Згаданий закон, проголосований Верховною Радою України місяць тому, за словами історика і народного депутата Володимира В’ятровича, — це системний документ про звільнення нашої країни від маркерів «русского міра».

Закон, що набуде чинності через три місяці після опублікування, дасть змогу, а в певних випадках — зобов’яже органи самоврядування і військові адміністрації за півроку звільнити публічний простір від символів «русского міра» шляхом демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, перейменування вулиць, площ, закладів освіти й культури та навіть назв населених пунктів, які не відповідають стандартам української мови.

Те, що подібне рішення на рівні держави — давно назріла вимога часу, не потребує пояснень. До честі Президента, він доволі швидко відреагував на ці виклики, поставивши свій підпис і запустивши процес очищення української землі від усього того, що стало підставою для країни-сусіда вважати територію незалежної держави «своєю».

Тому надважливо зараз скористатися нормами закону так, щоб не припуститися нових помилок чи не створити конфліктних ситуацій на місцях. Про що йдеться?

До прикладу, здавалося б, що питання з ідеологічною складовою такого свята, як Перше травня (Первое мая), мало б бути закритим ще в 2017 році, коли парламент вніс зміни до Кодексу законів, відповідно до яких «День міжнародної солідарності трудящих» було перейменовано на «День праці». Однак на мапі України досі є купа первомайських і також першотравневих.

Мова зараз не про чисту статистику, а про тенденції. Так от, в Атласі автомобільних шляхів України, виданому в 2015 році з доволі детальним масштабом 1:500 000 на двохстах сторінках, у покажчику назв населених пунктів є: Первомаївка, Первомайськ — 5, Первомайська, Первомайське — 21, Первомайський — 4, Перше Травня — 13, Першотравенка — 3, Першотравенськ — 2, Першотравневе — 21. Очевидно, що більшість із цих поселень мали раніше інші назви. Наскільки добре знають мешканці тих місць власну історію, щоб повертатися до попередніх назв, і чи ці попередні, назви також не нестимуть ворожого наративу?

Чи знайдеться достатня кількість краєзнавців та істориків, готових пропонувати і, головне, просвітити своїх земляків щодо назв, які були до появи теперішніх, чи, традиційно, буде обрано простіший шлях? Пригадайте приклад з перейменуванням Дніпропетровська, коли намагалися довести, що друга частина назви не має жодного стосунку до більшовика Петровського, а начебто пов’язана зі святим апостолом Петром. До слова, вибір назви для такого великого міста, співзвучної з величезною і відомою річкою, також далеко не найвдаліший варіант.

З нашими топонімами завжди потужно працювали всі влади росії, і з наслідками їхньої «праці» досі маємо клопіт. Приміром, як вести мову про 360-ліття міста Івано-Франківська, яке було так названо в 1962 році, притому, що й сам Іван Франко народився лише 167 років тому. А спроба вийти на дискусію стосовно повернення старої назви — Станиславів (чи Станіслав) одразу впирається в начебто нелюбов до Великого Каменяра.

Дуже достойно вчинили мешканці села Нагуєвичі, котрі ще в 2009 році більшістю проголосували за скасування назви «село Івана Франка», нав’язану ще в 1952 році. І в цьому перейменуванні був аж ніяк не спротив імені відомого земляка, а повернення до здорового ґлузду. Погодьтеся, казати, що «Іван Франко народився в селі Івана Франка» — ще той абсурд.

Зрештою, Україна так і не змогла за останні роки вирішити питання з існуванням Дніпропетровської та Кірово-градської областей при тому, що таких назв обласних центрів уже не існує, й доволі дивною видається назва основного міста Кіровоградщини — Кропивницький. Не будемо зараз сперечатися з рішенням про вибір саме такої назви: певно, тут недопрацювали як краєзнавці, так і науковці. Йдеться про те, що шанс, наданий підписанням згаданого закону, треба було б використати дуже розумно й далекоглядно, без поспіху і суєти. Бо назви, як і людські імена — то не лише набір літер, чиїсь особисті бажання чи емоції. Назви — це історія, минуле, сьогодення і майбутнє.

Хочеться тут, згадавши нещодавній резонанс, спричинений електронною петицією на сайті Президента з ініціативою щодо офіційного перейменування росії на московію, та на прикладі цієї історії показати глибину подібних питань.

Ця ініціатива, що доволі швидко набрала необхідну кількість голосів, на певний час активізувала українське суспільство, і кожен поспішав висловити власну думку, і переважали голоси «за».

Дозволю собі подати голос «проти». Вважаю помилкою робити зміну в даний час назви «росія» на «московія». Спробую коротко дати пояснення такій позиції.
Уявіть: відомо, що вбивця вчинив чимало злочинів, забрав декілька життів. Давайте почнемо називати його не «вбивця», а «праведник». Питання: після зміни назви вбивця справді стане праведником, а всі постраждалі від його рук позбудуться завданих ним зла і насилля? Відповідь, гадаю, очевидна.

Спроба повернути нинішній росії назву «московія» — це не лише — свідомий чи ні — спосіб відвернути увагу, «відволікти на історичні дискусії чи заплутати» (Володимир Фесенко, політолог). За таким емоційним наміром, який у даний час видається цілком справедливим і навіть доволі очікуваним, може ховатися ще й хитра гра кремлівських спеців, у вміннях яких, на жаль, сумніватися нам не випадає. Хто-хто, а ці віртуози вишуканих багатоходівок уміють з прицілом на десятиріччя проводити стратегічні замисли, заплутуючи всіх у тактиці танцювальних па.

Найпростіший приклад: більшовики після захоплення влади в 1917 році відмовилися від будь-яких — найперше, фінансових — зобов’язань російської імперії, мотивуючи це зникненням з мапи світу країни під такою назвою, а державні борги ціною втрати всього власного майна виплачував Михайло Терещенко (1886—1956), котрий, ставши міністром спершу фінансів, а згодом закордонних справ Тимчасового уряду, взяв борги держави під особисті гарантії. ті борги М. Терещенко зміг виплатити лише наприкінці свого життя.

Можна пригадувати й інші «уроки», пережиті нами чи нашими батьками 30 років тому, коли російський уламок ссср відколов із собою всі активи, включно з особистими заощадженнями людей у «сбербанку». Тому логічним першим питанням постає простіше простого: хто дасть гарантії того, що переназвана в московію росія не відмовиться від усього, від чого лише можна буде відмовлятися в її власних інтересах?

Є й інший бік питання, суть якого полягає в тому, що країна, яку в сучасних межах усі знають як росію чи російську федерацію, НІКОЛИ насправді не була Московією. Останнє — це, навіть за визначенням самих росіянців, політично-географічна назва російської держави в західних джерелах, що використовувалася з різним ступенем пріоритетності, а первинно було латинською назвою москви, Московського князівства, згодом — «единого Русского государства, сформировавшегося вокруг Москвы при Иване ІІІ».

Щоб зрозуміти суть написаного і чітко уявити собі, ЯКА саме територія може/має право носити назву «московія», рекомендую за-глянути на сторінку «Великое княжество Московское» в російській Вікіпедії — їм же точно відомо, з чого усе починалося, то й навіщо в цьому їм суперечити. До цієї статті додано мапу під назвою «Рост территории Московского княжества, 1263—1478», де різними відтінками зеленого кольору розмальовано збільшення в чотири етапи від невеличкого шматочка довкола міста Москва з поетапним додаванням Суздаля, Вологди, Новгорода, всієї території Пермського краю, Смоленська і Рязані так званого Московського князівства.

І саме тоді, коли під натиском славних ЗСУ і непереборних історичних процесів почнеться розпад нинішньої росії, з відламуванням територій, насильно приєднаних чи жорстоко підкорених протягом минулих століть, коли процес цього розпаду дійде до тієї початкової плямки темно-болотного кольору на згаданій вище мапі, лише тоді з’являться підстави називати залишений дріб’язок території московією. А поки що, хоч би якими емоціями ненависті, злості, образи чи бажання помсти були сповнені наші серця, але називати народи Татарстану, Удмуртії чи Мордовії, народи, які мешкають на Уралі, Кавказі чи в Сибіру московитами, ми не маємо жодних підстав та морального права. Якщо ми хочемо шани до себе як до народу, якщо хочемо щоб поважали нашу самоназву чи прагнемо визнання нашого історичного минулого, то чим би тоді ми мали мотивуватися в своїх намірах назвати народи ерзя, башкирів, чувашів, хакасів — від абазинів до якутян «московит»? Вирішуючи своїми бажаннями понад 190 корінних і автохтонних народів, які зараз проживають на території під назвою «росія», пере-творити на «московитів», чи не прискорюємо ми ще більше процес знищення та асиміляції кожного з них? Чи не долучаємося до числа кремлівських вєршітєлєй судєб, котрі постійно позбавляють етноси права бути самими собою? Чим кращою для кожного з народів буде ця назва — «московит», ніж була «совєтскій» чи та, що існує зараз, — «русскій»?

Пам’ятаймо: «Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити та доглядати» (Максим Рильський), а «погану влучність стрільби можна компенсувати діаметром снаряду» (сучасний гумор). Тож нарощуймо силу знань, посилюймо власну базу пізнання і розуміння, щоб мати змогу влучніше й потужніше завдавати ударів у потрібний час і в потрібні цілі.

Оксана ДРОГОМИРЕЦЬКА, член НСЖУ, НСКУ.

Івано-Франківськ.

Фото Олега Слабоспицького.