за планами, мали показувати її в середині березня... Але вже було не до вистав. Все зупинилось в одну мить: «Територія жінки», підготовка до фестивалю Тараса Шевченка «Ше. fest», де я координувала Театральну сцену, новий проект у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Утім, зупинились не лише проекти. Зупинилося життя. Я не знала, що мені робити. Пам’ятаю, по мене, розгублену і схвильовану, заїхав Сергій. Я набрала свою маму, повідомила, що до неї їхати не буду, заспокоїла, що зі мною все буде гаразд. Ми поїхали до Сергія й кілька днів, коли чули завивання сирен, спускалися разом із сусідами до шкільного підвалу. Там мій коханий зробив мені пропозицію вийти за нього...
Якось ми йшли набирати воду і наштовхнулися на гурт людей, які робили «бандерівські смузі». Це було найкраще, що ми могли тоді побачити. Звісно, ми із Сергієм одразу долучились, а далі стали членами добровольчого руху «Волонтери Оболоні», почали допомагати розвозити їжу малозабезпеченим людям. «Волонтери Оболоні» розгорнули штаб, і ми щодня були там.
Далі Сергій пішов на «підвищення» — почав зварювати залізні «їжаки», які ми й досі бачимо на блокпостах, а я допомагала руху як прес-секретарка. Так минув місяць. 15 березня Сергій став до лав місцевої територіальної оборони, куди потрапив з дванадцятого чи чотирнадцятого разу.
Наприкінці травня, коли рашистів від Києва було відкинуто, тероборонівцям сказали, що їх перекинуть на кордон із білоруссю. Так і сталося. Їх повезли туди колоною, але того ж дня повернули і переправили на Бахмутський напрямок.
20 червня зранку мені зателефонувала моя мама й повідомила, що Сергій загинув. Захитався, потьмарився світ.
Як у тумані пам’ятаю: дзвінки, описи, подробиці смерті. До мене приїхала Сергієва мама, щоб бути разом. Ми ходили з нею до церкви, носили панахиди, плакали і молилися.
А якось пролунав дзвінок. Одна з дружин тих хлопців, що були із Сергієм, повідомила, що її чоловік у полоні, і є ймовірність, що Сергій теж там...
Ми почали писати заяви, листи, звернення. Однак поки що ні Червоний Хрест, ні рашистська сторона не підтвердили, що Сергій Семена є там у списку. Та вогник надії не гасне. Ми чекаємо. Щодня, щоночі, щогодини. Дзвінків нема, сповіщень нема, є лише тиша. І в цій лункій тиші я дякую Всевишньому, що допоміг зберегти психіку. Що не позбавив мене палкого бажання працювати. Це дуже важливо не лише для мене.
Моя робота, вважаю, також наближає жадану Перемогу. Аби я не повернулася до праці, то був би мінус один. Москалі б зловтішалися. Та я вистояла. Написала п’єсу про наше із Сергієм кохання, про Історію Двох. Режисер Євген Карнаух поставив за нею виставу «Край» у Дніпровському національному театрі. Мабуть, така моя реакція на болісно-травматичну подію здається доволі дивною. Але я для себе твердо вирішила, що маю зберігати пам’ять про Сергія, хай де він є і хоч що з ним не сталося. А ще маю наполегливо продовжувати його справи. Тож відкрила виставку картин Сергія Семени. Намагаюся розвивати його рок-гурт. Одне слово, роблю все, що в моїх силах. Тепер я відповідальна за нього і за популяризацію його творчості. Крім цього, у своїй професійній діяльності вважаю нині надзвичайно важливим ось що. Допомогти частині співвітчизників виплутатися з рашистського павутиння, позбутися врешті комплексу меншовартості та московитського антикультурного сміття. У всіх сферах — культурі, мистецтві, освіті, економіці тощо. На все рашистське — найдошкульніша адекватна реакція — ігнор. Мені не цікаво, що там «за парєбрікам», хто там підтримує нас чи ні. І так має бути на всіх рівнях.
...Ось так продовжую працювати, активно планувати на майбутнє й не засмучуюся, коли щось доводиться переносити чи змінювати. Стиснувши кулаки, зібравшись, долаю перепони і труднощі. Пригортаю у серці найголовнішу мрію і гаряче бажання — якнайшвидше вигнання з України ворога і повернення коханого. Ми із Сергієм обов’язково відсвяткували б Перемогу. Як? Можливо, поїхали б у сині гори. Адже ніколи там з ним не були.
Записала Юлія ФОМІЧОВА.
Черкаси.
